| Сторінки (12/1113): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Продовжує світило вічну гру:
рождається зрання, вмира – як смеркне.
Під колесо лягає мерзлий ґрунт.
А ще – чиєсь життя, завчасно смертне.
Що – час? Він не належить сам собі.
Покірно з нас вимощує алею.
Заковтуючи залпом щастя й біль,
на села тінь моя біжить ріллею.
Бо знає: вік мина, як дим, як день.
Тому за миттю знов летить на лови.
За сонцем крок у крок слухняно йде:
від овиду – в зеніт, і знов – за овид.
Чкурнув за небосхил примхливий диск,
укотре степ заливши помаранчем,
мов докір: «Гов, пройдисвіте, пройдись
в село, щоб знов воскреснути на ранчо!..»
© Сашко Обрій.
22.01.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939594
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2022
Ранкове сонце. В інеї ворота.
Спросоння позіхає все село.
Сусідський пес – незграбний Паваротті
ніяк не розспівається, на зло.
Ранковий кіт – з порогу на подвір'я.
В сусідський двір простує крізь садок.
Біжить туди, де знов йому повірять
ранковий півник, в небі – літачок.
Ранковий дах ще мружиться на сонце.
Гука знадвору друзів-цвірінчат.
Димар пряде з вугілля волоконце.
Вже вулицею авта диринчать.
Чим вище сонце – менше й менше ліні.
Усе від потягеньок прийде в рух.
Ворота плачуть: стрімко тане іній.
Без нього що вони? – Металобрухт...
© Сашко Обрій.
20.01.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939309
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2022
Палає день, – не підповзеш, –
червоний обрій від пожеж.
Він до останнього боровсь.
Лишились присмерки й мороз.
Нестримний час побіг вперед,
лишив пожухлий очерет,
самотній в полі путівець,
все інше звівши нанівець.
Вже й той, хто день цей сотворив, –
пішов... Блажен його порив.
І зграйка птаства над ставком
летить прощатись з мастаком.
Заснув при березі місток
і всі печалі в кризі стовк.
Пожежа стихла. Обрій зблід.
А з ним – ставок. І тихий лід.
На небі зорі ніч юрмить.
Вогні далекої тюрми
підсвітять кригу й очерет.
І зблисне став-анахорет...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939010
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2022
Не воїн, не пілот в крутім піке.
Не атомник, музейник, бомж чи писар.
Я "аж(!)" або "всього лише..." – пакет,
який за гілку дерева вчепився.
За вітром змін блукаю раз у раз
від дерева до дерева нового.
Біжу від пустоти сердець і фраз.
Мигчу, мов у степу далекий вогник.
Шукаючи не знаю сам чого:
чи спокою, чи ґвалту, а чи... врешті,
знаходжу сам в собі себе – свого,
якого, світе, вже не забереш ти.
Гілки в мені шматують целофан.
Вітрище напина моє вітрило.
Я можу не подобатися вам,
літати як прийдеться: косо-криво.
Нехай в мені й мине безладний рух, –
не спиниться, не вщухне вічний пошук!
Лиш барву скину, вицвівши, стару.
Я знову – чистий аркуш, чистий зошит.
Отож лечу – пошарпаний пакет –
врізаючись в гілки, дерева, скелі.
Та кожне свіже, з вигляду "піке", –
по суті, – лиш прорив нової "стелі".
© Сашко Обрій.
16.01.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938548
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2022
В січень мрячно вирячивсь, як в осінь,
сірий мегаполіс-восьминіг.
Київські суворі хмарочоси
стримано всміхнулися мені.
Все тут і знайоме, й зрозуміле,
рідне й водночас тепер чуже.
Знов далекі милі нас розділять.
Тільки пам'ять миті збереже.
Хтозна, чи надовго ця розлука?
Час усіх розставить по місцях.
Хтось незримий вузол наш розплутав,
витяг з мене місто, наче цвях.
Виструнчились в чергу люд і авта,
в коло чергове, навперегін.
Хтозна, благодать або удав ти,
що раптово вийшов з берегів?
Знаю, ще не раз перетнемося.
Та чи станеш рідним ти мені,
місто-мряка, місто-вічна осінь,
що тепер тобі сказав я "ні"?
© Сашко Обрій.
14.01.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937847
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2022
Колядки не вщухають на Різдво.
І Львів, що усміхається із вікон.
І ми в трамваї дивимось удвох,
як страшно хилитає чоловіком.
Обвисла безпорадна голова.
Обм'як сутулий стан присадкуватий.
Та зайві співчутливі тут слова.
Це просто він втомився святкувати.
Не здався неваля́йка-киване́ць!
Він може ще! А, може, тільки хоче...
Я вірю, знаю: це ще не кінець!
Хоч мружаться на світло темні очі.
Він бореться з утомою від свят.
І з силою тяжіння. З нього досить.
Він плавиться, мов львівський чоколяд.
Але стоїть! Бо має в цьому досвід.
Тролейбус і земля двигтять невлад.
Та сили ще не створено такої,
що вивести хитальця помогла б
зі стану рівноваги нестійкої.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937508
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2022
Церковним двором сніг заволодів.
Встелив стежки сліпучим покривалом.
За мить густе мереживо слідів
подвір'я витинанками заслало.
Про що кричить-німує кожен слід?
Які лишив турботи й сподівання?
Цей – біг-перекидався, мов осліп.
А цей – закарбував журбу Івана.
Ці двійко – то закохані сліди.
Ці п'ятеро – стурбована родина.
Цей слід лапатий сніг підсолодив.
А ці сліди співба підсолодила.
Змішались на подвір'ї у слідах
і розпач, і просвітлення, й сум'яття.
Під сонцем збадьоривсь церковний дах
і трусить сніг на пристрасті прим'яті.
Оголюються спини мідних бань.
В серцях тривоги тануть і рідіють.
По службі знов розчиниться юрба.
Залишиться слідів священнодія.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937134
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2022
З відлиги розпочався рік новий.
Побігли потічки, струмки і ріки.
Крізь багна не пройти – хоч вовком вий.
То день росте, щоб сонцем нас нагріти.
Вже мох на валунах зазеленів.
І кряче зголодніла круча зграя.
Пробилася крізь білий біль ланів
на світ озимина зеленотрав'ям.
Немов перехитрила час весна.
Дороги рясно вбралися в калюжі.
І видолинок жваво омина,
мов скельний терен, погляд мій колючий.
Аби й собі пробитись крізь сніги.
Пройти весняним пагінням крізь січень.
Розвиднілася синь, – немов боги
погрітися зібралися на віче.
Це сонце міцно вдарило з верхів,
нахукавши проталини на Бузі.
Немов завчасно викритий архів,
життя спішить позбутися обузи.
Сухий реп'ях, торішній коров'як
побачили січневий провесінок.
Рве греблі рев розбуджених брояк.
У скиртах, за селом намокло сіно.
Негоже нарікати на біду.
Здається світ розпружився, оклигав.
Я знаю: ще морози надійдуть...
А поки що – нехай живе відлига!
© Сашко Обрій.
06.01.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936863
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2022
У вариві людськім встає й сіда світило.
В щоденній метушні прошмигують віки.
Можливо й не були ніколи ви святими, –
такими, як ви є, люблю вас, півдняки!
Шугали скрізь. Щодня. Мабуть тому в марнотах
знецінював я вас, а з вами – плин часу.
Сьогодні ж підібрав до вас у серці ноти.
Аби не розгубить – тепер їх вам несу.
Святі – і є святі. Любити їх неважко.
Із німбами. Мовчать. І світяться з ікон.
А спробуй – полюби простих, земних...
Хіба ж то
не ладен обійти суворий цей закон?!
Вас кидало життя. Вас доля не жаліла.
Варила сотні літ в пекельнім казані.
Поляки. Татарва. Червоні. Потім – білі.
Однаково – москва. Та хто – любив, жалів?
Ви і самі давно себе вже не любили.
Шануєте чужих. Про себе мовчите.
Вас цьому і не вчать.
Тож, може, ще невміло –
дарую вам любов. За що? Хоча б за те...
За те, що земляки. Прості, прямі і щирі.
Що в кожного душа – широка, наче степ.
Що в серці (кожен з вас!) – по крихті залишились.
Тому і б'ється ще. І світло в нім росте.
А ще я вас люблю за профілі козацькі.
За світлий сум в очах, нелюблений ніким.
Вас мають за ніщо. Та хочу вам сказати,
що ви – безцінний скарб, рідненькі півдняки!
© Сашко Обрій.
05.01.22
Малюнок - Oleg Shupliak Art
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936534
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2022
Стежка, заметена снігом.
Висохлий болиголов.
Спокій за містом оклигав.
Вистиг в степу, охолов.
Простір засіяв безлюддям
поміж химер-лісосмуг.
З Вітром вінчається Дюдя,
вільна від міста і мук.
Вітер ущух. Впала тиша.
В полі смеркається день.
Полем скрадається миша.
В хату вечерять іде.
Анішелесне. Сніги лиш
попід ногами риплять.
Тишу в степу не підгилиш.
Спить у заметі реп'ях.
Сплять і зайці, і лисиці.
Звуки хроплять у снігах.
Булькає в білому ситці,
снами наївшись, юга.
Степ задрімав у заметах.
Спить в бур'янах звіролов.
В небо, навіки завмерши,
молиться болиголов.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936319
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2022
Уночі таємна сила
тишком-нишком, насліпу
білим дивом притрусила
кожну гілочку в степу.
В полі кожну бадилину,
зайця, зграйку фазанів,
скелю, балку і долину
хтось невидимий замів.
Завірюшив, захурделив
білим пухом, білим сном.
Простелив м'яку куделю.
Зверху дрібно всіяв склом.
Підпалив ранковим сонцем.
А тоді раптово зник,
залишивши на віконці
двох синичок мовчазних.
© Сашко Обрій.
27.12.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936152
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2022
Місто – бундючна, розбуркана бабка.
Сумно без неї, та з нею – нестерпно.
Ген, за ріллею – Панкратівська балка.
В балці – струмочка грайливе люстерко.
Мирно дрімають під снігом граніти.
Ребрами зяють дерева й підліски.
Палахкотять у шипшини ланіти, –
геть на морозі задубли на кістку.
Сунуть по небу овечі отари.
Горнуться ближче до сонця – погрітись.
Мов з димаря, з рота кублиться пара.
В хаті на шибці заврунились квіти.
Брили у балці – в кожухах із моху.
Буг – в крижаній, сніжно-білій кареті.
Сонце спускається в балку потроху,
гріє торішні пучки очерету.
Верби розправили горді рамена, –
браві, гнучкі давньогрецькі атлети.
Балка – у сукні струнка наречена,
біла, сідає до Буга в карету.
Все побіліло, утративши межі.
Вітер, мов сокіл, жене мене в шию.
Балка втопає у білій пожежі. –
Серцем себе до красуні пришию...
© Сашко Обрій.
23.12.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935946
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2022
Ніч почепила на небі ліхтар.
Морозно. Сніжно. Ні вітру. Ні хмар.
Місяць надувсь. Натягнув ореол.
Наче корону – пихатий король.
Стежка біліє – додому, в село.
Втоми й журливості – як не було.
Повз лісосмуги, повз балку й ставок.
В шапці-вуханці ошкірився вовк.
Зорі проклюнулись, мов бубирі.
Вітер співає у вусі й вгорі.
Гавкає в місячнім сяйві Бровко.
В хаті козине чека молоко.
В банці пузатій. На мене й котів.
Все – як я мріяв і все – як хотів.
Газик – на ліжку. Під ліжком – Клубок.
Ніжно люблю і годую обох.
Місяць розлив молоко у дворі.
Десь – на Бровка, десь – на ромби воріт.
Десь на Панкратівську балку – бідон.
Тиша дзвенить на морозі: дінь-дон...
© Сашко Обрій.
22.12.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935636
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2022
Кублиться вовна кудлатого неба.
Ниви набряклі обпились води.
Простір – немов завпокійний молебень.
Тягнеться гума марудних годин.
Дрібно дрижить стільникова антена,
ніби загублений воїн в степу.
Дня недогризок розклеївся. Темно.
Колесо брьохає в знічену путь.
Чи то негода, чи то міжпогоддя
впевнено, рівно вгрузає в асфальт.
Час – смакувати (жалітися годі!),
як наливається хмарами сталь,
як вітрюганисько дужо батожить,
мряка впивається в кожен мікрон.
Тож, від негоди страждати негоже,
бавиться око верхівками крон.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935341
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2021
Стріха і пес пелехатий.
Срібні краплинки на склі.
Запахом рідної хати
я просотався наскрі́зь.
Пахне бабунею хата,
піччю, бузком, молоком.
Дідовим теплим бушлатом.
Печеним хлібом, котом.
Вогким горищем, городом.
М'ятою і споришем.
Килимом, ряднами, родом.
Купкою жвавих мишей.
Сіном, кіньми, горобцями.
Ретроальбомом світлин.
Листям торішнім із ями.
Садом. І мною малим.
Пахне росою, туманом.
Щедрим горіхом в дворі.
Сном. Колисковими мами.
Зоряним пилом вгорі.
Пахне водою з криниці.
Скринею і рушником.
Запах, що манить і сниться.
Сильний, стійкий, мов фантом.
Буде мене надихати.
Де би не вештався. Скрізь.
З запахом рідної хати
знов я нарешті зустрівсь!
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935118
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2021
Всередині й довкола все застигло.
Завмерло, захиріло, відцвіло.
Не тупиться лише незрадний стилос.
Я вірю: це антракт – не епілог!
Це лущиться чимдуж із нас – я вірю! –
усе нездарне, немічне, старе,
неначе на траву – зміїна шкіра.
Все ґрунт собі удячно забере.
Минучість невблаганно перемеле,
немов пожухлі знімки, безліч ер.
Минуле – спорожнілий, спитий келих!
Майбутнього немає. Є тепер!
© Сашко Обрій.
10.12.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934746
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2021
Міцно нагостривши вуха й бивні,
доки в людства з глуздом – не гаразд,
знов мені билини давні й дивні
пошепки розкаже Слон-гора.
Про славетних пращурів звитяги.
Про нащадків мудрі відкриття.
Слоне, знов на світ мене витягуй,
зранку розминаючи кістяк.
Мохом і лишайником порослі
камені та притчі у гори.
Я до світла рухаюсь наосліп.
Слоне, не мовчи лиш – говори!..
Радо кіз панкратівських зустрінеш.
Зиркнеш мимохіть у бік тюрми.
Щось іще розкажеш про коріння, –
крізь які пройшло воно шторми.
Бивнем поведеш, а потім вухом.
З Бугом про своє погомониш.
Скільки б, Слон-гора, тебе не слухав,
спокій зріже вулик гамірний.
Він мене не зловить і не спинить.
Мчу крізь всі загати й блокпости,
в тебе щоб замріятись на спині,
сонце із тобою провести...
© Сашко Обрій.
* Слон-гора - узвишшя, що знаходиться неподалік с. Панкратове (Миколаївщина).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934533
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2021
Все менше світла. Більше й більше тьми.
Хто відає, яку затіяв гру День?
То просто в метушні незчулись ми,
як в чорному плащі нагрянув Грудень.
Куценький День затисла довга Ніч
в тісних лещатах пристрасних обіймів.
Веліла не перечити(!): темніть
в години світлі, ледве пообідні.
Грудки землі замерзли у віках,
розтоптані возами... Вік сучасний
холодними неонами пропах
і трасами, що душаться від астми.
Над світом чахне Ніч, немов Кощей.
Чорти цілують трон її козирний.
Ти ж, Грудню, не здавайся! Бийся ще!
Стужайло. Студень. Хмурень. Першозимник...
Громадить орди нечисті Пітьма.
Але зійдуть на пси її старання.
Йде Сонце. Часу в Ніченьки катма.
Невдовзі спурхне День, мов пташка рання.
© Сашко Обрій.
01.12.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934245
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2021
За вікнами на всю періщить дощ.
Це осінь так прощається і плаче.
Намокла хата впоперек і вздовж,
і літня кухня, і журба собача...
Сарайчики сиріють і тремтять,
немов маленькі голі цуценята.
Город набух. Усе сільське життя
обм'якло, мов з хреста допіру зняте.
Намок горіх. І залишки плодів
безладно пожбурляв собі під ноги.
Акації, мов діви молоді,
скоцюрбились від холоду й знемоги.
Одне вітрище свище – не мовчить!
Хатам і вишням б'є у мокрі груди.
Свинцеве небо пише довгочит.
В чорнилі хмар на села суне грудень.
Надворі під ударами дощу
розквасилась земля. Рвонули ріки.
Поливши землю, дощ зненацька вщух.
І півник на кутку закукурікав.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934081
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2021
Ніхто мене так радо не зустріне,
як бравий, найрідніший пес Бровко.
Хвостатенький філософ, песик-мрійник, –
він став любові й щирості ковтком!
Щоранку, на світанку – потягеньки.
Лизне долоню. В очі зазира.
Розбігтись не дає ланцюг тугенький,
тарілка і собача конура...
Ще дідо прикував його до буди.
Узяти й відпустити з ланцюга б!
Та як і ким на волі жити буде?
А тут він – вірний сторож і слуга.
Із гордістю пантруючи обитель,
сповняє власну місію Бровко.
Добряк. Але погавкати любитель.
Стрічає чужаків, немов дракон!
Куняє хата, тепла, наче квочка.
Бровко в дворі рахує горобців.
То тулиться до котика Клубочка,
то гострить на чужих котів приціл.
То морду покладе собі на лапи
і жалібно по-бровчи скавучить.
Не привчений журбу свою ховати,
вночі гучніше виє від вовчиць.
Бровку, як біль розраджу твій собачий?
Ще безліч нам судилося розлук.
Стуляючи повіки, часто бачу,
як з вистрибом ти горнешся до рук...
© Сашко Обрій.
28.11.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933641
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2021
Коли пітьма віків питання ставить руба, –
є хата в мене – мій буддійський монастир,
де жде мене завжди владарка ватри – груба,
яку колись мій дід із цегли намостив.
Як тисне у містах обстава нездорова,
безглузда метушня, пустий словесний спіч, –
втікаю у село, рубаю мовчки дрова,
мов свічку, перед сном запалюючи піч.
Багряним буряком палають головешки,
багаття пихкотить і спалює в мені
весь бруд, яким набравсь, допоки містом вештавсь,
багно, яке взуттям у душу хтось наніс.
У полум'ї верткім гарцюють чоловічки,
обдаючи мене невдаваним теплом.
Я з грубкою в пітьмі німую віч-на-вічки,
аж поки млосний сон бере мене в полон.
У кухні по стіні гасають світлотіні.
А бовдур гоготить, заковтуючи дим.
Піч водить язиком. В її палахкотінні
всі таїнства віків. І я. В пітьмі. Один...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933480
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2021
Сную свій світ, а значить – я існую.
Я – крихітний землянин-павучок.
Свій дім сную. Не метушуся всує.
Працюю, не прихильник балачок.
Бо вже – не раб, підвішений в повітрі,
навік закутий в теплі стільники.
І я ним був. Справіку. Та... повірте:
бажання утекти було стійким.
А що раби, що в'язнями лишились?
Їх прагнення для мене замалі.
Робота, кліть, автівка... Я ж щосили
в обійми біг до матінки-землі.
Пригадував: то хто ж такий господар?
Будив його, ростив його в собі.
Зростав. Часу на це було не шкода.
З рабом в собі не скінчено двобій.
Отож сную свій дім і відчуваю,
як тільки починається життя.
Міцніє павутинка. З цього раю
назад уже немає вороття.
І байдуже, що хтось не зрозуміє.
Для когось я – лише смішний павук.
Та я сную довкола себе мрію.
Я створюю, а значить я живу.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933172
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2021
Як суєтне буття стає мені немилим
й у світі правлять бал гармидер і абсурд, –
я їду у село, я розгортаю килим,
віддаючи йому всього себе на суд.
Він світиться життям. Його прадавні руни
вбирають весь мій зір, тривоги та думки.
За мить приходить в рух космічний візерунок.
І простір сам стає багнистим і глевким.
Зринають, мов з ріки, всі прадіди й бабусі.
Безсилі і німі, щось шамкають роти.
Кружляють пальці рук. В гіпнозі і задусі
малюються стежки, що ними мушу йти.
Тернисті путівці, фрактали і портали,
що ними йшли діди, зачавши весь мій рід,
що їх не віддали чужинцям на поталу.
Шляхи, що їх дідам накреслили вгорі
зірки, що бережуть моє багатство роду,
який ввібрав сповна дідизни давній дух.
Несуть у спектрах барв багатоликі ромби
шлях пращурів, що ним тепер і я іду.
Нехай буремний він, нехай бува нестерпним,
хай долю тягнуть вниз кармічні якорі,
мій килим – циферблат віків, які не стерти,
літопис, у якім буяє весь мій рід!
© Сашко Обрій.
21.11.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932948
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2021
Він біг за Буг, де ніжились лимани,
повз балки і степи, яри, сніги, –
відлюдько, вовк-самітник, Сіроманець, –
втікав... Хоч бракло їжі і снаги.
Немов йому наснилося усе це:
рушниці, ґвалт, гонитва, вертоліт.
Великий вовк, з великим вовчим серцем,
він біг від люду хтозна скільки літ.
Чи вижив би донині він (навряд чи!),
якби не чуйний, вірний друг Сашко?..
Від хижих звіроловів вовк незрячий
ледь-ледь втікав охлялим пішаком.
Якби він зрячим був, тоді б достоту
пішов туди, де люблять всіх вовків.
А тут не люди – нелюди, істоти
за ним вчепились... Іроди бридкі!
В тривожний сон в підвітряних заметах,
в якім ловець – не вовк, а гурт овець,
впліталася підступна думка – "вмерти!" –
у вперту спрагу жити, хай їй грець!
Лиш пам'ять про Сашка тихенько гріла.
Колись маленький янгол-рятівник
руками обіймав м'який загривок. –
Яке тепло по тілу йшло від них!
Я чую (до мурах!), як важко дише
у снах (немов колотить сто сердець!),
могутній Сіроманець, і все більше
із жахом впізнаю у нім себе...
© Сашко Обрій.
* - за мотивами однойменного оповідання Миколи Вінграновського.
17.11.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932787
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2021
Докіль собі продовжуєш брехати,
втікаючи в холодне лоно тьми, –
тебе терпляче жде дідівська хата,
підсвічуючи морок ворітьми...
У пошуках підґрунть на мур зіпрись, ба
з дороги на подвір'ї відпочинь...
Чи чуєш, як голубить серце призьба?
Як піч бентежить запахом плачинд?
Як вогко дишуть сіни і комора?
Як супить погляд вдумливий Бровко?
Кружля по закордонах нас Гоморра.
Чужі хати... І хліб... І молоко...
Сумують за тобою десь криниця,
горіх, що біля хати дід садив,
понурих земляків пречисті лиця...
А ти на чужині шукаєш див.
Шукай... Та не сипне "небесна манна".
Не вгріє дух тепло чужинських стін.
Дідівська ж хата дихає саманно,
слізьми із воску крапає на стіл.
Не звикла ні веліти, ні прохати,
у пам'яті зберігши весь твій рід,
на тебе все ж чекає рідна хата,
ледь блимаючи більмами воріт...
© Сашко Обрій.
15.11.21
Малюнок - Oleg Shupliak Art
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932452
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2021
Де не глянь – із тиші виткана пустеля,
до якої рвуся із міських лабет.
Мов дракон химерний, Голубина скеля
гріється на сонці, випнувши хребет.
Хтозна, чи бували голуби колись тут?
З тишею розмову лиш круки ведуть.
А душа, неначе в затишну колиску
плюхнула й спочила тут без криків-пут.
З цього боку скелі голова собаки
світить хижим оком, вухом наслуха.
З іншого – каміння, мов стрункі солдати,
стало у шеренгу і чека наказ.
Тьохкає-щебече настрій преподобний.
Брили монолітні склякли сторчака.
Буг біжить-вихляє стрічкою за обрій.
А душа, мов сокіл, вись крилом черка.
В місті скельний спокій зійде, мов лавина.
Втім, зігріє серце мить безцінна та.
Кріпне піді мною скеля Голубина.
З нею – голубина тиша й висота...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932343
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2021
За місяць-два посиплються колядки.
А нині – листопад махнув крилом.
Маленьке цинамонове телятко
на вигоні пасеться за селом.
Село студено кашляє димами.
Шипшини кущ багрянцем спалахнув.
Бичок тужливо мекає до мами.
Усе живе готується до сну.
На обрії темнавіють корівки
в черлено-синім золоті хмарин.
Де таїнством призахідним хворіти
душі моїй, пірнувши в кольори...
На небі, як в буддійському ашрамі,
хмаринки медитують де-не-де.
Зализує душа у тиші рани.
Телятко в полі цяткою бреде.
Рідненька Костянтинівка дрімає,
пускає сиві кільця з димарів.
Чекаючи травневого розмаю,
телятко сумно супить пташки брів.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932136
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2021
Сердитий рев комбайнів не скасує
цей біг її, – немов пташиний спів!
Пливе нечутно нивами косуля, –
володарка розораних степів.
Копитом б'є об скелі й голі стерні,
ковтаючи свободи млосний дух.
Стрибки її, граційні і майстерні,
не відають вагань, жалів, недуг.
Вона біжить... Цей біг їй так пасує!
Парує степ опісля косовиць.
За обрієм міста гасають всує.
Вона ж... немов за мить злетить увись.
Із нею мчать косулі-побратими,
крізь коси нив, що, скошені, лежать.
Вона біжить од бігу, од рутини,
туди, де ряботіє сіножать.
Де мріють-даленіють лісосмуги,
де сонно бовваніє, наче бриль,
курган-могила, в балки і яруги,
в каньйони, в край дідів – гранітних брил.
Не Галиччю, Поділлям чи Посуллям, –
Побузьким рідним степом мчить вона,
його струнка володарка, – косуля, –
щоб з ним одним набутися сповна!
© Сашко Обрій.
04.11.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931867
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2021
В хату посходились присмерки з гаю.
По закутках – то туди, то сюди –
в тінях від свіч на стіні сновигають
аж до світання Осінні Діди.
Доки холонуть святкові наїдки,
на роздоріжжах товсті гарбузи
блимають в тиші очницями їдко,
душі неправедні звівши на пси.
Баба пече здоровенні хлібини:
першу – для всіх безіменних дідів,
другу – для тих, що у пам'яті й нині,
третю – хто вмер на війні й у воді.
На підвіконні чекають їх страви,
шклянка з водою і чистий рушник.
Душі вечеряють в тиші лункавій.
Тільки мурахи по шкірі, між них.
Попід порогом – часник і цибуля.
В хату непрошеній нечисті – зась!
Коливо встигло. Замовкла зозуля.
Місяць хмариною підперезавсь.
В церкві ущухла давно панахида.
Лиш по кутках – то туди, то сюди –
в тиші снують між свічками і хлібом
непогамовні Осінні Діди...
© Сашко Обрій.
* Осінні Діди - свято Роду. Український аналог Геловіну. Шанування усіх предків, усіх поколінь, вірування в те, що в ніч з 31 жовтня на 1 листопада, коли межі між світом явним і потойбічним стираються, духи-предки роду можуть вільно заходити в реальний світ.
Запрошую стати патронами мого патреону, зробивши свій внесок в сучасну українську літературу і культуру!😘
https://www.patreon.com/sashkoobrij
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931345
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2021
Зрання зацвів на травах срібний іній.
Зринає в балці скибка кавуна.
Тікаю з міста... Хто у тому винний,
що в серці ні вини, ані вина?..
Не став я ними душу заливати.
Принук ніколи довго не терпів...
У шибці раптом виріс елеватор —
товстий кремезний велетень степів.
У гаморі міськім життя не з медом.
Тож потяг мій нарощує свій лет.
Ранковий літачок торує небо.
Ще спить в туманних балках очерет.
Дрімає перетруджений чорнозем.
Окраєць пурпуровий пожовтів.
Невтішні оминаючи прогнози,
я лину вільним птахом по житті.
Що вдієш, як душа такої вдачі:
не хилиться, не гнеться?! Наче дуб.
За лінію електропередачі
в степи мрійливим поглядом бреду.
Дерева все частіше — без одежі.
Горіх волоський в дзьобі крук несе.
Стовбичать у степах електровежі,
ховаючи в гудінні давній сенс,
неначе загадкові істукани,
які сповна спізнали степ увесь.
За їхніми німими кістяками
мережиться крізь балку путівець,
мов ниточка, яка дає початок
в моїм житті історії новій.
Лишаюся... Бо що мені втрачати?
Я — в інеї досвітній деревій.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931181
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2021
Електропотяг "Мамина весна"
мене у літо бабине відносить.
Під ковдрою дрімоти бачу: в роси
спадає осінь татова ясна.
Куди й подівся сум, колючий гнів.
Лунає в серці ритміка весела.
Десь там, вдалечині, по балках – села
ще блимають сузір'ями вогнів.
Минули Кавуни і Вознесенськ.
Хто скаже, це хвороба, або звичка? –
В жовтневий рай досвітня електричка
чимдуж нестримний захват мій несе.
Мигтять в моїм вікні отари кіз,
подільських височин стрімкі відроги.
Ввижається: в степу от-от дорогу
ногайці* переріжуть нам навскіс.
Ген-ген блищить далекий Тилігул,
обвивши обрій срібною тасьмою.
Не спертий міста пасткою тісною,
степами лине вдалеч "Мамин" гул.
Край міниться: то кряж, то низина.
То потяг, мов сайгак, пірнає в балку.
Хапай за хвіст примхливу літню бабку! –
В степи крадеться дідова зима...
© Сашко Обрій.
23.10.21
* ногайці — тюркський народ, представники ногайських орд, що були васалами Кримського ханства і брали участь у грабіжницьких нападах на українські землі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931029
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2021
Життя, мов календар, – строкате і барвисте.
В нім є своя весна, і осінь, і зима...
Стою, – німий горіх. Скидаю тихо листя.
Кругом стоїть краса вогнисто-неземна.
Ще весни надійдуть, щоб жити і горіти.
Аби спізнать сповна просвітлення і гріх.
А з часом дітлахи труситимуть горіхи,
що вроджу ними я – крислатенький горіх.
Ще гнутимуть вітри мене на перехрестях,
ламатимуть гілки, зриватимуть листву.
Та корінь мій – міцний. Тож вистою. Все решта
є справою часу, допоки я живу.
Допоки в жилах сік з терпкою гіркотою.
І крону зігріва світило угорі.
Я, скинувши не раз листву, ще тут постою,
де вруниться моріг на батьківський поріг.
Де мріють у степах тополі і горіхи.
Де видко: вдалині Волоський край проліг.
Де листю на мені ще барвами горіти,
щоб я спізнав життя у шурхоті доріг...
© Сашко Обрій.
22.10.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930644
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2021
Літало безтурботно, мов насіння.
Викохувалось в розкоші ланів.
Аж ось тепер, замріяно-осіннє,
на руку сіло сонечко мені.
Кружляло понад балками, ярами,
по руслах рік, між скель, дубів, рокит.
Тепер же, мов прикладене до рани,
завмерло й прикипіло до руки.
Нас двох несе в степи веломашина.
На сонці виграє залізний кінь.
Розбуджена ж цікавість комашина
усю себе поставила на кін,
рельєф руки вивчаючи пологий:
вервечки лісосмуг, очерети,
родючі неозорі перелоги,
і степ, що різнотрав'ям шелестить.
На руку сіло. Гріється на сонці.
Бо й сонечку погрітися кортить...
Бо в цім нектарі, в сонячному соці
насотуються силами хорти, –
невтомні двигунята, ніжні крильця,
забарвлені в тигрові кольори,
в цю осінь, котрій сповнилося тридцять,
що бачить нас із сонечком згори.
З дерев летить, кружляючи, насіння.
Де ж сонечко? Втекло на свій манір,
лишивши на устах моїх осінніх
м'який промінчик усмішки мені...
© Сашко Обрій.
16.10.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930417
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2021
Тяжку вагу буття на тлін оберне,
розвіє в'язкість дум, сумбур вістей
незаймана Велика Корабельна,
в неспішному кружлянні межи скель,
у хитромудрих вигинах меандрів,
куди стікалось "золото ланів" –
пахуче збіжжя... й далі бігло в мандри.
Так хороше мовчиться тут мені.
Круками в небі тчеться чорна тиша –
не втрапить жоден зайвий децибел.
Ущелина спокійно й рівно дише
татарським призабутим "кара", "бел"*.
Цей степ із ковили, – немов хоругва,
що з плином часу вицвіла внівець.
То мчу до скель, то криюсь по яругах,
мов пильний гайдамака**, мов ловець
тіней, легенд, вітрів, птахів і духів,
що йшов сюди зцілити власний дух,
де плин часу одвічний степ не рухав,
де річку Корабельну манить Буг.
Де втрьох ми зустрічаємось в обіймах.
Ніхто нас не розлучить і ніяк.
Ми дихаємо рівно й нероздільно –
Велика Корабельна, Буг і я...
© Сашко Обрій.
* з тюрк. "кара" - чорний, "бел" - горб, ущелина, гірський прохід у горі, тобто "чорна ущелина".
** в урочищі Корабельному знаходився один із гайдамацьких станів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930201
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2021
В Чічеклію, попід кряжем,
де сягатиме мій зір,
де мій спокій м'яко ляже,
наче риба, в сітку зір.
Де в роздоллі, при долині
примостилось Мостове,
де до балки крик долине,
і, відбившись, – оживе...
Де прослалося Поріччя
між незайманих низин.
Де звучить своє наріччя.
Де в міжлюдді – не один.
Де міста не йдуть по кроках
за супокоєм душі.
Де в степу цвіте Покровка, –
скіфська квітка в спориші.
Де щоосені – мандрівка
в царство жухлої весни.
В балці ж – сива Доманівка
світанкові бачить сни.
Де прадавню скіфську притчу
Чічеклія тче у снах,
де гойдає електричку,
ту, що – "Мамина весна".
Хай колише наші весни
у осінній стиглий день.
Щоби вірили – воскреснем,
шугонувши в цей Едем.
Де, мов діву, Чічеклію
кряж ласкаво обійма,
упірну в осінню мрію,
доки спатиме зима.
© Сашко Обрій.
18.10.21
* "Чічеклія" з турец. – від Çiçek (Чічек) – квітка, Çiçekli (чічеклі) – квітковий, Çiçekli yer (чічеклі єр) — квіткове місце, місце, усипане квітами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930116
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2021
***
Навіть недавнє — наче давній міт,
Як і казки про вільні перелоги...
Щодня нові потреби і вимоги
Женуть тебе в новий, незнаний світ,
І дні твої — сіренькі епілоги
Віків, що їх розпочинав був скит.
© Євген Плужник,
уривок з поеми "Канів".
Кремезний крук кружляє над курганом
і кряче щось по-кручому мені.
А на душі так затишно і гарно,
хоч вітер сновигає в бур'яні.
Хоча, вже по-осінньому мінорний,
морозом обдає пожухлий степ
і сум полів мене до себе горне,
але мій захват шириться, росте!
Курган напнув з весни на себе кужіль
з кущів шипшини, глоду, диких трав.
Дуби ще кучеряві в лісосмузі.
Ти, душе, теж кучерики розправ.
Бо весь цей степ – про тебе і для тебе.
Бо іншого не буде для душі.
Лишив його тобі незнаний предок;
курган-могилу й стежку в спориші...
І хтозна, скільки ніжитись судилось
тобі, козацька душе, в цім степу.
Допоки тут – сотай із нього сили.
Бо саме тут закопаний твій пуп.
Бо це для тебе тиверці і скити
у цім степу жили й лягли кістьми.
Тепер шукаєш ти, скиталець, митар,
відвіт на запитання: хто ж є ми?
Шукай... Можливо, крук тобі підкаже?
А може щось курган прошепотить?
А ні – пройди цей степ за сажнем сажень,
вдихаючи сповна... Бо степ – це ти!..
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929792
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2021
Нарешті, здрастуй, рідний степе!
Мов несподіваний гостинець,
стрічай співця свого, поета,
стрічай, мій батьку, свого сина!
Розмови наші, як і вік мій, –
такі ж нечасті й швидкоплинні,
мов перші промені досвітні
в прудкім непослусі краплини.
Твій син вернув з чужого краю.
Куди тебе в собі подіну?
В розлуці серце болем краяв,
тобою хворий безнадійно.
Заморська даль – весела, тепла.
Її краса мене не гріла.
Лиш туга жалібна, нестерпна
ятрила дух, крутила тіло.
Любов до тебе, кревний степе,
немов чіпка, хронічна вавка...
Зі снів і спогадів не стерти
стада корів у сонних балках,
крука самотнього у полі,
пожухлі соняхи і хмари,
криничну воду, запах волі,
ріллю натомлену, під паром.
Печи, мій краю заповітний,
не затихай в грудній жарині!
Я розтаю, як тануть вікна
в журливім клині журавлинім...
© Сашко Обрій.
08.10.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929563
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2021
Чи то достиглий плід дитячих марень,
чи то фортуна випала така:
побачити з вікна, як оре хмари
крило – сріблясте рало літака?
Колись – пташине. Нині ж – інша ера.
Тепер воно – твердий могутній сплав.
Літак гойднувсь, ошкірив грізні пера
і небо сивим саваном заслав.
Ікласті пера сталлю небо ріжуть,
здіймаючись над дахом атмосфер.
Несе мене крилатий сонцебіжець.
А знизу світ країни розпростер.
Та де – яка, – мені того не видно.
Цвітасті клапті злилися в рябе.
Зелено-сіро-бежеве повидло.
Над ним – літак. Крилом туман гребе.
За ним фарбує сонце видноколо
в суцільну теплу райдужну тасьму.
Крило надвоє небо розкололо.
Я ж вірю в нього й міць його німу.
Я вірю в те, що плуг його сріблястий
крізь зони турбулентності й пітьму
додому зможе шлях мені прокласти.
Крило... Ну як не вірити йому?!
© Сашко Обрій.
06.10.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929410
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2021
Іспаніє, бувай! Я вилітаю...
Дивлюсь на тебе просто з висоти.
Що ж... Цей політ – одне з найбільших таїнств,
в якім мені сповна явилась ти.
Твої поля до мене щось говорять.
За ними – пасма гір, піщинки міст.
А далі – Середземне мирне море
під сонцем розтеклось, неначе віск.
Чи випаде побачитися ще нам? –
Не знаємо того ні ти, ні я.
Сховалася за обрій Картахена,
Оксана й тепла подорож моя...
Із пам'яті на хмарах понад синню
проноситься строкатий діафільм:
авто, шляхи, і ти, – така красива! –
безжурний захват, сміх, мовчання й біль...
По морю островів кошлаті клапті
розсіялись, мов коні степові.
Влягтись би так на хмарному лататті,
спустивши стулки зморених повік!..
Аби вляглась на серці буйна повінь
в цій тиші дивовижній, як в раю.
В кишені – тільки спогади казкові.
І гілочка тремкого кураю...
© Сашко Обрій.
05.10.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928963
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2021
І знову за обрій літак полетить.
Усе стрімголов прошмигнуло, як мить.
Південна Іспанія – сонячний край!
Розлуко, як завш, мені серця не край.
По втраті лиш справжня ціна вирина.
Вже завтра заступить все хмар сивина.
Край амфітеатрів, музеїв, фортець...
Повір, я сповна полюбив тебе теж...
Підпертий, допоки сягає мій зір,
скелястими пасмами пагорбів, гір,
омитий бурхливим безмежжям морів.
Не злись, що так довго я степом хворів...
Мені в літаку нагадає про це
екзотика кактусів, пальм і драцен,
палкий, темпераментний, радісний люд,
що з нього бери хоч картини малюй!
Perdón. Muchas gracias. Sí. Nos vemos!
Hola. Buenos dias, señora. Adiós.
В красі тут купається кожна деталь.
Дороги! – Бери хоч яєчко катай!
Іспаніє, знай: хоч літак мій летить, –
в мені теплим спогадом лишишся ти.
Наркотик важкий – батьківщина моя.
Та в ній за тобою тужитиму я.
© Сашко Обрій.
04.10.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928854
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2021
Як течіям життя не потурай, –
де цвів квітник – там виросте курай.
Спустелиться оаза. Все мине.
І занесе піском тебе, мене...
Хтось інший заживе, як у раю,
у нашому з тобою кураю.
І, вдаючи, що це його квітник,
брестиме в цвіт: з весни і до весни.
І, доки сік у квітах не загус,
він житиме, й не дутиме у вус.
Далеееко ж бо до слова "помирай"!
Допоки не прийде й за ним курай.
Та сенс надміру бідкатись про те,
виношуючи внутрішній протест,
у спробі обійти твердий закон,
допоки інші дишуть квітником,
милуючись то кленом, то кущем,
проживши все: любов, ненависть, щем?..
Допоки не облущиться кора
і в пустці не завруниться курай...
© Сашко Обрій.
02.10.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928568
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2021
Як серце опов'є терпка печаль
і зрине степ, і сивий Буг – за ним, –
я в тиші заварю чарі́вний чай
із цвіту чебрецю і бузини.
П'янкий букет духмяного смаку
розкриє давні спогади мої...
Проступить кожна балка, скеля, кущ.
Із нього оживатимуть рої
картин, подій, вмурованих у час,
племен, поселень, герців, ватажків, –
усе-усе ввібрав магічний чай:
літа легкі, піднесені й тяжкі...
І степ, що ліг на скелі, мов харциз,
на сонці кості гріючи старі,
й стежки, що мчать, мов пси, до Бугу, вниз,
й кургани – прапрадавні вівтарі.
Це – чай із бузини і чебрецю.
У ньому вкарбувався весь мій край.
Хто ще отак повідає про цю
твердиню сили й честі, краще трав?
В приємній млості дух завмер, отерп.
Ну як мені, куди мені без них?
Нагадують про те, як пахне степ,
чаїнки з чебрецю і бузини...
© Сашко Обрій.
01.10.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928350
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2021
Як не миле мені на землі більш нічого:
ані люди, ні авта у куряві справ, –
ми рушаємо вдвох – тільки я і мій човник –
в реві міста лишились турботи і страх.
Прибережний сухий очерет ледь шелесне.
Обізветься стривожене птаство звідтіль.
Розтинаючи Буг, знов наляжу на весла.
Човен скрипне і в русі розпружить свій кіль.
Я відчую себе в повнім дусі і в силі.
Сонцю й вітру віддам груди, плечі, лице.
І замріють при березі мазанки сині,
в повній тиші, де зайве – найменше слівце.
Попід кілем – пороги, над човником – скелі.
Наполоханий чапель над Бугом майне.
Я пливу по серпанком овіяній сцені,
де життя в об'єктив розглядає мене.
Острови – велетенські турецькі галери,
що напнули розпатлані щогли дерев.
Я пливу, наче родом із іншої ери, –
паща міста ще тишу у ній не дере.
Гусне вечір над Бугом і... ані шелесне.
Гусне тиша в човні, мов у склянці – кисіль.
І розслабло чоло моє тридцятивесне.
Й чутно в тиші, як човник розпружує кіль...
© Сашко Обрій.
01.10.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928287
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2021
Що ж, діду, прощавай, далекий степе,
мій рідний сивий степе, Півдню мій!
Ковтаю в літаку повітря сперте,
далекий від наземних веремій.
Десь знизу тракторець чорнозем оре,
моя Вкраїна, друзі і батьки...
Лише блакить прозора-неозора
розкинулась на відстані руки.
Внизу товста перина простелилась.
І небо оре крилами літак.
Пухкі, тремкі бавовняні білила
осяяла туніка золота.
Розлігшись горілиць на теплій ковдрі,
до променів долоні розпростер
м'який, легкий, вихрастий, вільний обрій:
кошлатиться, куйовдиться, росте!
Лиш де де видно просвітки-озерця...
Миттєвосте, стривай! Отут постій.
І млосно і тривожно так на серці
на цій небесносьомій висоті...
Сашко Обрій.
23.09.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928131
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2021
І храми хмар і коні, мов ікони,
й палкі сонцепоклонники в степах –
кургани – від народження й до скону
їх завжди пам'ятатиме стопа;
м'які, угріті сонцем, їхні кільця,
що всіяли собою кожен лан;
і постать одинокого трипільця,
що марить на кургані, мов орлан;
будяцтво степове, струнке й розлоге,
що будить колючками й бадьорить;
ріллю і степ, що стелиться під ноги,
квітучі розверзаючи дари.
Як душу не дури й не переконуй,
коли журба й безвихідь обступа, –
долаючи бетонні перепони,
вона тікає – ніжитись в степах,
у храми хмар, не кажучи нікому
про таїнство роздолля між степів.
Де коні і кургани, – мов ікони,
освячені в красі і простоті.
© Сашко Обрій.
23.09.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927713
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2021
Стеж за ним без ліку і без меж.
Доки розуміти не почнеш
мудрий лабіринт його стежин.
Кожен рух плекай і стережи.
Стеж за чаклуваннями шулік.
Як його лице міняє рік.
Стеж і стій, як він собі стоїть:
хтозна скільки ер, епох, століть.
За його мелодією стеж
з вітру, цвіркунів й електровеж.
За нечутним диханням густим.
В себе ритм і дух його впусти...
Як тече мінливість кольорів.
Як пливуть луки й стада корів.
Стеж за медитацією хмар.
Стеж за тим, чого в тобі нема.
Доки вчуєш стрижень, що росте,
доки не розбачиш в нім просте,
що чарує серце і уста...
Це і є довершеність проста.
Стеж за цим учителем німим.
Все ж, його придумали не ми.
Місту говорити вчися "ні!".
В СТЕП. Зрання. Босоніж. По стерні.
© Сашко Обрій.
19.09.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927568
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2021
Земля моя – кошлатий кусень степу:
м'який, товстий, нагрітий, мов пиріг.
Болить, немов Америка – ацтеку,
і кличе знов на батьківський поріг.
У снах і наяву невпинно надять
граніти, Буг, рілля і ковила,
мрійливі цвіркунові серенади
і дух, який приховує імла.
Він губиться у ревищі моторів
закурених комбайнів у жнива,
зринаючи в брояках, в піннім морі,
де знов його мелодія жива,
де знов жива сторожа паланкова,
де знов городять ґарди козаки –
в титанах скель знайшов для себе сховок,
замкнувши таємниці на замки.
Безцінний скарб – найменша таємниця,
яку привідчиняючи, живу.
Мій степ мені сьогодні вкотре снився...
Щоб знов зі мною статись наяву.
© Сашко Обрій.
18.09.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927526
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2021
Ой, чому на серце знову суне туга?
Ой, чому над Бугом супиться блакить?
Це розправив крила гордий сотник Пугач.
В сутінках над Ґардом сторожко летить.
То на скелю сяде, то пірне в яругу.
То шугне у прірву, в ревище брояк.
З Клепаної балки лине "Пугу-пугу!"
"Пугу-пугу!" – чути відповідь вояк.
Хмари дужче гуснуть, небо кондубасить –
то татарські орди наповзли на Ґард.
Гримотять все дужче сурми й тулумбаси.
Грізне ханське військо суне навздогад.
Де ж подівся Пугач? Чом запала тиша?
Глядь: гарцює коник. А на нім – козак.
То кремезний сотник вибіг на узвишшя.
В запальних ногайцях клекотить азарт.
Нумо, любі хлопці, хлопці-запорожці,
Нумо, всі – на скелю, провчимо заброд!
Почастуймо "друзів", що вчащають в гості,
у тугих довбешках втнемо заворот!
І метнувся Пугач. А за ним – ординці.
Вірне товариство поряд мчить до скель.
Мить – аркани ханські зловлять поодинці
лицарів-сміливців, звівши на слизьке.
Де там! Ханське військо, грізне і веселе,
облизня схопивши, в прірву шкереберть,
в ревище порогів ринуло зі скелі.
Брьохнув чи не кожен ханський шкуродер.
Знов запала тиша. В серці щезла туга.
Спить підкова кінська в піні між брояк.
Над вечірнім Бугом сів на скелю Пугач.
Лиш совине око не засне ніяк.
© Сашко Обрій.
15.09.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927112
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2021
Клубками суне перекотиполе
із куряви густої вглиб ланів,
обкурює курган і в очі коле,
дирчить щось незрозбірливе мені.
Жбурляє грудки й соняшники грізно
і сонце затуляє від зіниць.
Хто скаже, звідкіля воно прилізло?
Таке із поля спробуй прожени.
На куряву мрійливо задивившись,
спинилася над Бугом Бакшала.
Пилюка, підіймаючись все вище,
назовсім в небо маревом пішла.
Задумалась низенько над курганом
хмаринка-крокодил: "Який курець
цей вихор породив?" За мить з гарману
на хмарку хитро блимнув тракторець.
© Сашко Обрій.
14.09.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926967
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2021
Днювання у степах – стрімке, недовге,
немов обліт приручених орлів.
Стікає з неба золото медове
у борозни вечірньої ріллі.
Дме вітер-степовик в просторім серці.
Непросто звідси в місто знову йти.
Лиш тінь моя повз борозни несеться,
мов бузький одинак – прудкий мартин,
над плугом, що масний чорнозем оре,
минає сіл зникаючих скелет,
минає ковилове мрійне море,
сповняючи обов'язок – свій лет.
Де степ, мов скіф, самотній і одвічний,
кольчугою з граніту проступа.
Та в нього не ввійти міщанам двічі.
В скупих серцях померла простота.
Крізь теплу вечорову Бузьку сутінь
медова в'язкість золота росте.
В цю мить, в якій силенна сила суті,
ми вдома: ровер, я... І смерклий степ...
© Сашко Обрій.
12.09.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926764
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2021
Місяць над Ґардом – козацька сережка,
Байдою, певно, забута колись.
Є лиш ця тиша і вечір. Все решта –
рухів незграбних оманливий зблиск.
Цідить шатро ковилового степу
неба багряний вечірній коктейль.
Пам'ять, вкарбована в камінь, не стерта.
Спить в обладунках обвітрених скель.
У сновигаючих привидах чапель.
В місячній пісні нічних цвіркунів.
Спить невловиме, здавен розпочате,
пращуром важко зачате в борні.
Мідний окраєць сховався за обрій.
Віз чималенький над Ґардом навис.
Байда розлігся на зоряній ковдрі,
вдягши сережку, забуту колись.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926631
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2021
Над Ґардом кряче круком Сава Чалий.
Гнат Голий в скелі дубом наслуха,
як церква Богородиці шкварчала.
Як зрадника година б'є лиха,
на три списи здіймаючи угору,
немов брудні багряні корогви.
Як жадібний вогонь ковтає морок.
Над згарищем кружляє херувим.
Як Хміль сумний прощається на Ґарді
із Тимошем, вчуваючи біду.
Приходь у сни, мій Ґарде, і нагадуй,
для чого знов до тебе я іду.
Для чого нишком слухаю, як з Бугу
паланка клекотить між трьох світів.
Як з Пугача лунає "пугу-пугу".
Як дишуть в скелях волею святі.
Як сунуть давні війни, щоб гриміти
в прийдешніх днів розніжену пастель.
Застигли козаченки у граніті
насупленими профілями скель,
аби вітрами верби надимати,
мов щогли "чайок"... Ген за переліг,
в степу зчорніли й склякли гайдамаки
і соняхами стали на ріллі.
© Сашко Обрій.
06.09.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926303
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2021
Гордували буттям. Об’їдались «малиною».
Автотраси наліво й направо кляли.
Та «дорога життя» повз село Веселинове –
Божий перст, що зцілив нас від скверни й хули.
Крізь ногайські степи він повів нас долинами,
де в пекучому мреві пливли чумаки…
Нині ж – ми… полюбивши твої, Веселинове,
кожен горбик і ямку коханням палким!
Не лукавить життя. В нім нема випадковостей.
Ми наївно вважали, що «зріжемо» путь.
Веселинівський шлях – 40 верст «кайфу» й користі.
Ти – найкраще, що з нами траплялось, мабуть!..
Пам’ятають тебе стійки амортизаторів.
Шрифтом Брайля вкарбований в гузна й серця
кожен вибій в тобі, наш земний мотиваторе,
Веселинівський шлях – дар від Бога-Отця!
Наче Жак-Ів Кусто, з головою пірнали ми
у глибини твоїх маріанських баюр.
І ковтало авто, мов коктейлі – піалами,
трунок з дизельних вихлопів й куряву фур.
Ти зникав, мов міраж, ну а ми… «веселилися».
Ти – зникаючий вид українських доріг.
Битий шлях Р-55, «диво» ти Веселинівське,
що в серцях й печінках кожен з нас приберіг!
© Сашко Обрій.
03.09.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925962
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2021
Знову у царство краси й простоти
кличуть далекі буджацькі степи,
теплі баштани і шепіт морський,
губ соковиті тремкі пелюстки.
Спогади кубляться, мчать, мов рої,
в татарбунарські казкові краї.
В серці карбує картину з картин
птах золотий, світанковий мартин.
Зранку до сонця, мов сиві дяки,
висохлі голови пнуть будяки.
Степ, наче воїна в шапці рябій,
славить бадьорий ранковий прибій.
Землю сповив у чорнозем-хіджаб
мудрий ногаєць, – старенький Буджак.
Вічно б із морем отак гомонів,
гріючи глиняні лапи слонів...
© Сашко Обрій.
31.08.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2021
Ніч із ароматами шкарпеток.
Сон під серенади хропунів.
Він то шепотів мені, то шпетив:
мій старий плацкарт життям бринів.
Вабив романтичним тьмяним світлом.
П'ятами, колінами, грудьми.
І коли блукав я, нудив світом,
радо, мов брати, стрічались ми.
Він ділився свіжими плітками
з вуст бабів, дядьків і жіночок.
З ним нові надії ми плеками
з довгих миль, років, пісень, панчох.
Він зі мною мріяв в ніч безсонну
про країну всміхнену, нову.
Ніжив нюх спиртним і ковбасою.
І гострив матюччям стигми вух.
Струсом бадьорив ліниве тіло,
що частенько гепалося ниць.
І щоразу тілу так кортіло
сонних опівнічних провідниць...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925200
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2021
Музика, що пробирає до волосків.
Хочеш відчути блаженство? Тіко не бійся.
Дахозривально лунає цей "Словоспів":
в Рівному лунко на сцену вирвалась пісня.
Наче дощі, конкурсанти рясно грядуть.
Кілька годин, музикантів — кілька десятків.
Вже забуваєш, хто сам ти. І до ладу
спробуй — зберися. Все дужче
хочеться сцяти...
Світ із людисьок сіреньких — пил, мішура.
Тільки гітарні шамани — ширше ерзаців.
З піснею втятого серця і з міхура
два повноводих озерця — очі... сльозяться.
Перша година тягнулась, друга текла.
Черга моя ще не скоро... Вабить куліса.
Вдосталь у нотах зі сцени лине тепла.
Вдосталь — терпіння, щоправда...
хочеться пісять!
Серце налилось по вінця. Повні борти.
Пісня у серці струмує, стрімко, мов Тиса.
Серцю напитись мелодій все ще кортить.
Хоч затікає сідниця... й хочеться пісять...
Хоч і макітра квадратна — тисне, гуде.
Думам і мріям примарним в мозку затісно.
Бачу не меншає в залі черга з людей.
Чую: все дужче і дужче... хочеться пісять!
Бачу: темніє в очицях. Тисне баре.
Байдуже що там і як там; що буде після.
Музика більше не діє, вже не бере.
Думка застрягла єдина: хочеться пісять.
Де туалет? Коридори... Все як вві сні.
Раптом на йменні моєму спиниться список?
Звільнення — близько... від муки. Просто мені
хочеться думать про пісню.
Пісяй-но, пісяй!
Врешті спокійно на серці, так порожньо, добре!
До сцени запрошується наступний конкурсант:
Сашко Обрій.
© Сашко Обрій.
15.08.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925038
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2021
Пішла у небуття доба кричуща.
Буремні дев'яності "відцвіли".
Але нужди й потреби плід — кравчучка —
скрипить і досі, гідний похвали.
Давно покинув лаври "батько" Кучма.
В чеканні кращих днів літа роять.
Від голоду рятує люд кравчучка,
годує хлібом пролетаріат.
Цибуля, теща, цегла, бараболя.
На всякий смак, на будь-який вантаж.
Себе не чую каторжним рабом я.
Кравчучка кличе в небо! От вінта!
Хоча давно в колисці накричався, —
та досі ще від радості кричу.
В два колеса заклав машину часу
й підвалини державності Кравчук.
Вершино інженерної кебети,
вкраїнська геніальносте проста!
З кравчучками, прудкими, мов комети,
на дріжджах економіка зроста!
Колись кравчучку навіть викрав чукча.
Додумався лиш оленя впрягти...
А тут увесь народ впрягла кравчучка!
Тож хай не ображаються брати.
Вона себе як треба ще покаже,
поставши на уламках давніх веж.
Пощезнуть оцифровані прокази.
Та скрип кравчучки всіх переживе!
© Сашко Обрій.
17.08.21
Картина - Іван Семесюк
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924784
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2021
Дріма в зірковій солі, на узбіччі
Чумацького Шляху Великий Віз.
Твій син, тобі дивлюсь, мій Буже, в вічі.
Край тебе тане втома, наче віск.
Раз по раз метеор згоряє, пада
під шум ріки й орекстри цвіркунів.
В небесному мереживі лампадок
зринають запорізькі курені.
Врізається у берег темний профіль —
велична, горда скеля Носоріг.
Поллються з третім півнем, наче строфи,
промінчики ранкової зорі,
цілуючи ранковими вустами
стежки, де сплять типчак і ковила.
Ждучи чумацтво, Шлях невпинно тане.
І Віз, що зачекався на вола...
© Сашко Обрій.
10.08.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924459
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2021
Не вечеряли й не снідали:
поклонялись ідолам.
Тільки похапцем обідали:
і бігом до ідолів.
Всі, хто відали й не відали:
не́сли жертви ідолам.
Ще з царя Панька й Каліґули:
щастя й сльози — ідолам.
Час минав. Повергли іго... лиш:
всі молились ідолам.
Вчені люди людство двигали —
та не впали ідоли.
Бо плювалися евклідами
й цілували ідолів.
Бог людей закидав бідами.
Бовваніли ідоли.
Війни нації розкидали.
Та не зникли ідоли.
Навіть, ставши інвалідами,
не "поперли" ідолів.
Інформацію усім дали:
лиш окріпли ідоли.
Ілон Маск прийшов з болідами.
Поруч — паства й... ідоли.
Вже і космос весь загидили,
та стоять із німбами
в космольотах межи звіздами —
голограмні ідоли.
© Сашко Обрій.
09.08.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924336
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2021
Вечір у полі, мов кіт у чоботях, —
найголовніший мій скарб.
Прудко на південь несе мене потяг,
наче північний дракар.
В золоті заходу котяться хвилі —
стиглі серпневі луки.
В поле вечерять зійшлись сонцекрилі
білі лелечі полки.
Ось ти, мій степе, — п'янкий, неозорий.
Як я на тебе чекав!
Потяг до тебе летів через море
теплих дніпровських заграв.
Повз непрохідне болото Ірдині.
Через густий Чорний ліс.
Нісся і крила його лебедині
били об крони беріз.
Далі, — на Півдні — губився естетом
поміж корів у стадах.
Ти ж наслухав, мій замріяний степе,
в тиші "тудух" і "тадах"...
© Сашко Обрій.
07.08.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924156
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2021
Стигла рум'яна призахідна цедра
пірнає в Труханівський ліс.
Потяг метро, мов прудка скалапендра,
минає Русанівський міст.
Небо й Дніпро — близнюки, що не б'ються,
на двох килимах з осоки.
Небо й Дніпро — два обернених блюдця.
Зі скла, глибини й висоти.
З берега зиркає вдалеч на кручі,
на золотокупольну брость
статний, високий, міцний підпоручник —
стрункий вартовий хмарочос.
В кремове, синє, багряне, зелене
пірнаю востаннє і... зась.
Тло, що назавжди вкарбується в мене —
вечірній дніпровський пейзаж.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922740
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2021
Знову кличуть в мандри теракоти колій.
Знов пакую думи до важких торбин.
Знову я — нестримне перекотиполе.
Душу, — як не силься, — не переробить!
Знову попрікали в тому, що нероба.
В тому, що задарма їм казенний хліб.
Знов знімаюсь з місця. Просто я — не робот.
Просто надто впилась в тіло ржава кліть.
Всі старі орбіти вичахли, приїлись.
Пахне знов минуле вогкістю в'язниць.
Знов нові події, друзі та країни,
що мені не буде спокою без них.
Просто вже не діють давні алгоритми.
Просто світ змінився: зовні і в мені.
Більше споглядати. Менше говорити.
Зняти і забути на горищі німб.
Знаю, що нічого в світі цім не знаю.
Знаю: все найкраще — у прийдешній млі.
Знаю, що шаманить небо шрифтом брайля.
Всі мої проблеми, знаю, — замалі.
Знову проводжають шелестом тополі.
Знов за мною журно квилить рідний степ.
Бо такий я зроду — перекотиполе.
Де й коли (хто знає?) врешті проросте?
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922651
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2021
Ти, кохана, мене загойдай
десь на вулиці Зої Гайдай,
колисковою взявши в полон
там, де спальна лежить Оболонь.
Загойдай мої сни, загойдай,
словом пристрасті тихо згадай.
Щоб тебе в собі довго носив
заколисаний Мінський масив.
Щоб зринав, наче сонячний блік,
на бетонних панелях твій лик.
Щоб дніпровський спадав верболіз,
наче з тебе — кучерики кіс.
Загойдай мене з хвилями в такт,
де вітрильники обрій ковта.
Де мартини, пісок і вода,
ти, кохана, мене загойдай.
Там, де кремова тиша світань,
де серпанок серпневий вита.
Аж до вулиці Зої Гайдай
від Прирічної вдаль: "баю-бай".
© Сашко Обрій.
05.08.21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922487
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2021
Підкуплений підступним Білом Ґейтсом,
чіпований упоперек і вздовж,
ховаючи в кашкеті кіпу й пейси,
"штовхаю" вакцинацію як ЗОЖ.
Обріс, немов перевертень, волоссям.
В нутрі моїм ворушиться "Чужий".
Людиськи спантеличено голосять:
"Рятуйте! Прокаже́ний! Стережись!"
Тож множу пропаганду і проказу.
Людей, мов котенят сліпих, веду
на бійню... Юрби хрестяться і кажуть:
"Чортяка!", "Свят, свят, свят!", "Ґарі в аду!"
Вколовся і, як мінімум, — безплідний.
Щодня мене... то хочуть поховать,
то вписують сміливо в інваліди,
вдягають в білі капці і халат.
А інші — сенсаційні ширять кадри,
де, грізно настовбурчивши хвоста,
я шкірюся в подобі чупакабри.
Така у мене доля непроста...
На кого завтра ще мене оберне
вакцина зла?.. Куди дивився МОЗ?
Наївним був, коли колов "модерну",
і модернізувавсь. Тепер я — монстр.
Тепер у мене зрушення по фазі:
хвороба, як відомо, — не нова.
Удруге я вколов ядучий "пфайзер".
Утретє — сатану-коронавак.
Отак тепер гуляю сам по со́бі.
На місяць скавулю, чаклун, відьмак,
питаючи себе: то хто з нас зомбі —
все ж Я, чи стадо вкурвлених макак?
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922009
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2021
Лише в голограмах тремких міражів,
у низці хитких мимовільних видінь
роздивишся, де причаївся твій дім,
в якій царині, мілині, мережі.
В столичнім бетоні, в знімному "раю",
в сумнівному гурті фальшивих людців,
чи може у серці твоєму (?) взнаю
свій дім — ледь окреслену, маревну ціль.
У світі, де надто "слизькі" землячки,
"кєнти" закадичні штовхають на брук
(ніхто з них не думав подати руки),
в біді... незнайомець — найближчий твій друг.
Із мрією в пазусі, мов з горобцем,
блукаю сновидою серед сновид.
З руками й ногами (удячний за це)
багато у чому зі світом на "ви"...
Шукаю свій дім — той надійний редут,
що вистоїть перед навалою днів.
Я вірю: мене через терни ведуть
крізь злети й падіння, усмішки і гнів.
Я шлях свій торую, збираю свій пазл.
Хоч совість в цім світі земнім — не в ціні,
я чесно крокую... Вихляє тропа...
В мій дім, що насправді сховався в мені.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921948
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2021
Знов йому судилося сконати.
В Леті — черговий, старий етап.
Він всміхнувся зморшками кімнати
й тихо розчинився між латать.
Суне туманцем прийдешнє стиха.
Цей серпанок — серпня щільний плащ.
В нього загорнувшись, йду на стику
літ, епох, світанків через плач.
Крізь страхи і вогку невідомість.
Через непролазний очерет.
Доля, мов шари води придонні,
знов зрина нагору, наперед.
Ну а поки дні — сліпі молюски —
б'ються в скаламученій воді,
я іду, вслухаючись у плюскіт,
в нотки, що вчуваються в ході.
Що допіру грали у мовчанку
десь в стоячих маревах боліт.
Знов життя, що жевріло на чатах, —
пристрасний, розпечений болід.
Хай в скаженім ревищі несеться
(хтозна, що йому віщує крук?)!
Але так блаженно мліє серце,
вчувши рятівний, правічний рух.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921685
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2021
Нікуди подітись бідній жабі
(в пазусі живе не перший рік)
від нашестя вуличних хіджабів
що здалека схожі на шулік.
Нині — просто в якості туристів.
Втім, узявши пробу свіжих місць,
місію пришлють на тисяч триста
в нетрі "необжитих" укро-міст.
Наш народець звик до компромісів.
Кажеш, ми — не гумові? Брехня!
Тож від Пакистану до Тунісу —
всіх ласкаво просимо, рідня!
Край у нас родючий: так і манить.
Наші — майже виїхали всі.
Чом би не завезти мусульманів?
Спершу... ну хоча б мільйонів сім?!
Укри? — Ми земель своїх не гідні.
Все у нас не те, не ті, не так.
Етнос наш замінимо на плідний,
що хазяйнувати тут — мастак.
Їм культура наша нецікава.
Нащо? Нині бізнес — головне.
Здібна підприємлива орава —
наше все. А інше — наживне.
Хай усіх незгідних жаба душить!
Шквал мігрантів — видати містам!
Хай зведуть араби та індуси
мусульманський Україностан!
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921671
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2021
Хоч з десяток літ уже пройшов,
в пам'яті назавжди миті ці:
як із п'ят і ніжних підошов
я тобі виймаю "баранці".
Родом із сусіднього села,
світська пані, модна і струнка,
в тухлях на підборах ти була.
Тільки я і ти. Каньйон. Ріка.
Хоч і про скелястий наш ландшафт
я попереджав заздалегідь,
прагла все ж "краси" твоя душа.
Ти — мов лань гірська. І я — твій гід.
І товсті підбори на туфлях —
моді та красі належна дань.
Та двигтів, хитався гадський шлях —
скелі не приймають світських дам!
Врешті ти роззулась, попливла:
юна, граціозна і легка...
Мить — і я до ніг... Дівочий плач.
Сльози. "Баранці". Моя рука...
І дівочі стопи — їжаки,
що понабирали голочок.
Ніжно колупаю колючки
та знімаю з п'ят і з тебе шок.
Карбом мить романтики в мені:
очі, щічки — наче в буряці.
Річка. Ти і я, — немов у сні:
длубаю натхненно "баранці"...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921584
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2021
Скільки циферблатів проминало
повз моє чоло! — За віком вік.
Врешті, ти прийшла — і це немало...
Врешті я з тобою — чоловік.
Де лиш не бував я, де не вештавсь...
Сам від себе де лиш не втікав.
Ти прийшла в життя моє нарешті.
І твоя тендітність надстійка.
Ти прийшла і свічі запалила
в безнадійно вигаслих очах.
Мов на ґрунт порепаний — краплина.
Мов маленька річечка — в рівчак.
Ти прийшла і небо прихилила.
Наче "лю-лі-лю" в тривожну ніч.
І розлила сонячні білила
по журбі, по хаті, по мені...
Так неначе вічно тут була ти.
Й саме з тебе відлік розпочавсь.
Ти — секундна стрілка циферблата,
що пішла навспак, спинивши час.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921498
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2021
Доки ти в болітці з міражів талапавсь,
вигрівавсь в озерах із рожевих марень,
люд навколо тебе "волохата лапа"
радо в колективи всіх мастей приймала.
Застромляла пальці скрізь безперешкодно:
у сім'ю, навчання, творчість і кар'єру.
Без благословення лапи справа жодна
не могла пробитись в волохату еру.
З нею всі незгоди можна подолати,
легко прослизнути в будь-які шпаринки.
Врешті, світ справіку — волохатолапий.
Хутро на долонях — мов товар на ринку.
Отже, мрій рожевих можеш не плекати:
як без рук, без лапи в світі пропадеш ти.
Он які у інших "лапи волохаті"!
Світ тебе, безлапче, висмокче без решти.
На дрібненькі крихти, наче хліб, покрише
і порозкидає голубам на площах.
Волохата лапа — це надійна "криша".
Обрости "волоссям". Жити стане "прощє".
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921423
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2021
Я не мєнт-окультист і не зек-сатаніст.
Просто постать звільнилася знакова.
Тож на пам'ять додому я вчора приніс
скромний бронзовий бюстик Авакова.
Не присвятять йому ні скульптур, ні пісень.
В нас любити мєнтів — не в традиції...
Але всидів при двох президентах Арсен —
скільки правдою в пику не тицяли.
Чи усе, що хотів, наостанок сказав?
Ти пішов по-англійськи, Борисович.
І шурує скупа чоловіча сльоза.
Ностальгією бюстик забризканий.
Скільки б ядер чи стріл не метали в твій бік
й волелюбна громадськість не квакала,
та вдалося мєнтовську систему тобі
зберегти, сонцесяйний Авакове.
З конкурентами бився за владу не раз
і "мочив" активістів-бандерівців.
Душу гріє ріднесенький харківський газ.
Гральний бізнес розрісся, мов деревце.
То нав'язлива звичка, як вирвати зуб:
"Непокірних — на страту!" Багато вас...
Шеремет і Музичко, Катруся Гандзюк...
Все це — внутрішні справи Авакова.
Ти подав у відставку, але не відстав
від мєнтовських традицій і звичаїв.
Під кашкетом ворушаться ріжки чорта,
що у формі тебЕ з тЕбе вичавив.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921397
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2021
Розвернута прямісінько на рашку
щитом, грудьми, обличчям і мечем.
По спинах воріженьків пруть мурашки.
А ми в серцях тамуєм гордий щем.
Хай з неба рясно сиплеться каміння,
хай орди пруть із вигуком "ура!" —
Твій азимут залишиться незмінним.
Ти встоїш. Знаю. Звітриться мара.
Тож як не голосила би про зраду,
і кузькину не згадувала мать --
суперниці твоїй зі сталінграду
тебе не підкосити, не зламать!
Вона — звичайна баба-істеричка:
помада губ з порепаністю п'ят.
Так склалося мабуть доісторично:
чортяки в серці варварки киплять.
А ти — своя, ти — зовсім інша справа.
Бандерівка у мантії "совка".
Тебе на нас люципери не стравлять.
На них меча спрямовує рука.
Впадуть від нього ідоли й кумири.
що ледь стоять на палях пропаганд.
що прагнуть крові й "воєн задля миру".
Посиплеться країна-уркаган.
Бо ти — кремезна київська махиня.
Нехай дрижить північний маніяк!
Для тебе небо янголи нахилять,
рідненька бабо клепана моя.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921360
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2021
Що цінніше — бусол в небі
чи сокира у руці?
Я — журби і примхи небіж —
налаштовую приціл.
Чи осічку дасть рушниця,
чи поцілить у мішень?
Врешті стежка проясниться,
як ловитимеш мишей.
Та якщо здригнеться палець,
не натиснувши курка́...
Що могло і що не сталось...
Час мине — стече ріка.
Час пожухне, струхне в старість.
Небо вкриється бузком.
Та допоки це не сталось —
є сокира і... бузько.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920988
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2021
З двох боків порепані кросівки.
Дірочка на спині й на трусах...
Що ж, чуваче, в дечому просів ти,
доки метушився, мов прусак.
В битві за високі ідеали
стерся, здувся, видохся, змарнів.
Лісом йдіть, ікари і дедали.
Щастя й тиші хочеться мені.
Вийшовши з апатій і прострацій,
в мир, достаток, злагоду ввійти.
Ти б латала дірочку на сраці.
Я би чаклував коло плити.
І гасали б радісно по хаті
юні спиногризики у нас.
Поки що ж: пахати і пахати.
Штопати труси й серцевий м'яз.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920906
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2021
Доки люд нечесний тихо хихотів
і тривожно бубоніли голуби,
повелителька солом'янських котів
виринала із пра-гопніко-глибин.
Доки дохлий щур в калюжі мирно кис,
голуби ж — на джипи гадили круті,
прапрадавнє заклинання "кис-кис-кис"
промовляла повелителька котів.
Поіменно пам'ятала всіх богів.
І тому настирно кликала зрання
василів і мурок, барсиків, багір.
А вони з небес мурчали схвально: "няяв!"
Доки длубались ворони в смітнику,
дядя Міша спав на лавочці бухий, —
котопаньство вмент збігалося на кут:
зголоднілі чесні вуличні боги.
Далі мить була священна і блага:
промовляючи до неба "крекс пекс фекс",
на жертовник кото-гопніко-богам
жриця сипала освячені "котлетс".
Так спливали пори року і віки —
та щоранку і щовечора, щодня
неодмінно на одвічне "кис-кис-кис"
котани відповідали схвальним "нявв"!
І з'являлись вуса, лапи і хвости.
І звивалися в м'яке, пухнасте "муррр!"
Та усі, кого Одарка пригостить, —
це її міцний фортечний кото-мур.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920014
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2021
Читаю жадібно, мов книгу
Південний київський Вокзал.
Поснули стомлені ханиги.
Хропиться струдженим бомжам.
Соплять спрацьовані жебрачки
і кавалєри-жебраки.
А де-не-де поснули рачки
розпухлі пики-буряки.
На клумбах мирно спить люцерка.
А в ній — недопалки й харчки.
Мов мураші, довкола церкви
пірнули в сни святі... торчки.
А ось чорніють в переходах
циганські сонні племена.
Повії швендяють негордо —
у них вечірній променад.
І де-де, збившись у отари,
з бухлом обсівши парапет,
"синячать" зомбі-аватари,
уклавши алко-паритет.
Не сплять "мєнти" — лаштують пастки.
Не сплять таксисти й кримінал.
Та я б усе це світське паньство
інтелігентно оминав.
Аби пів ночі не ввижалась
у снах барвиста ця "краса".
Хропи, розіп'ятий Вокзале.
Тобі ще зранку воскресать.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2021
Славуто-діду, мій Дніпро
ти розкажи мені про дні,
коли кипить від спеки кров,
а прохолода — лиш при дні.
Її у думах ти сховав.
Горять при березі піски.
Ця путь буремна вікова...
Її не ділиш ти ні з ким.
Мартине, жалібно не квиль.
Лиш ти можливо чув, як нам
Дніпро шепоче... В плюскіт хвиль
вплелась незрима таїна...
Лиш ти, можливо, розбереш
правічне золото письма:
то на Дніпро від узбереж
лягла призахідна тасьма.
Що ж, Дніпре, всім наперекір
навчусь читать твої листи,
коли старенький осокір
прошелестить мені: лети...
© Сашко Обрій.
За участі Сергія Василюка* 😎💪
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919683
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2021
По небесах вечірнє лате
розлив майстерний пейзажист.
Де-де розкидав хмари-клапті.
Через Дніпро прокреслив міст.
Заврунив кручі-малахіти
уздовж дніпрових безбереж.
Дніпровій чайці дав злетіти,
куди лиш око обере.
Пустив вітрильники за вітром,
услід за ними - катери.
І серце, в сутінь оповите,
тонким серпанком підкорив.
Підвісив місяць (ріжки - вгору).
Розсипав першу жменьку зір.
І всю дніпровість неозору
покрив лазур'ю на позір.
Погравши м'язами барханів,
під колискову цвіркунів
заснув натомлений Труханів.
І снами клопоти замів.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919571
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2021
Мені було в тарілці завжди тісно.
Тож я тікав і плигав, мов скажений.
Хоча мене місили, наче тісто,
я досі ― непокірний макорженик.
Мак, борошно і мед ― куди смачніше?
Тому мене погризти всім кортіло.
Та я шукав самотності і тиші.
Та я беріг свій розум, душу й тіло.
Бувало, що й до стінки притискали.
Погрожували часом, що оженять.
Я ж в носі мав погрози та оскали, ―
добряче зачерствілий макорженик.
Об мене скорше зуби поламають,
ніж відгризуть бодай один кусмінчик,
Прощайтеся назавжди із емаллю.
Бо я ― з твердих сортів рослин космічних.
Та для своїх — м'який і некумарний
(єднає нас незрима пуповина).
Тож, Боже, бережи всіх наркоманів,
що ріжуть на городі маковиння.
Шаманять макогонами в макітрах,
щоб лавою забився мак у жерлах.
Опісля вичакловувань нехитрих,
із хаосу постане макорженик.
Хоч мак, від сили — спеція пікантна
(сім літ — ще не межа для неврожаю),
мов Місяць і Земля у працях Канта, —
він треться, приворожує, вражає.
Коли ж я духом наджу на тарілі, —
ховаються "кулиничі" й "рошени".
Мій бренд в серцях ніколи не старіє.
Бо я — домашній мамин макорженик.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919504
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2021
Площ розпечені пательні.
Блякла вицвіла блакить.
Тоскне звалище тотемів.
Крик приречених рокит.
Спека – гостра, мов аптека.
Погляд – камінь у Дніпро.
Села – вилиці ацтека.
Я – блукаючий нейтрон.
На ацтецькій мертвій мові
щось джеркочуть катери.
Гаснуть в київському морі
циркуляри катерин.
В розхвильованій натурі
глушить хвилі водна гладь.
Зріють свіжі авантюри.
На новий, мажорний лад.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919453
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2021
Нас трясло у вагоні метро,
мов у вені відірваний тромб.
Стрімголов нас у темряву ніс
божевільний маньяк-машиніст.
Нас нещадно чавило людьми.
Два уламки кохання – це ми.
І, не вірячи в жодні дива,
трамбувальник юрбу трамбував.
Шаленіючий потяг-садист
до сидіння два тільця притис.
І, поставивши долі на кін,
заіржав, мов пришпорений кінь.
Із вагону людська течія
нас помчала, сама не своя.
І ревло шумовиння юрби,
нас навік розлучити аби.
Попри все, ми спливли – я і ти –
на поверхню людської ріки.
І розбившись, мов піна, об нас,
щез, у плаванні втрачений, час.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919261
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2021
Що ж, видно й щеневмерлики «дозріли»,
ковтнувши агресивний плюралізм.
Права й свободи стали вседозвіллям.
«Содом» й до нас тихесенько проліз.
Хоча не всі традиції повернеш.
І всі ми живемо в буремний час.
Традиція далеко не модерна –
«цілунок Леоніда Ілліча».
Для цього много розуму не треба:
взасос пацан цілує пацана.
Дух часу просмердівся в модних трендах.
Без них же дійсність квола і пісна.
Коли ж хлоп хлопа слинить привселюдно
і шматою-веселкою маха,
ідейний люд зустріне це салютом
(побий же їх годинонька лиха!)
Хтось гавкне: динозавр заскорузлий!
Яка різниця: колір, віра, стать?!
Що ж, прапор веселковий вам у …руки.
І з ним дітей побільше наверстать!
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919181
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2021
Мов роки, за вікном табунами летять лісосмуги,
зупиняючись де-де, в перервах на села й міста,
на вантажні вагони, немов на печалі і смутки,
що в перервах між радістю суплять чоло і уста.
За вікном, як буває в житті: де-не-де полустанки.
Де-не-де над річками й шляхами зринають мости.
І кортить на три кроки вперед краєвид пролистати,
щоб побачити, де зволікав, де боявсь, де не встиг.
За вікном все летить, все шугає, лиш сонце і місяць,
пильним поглядом, наче два ока, за мною зорять.
Їм цікаво, як місять конфлікти мене й компроміси.
Позирають щодня і життєвий дарують заряд.
Щоб у низці оманливо довгих рябих кінострічок,
в мерехтінні зрадливо зелених, німих лісосмуг
усміхнулась удача й мені: раптом випала стріча,
знов у барви вдягнувши життя і збудивши зі сну.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918740
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2021
В небі хмарки – дивовижні звірята –
повз лісосмуги повзуть-пролітають.
Серцю в них ковзати й сенси звіряти.
Гупати в груди, немов у литаври.
Ватяні пасма: слони і дракони,
грізні боги, граціозні богині...
Думка ширяє шулікою, тоне
в малорухливім, пухкім хмаровинні.
Думці спокійно, замріяно, легко
птахом витати у стиглій блакиті.
Думко-шуліко і думко-лелеко,
гайда хвости хмарозаврам крутити!
Верби, акації, клени, осики
пнуться і крони вмочають у хмари.
В спеку сльоту життєдайну носити
звірам небесним, зібравшись в отари.
Хмари сіріють, синіють, чорніють.
Важчають, пухнуть, густішають, тверднуть.
Промінь все далі. Темнішає гілля.
Гнуться додолу розпатлані верби.
Балки, ставки, лісосмуги і села
мов овдовіли, зчорнівши на траур.
Чи не єдина – осяйна веселка, –
скрапує дощиком думка у трави...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918739
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2021
Спустошене серце, не час поспішати: спинися!..
Піщинко в безцільнім снуванні і хаосі мас,
пірни у призахідне кремове небо столиці,
у відблисках червня скупай механізм, що зламавсь.
Стрімкі серпокрильці крильми розтинають з розгону
п'янкий океан, що завис над сум'яттям голів.
Пірнувши, відчуєш, як течії ніжно огорнуть.
Як горно столиці ослабне і звітриться гнів.
Знов думи отверднуть, розтоплені в шалі й спекоті.
Здіймуться у хмари, підхоплені пухом тополь.
Ніч сонце за обрій, мов жорна – мірошник, покотить.
Старий осокір заскрипить, мов іржавий пістоль.
Голубиш каштани, мов щось неповторне, коштовне
і линеш на плавні, де Витачів-сокіл вита.
Окрилене серце пірнає мартином – не стогне.
І зверху, і знизу, куди не поглянеш, – вода...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917371
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2021
Хоч як би ви не скалили роти
й у гніві не записували в юди, —
я був, і є, і буду єретик,
оскільки за природою — відлюдник.
Всевишній дав мені такий талан.
Оскільки білий ворон я — з дитинства.
Хай зачекають Біблія й Коран,
оскільки не для них я народився.
Оскільки найпростіше — те, що є,
за правду на озброєння узяти.
Тоді як в лоба істина клює,
коли вже затісні старі догмати.
І каже: в цій системі щось не так.
Де грають в Бога — там немає Бога.
І в золоті закупаний мастак, —
не божий проповідник — тінь убога.
І кожна хресна вулична хода —
заплутаний вінець спецоперацій.
Ворожа агентура свій удар
наносить неспроможним опиратись.
І всі таблички, ряси та хрести —
безбожницький, брудний, цинічний мітинг.
Хрещатик під колоною хрустить.
Рояться воцерковлені терміти.
Кишить юрба ошуканих сердець.
Попи-вожаті паству-піонерів
"розводять" на новенький "Мерседес"
у робото-космічну крипто-еру.
Кричать "За мир!" і мастять миром люд.
І скріплюють брехню гарячим воском.
І ллють на нашу землю вражу лють.
А потім — врозтіч, сівши в поповозки.
Тож навіть не надійтесь: не притих! —
Ще буде Бог між нами й будуть люди!
Якщо є вибір, Бог — це єретик.
А всі раби — покірні слуги Юди.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916960
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2021
О, щастя!... В чім воно і де?
До нього хтось по трупах йде.
Хтось їсть гриби і ЛСД.
Читає хтось письмо пророче.
Хтось — мазохіст, а хтось — садист,
а хтось — ексгібіціоніст.
А хтось, мов скарб, цнотливість ніс.
Тож, хто як хоче, так і дроче.
Він не чекав від долі див.
Як всі: кохав, страджав і жив.
Лиш переслідувать любив
людей знайомих / не знайомих.
В соцмережах (о жах!) не кис.
Не випасав у горах кіз.
Як кожен істинний чекіст,
він за людьми вночі шпійонив.
Він не чекав від них добра.
Він від життя сповна все брав:
В театрі доль вся "сіль" — це гра.
Він миттю жив — не днем прийдешнім.
Страшніше часто власна суть,
аніж Страшний Небесний суд.
Та він — не з тих лукавих сук.
З собою чесний кадебешник.
Він не продавсь за ковбасу.
Він не спиняв шпійонський зуд.
Отож за жертвою несуть
його настирні думи й мешти...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916900
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2021
Отак живу, чи животію:
серед биків і матюків.
Хто підказав дурну затію
душі: прийти в пітьму віків
на землі темні, юродиві,
в підбрюшшя варварських племен,
де видається справжнім дивом,
неначе п'ятий елемент,
літературна рідна мова,
а не зворожений субстрат?!
Життя в загрожених умовах
тут — звична норма. Біль і страх
тут, притупившись, на байдужість
перетворилися давно.
З ПТСРом тут всі дружать.
Тут пробивають дно за дном.
Хто небайдужий — виїжджає
чи помирає на війні...
Втомився тут шукати раю
й топити істину в вині...
Думки й емоції впереміж,
в шуканні кращої з оман,
штовхають тіло у Перемишль.
Хоч добре там, де нас нема...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916787
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2021
Червень захурделив пухом із тополь:
то знялись в повітря сотні тисяч доль.
Підкорилась долі, мов хльостким бичам,
пухом із тополі тьма заробітчан.
В небі закружляла, наче перший сніг...
З вітром змін здійнялась, кинулась до ніг.
В кожної пушинки є своя мета.
Стрімко пролітають, наче пух, літа.
В крутиві по колу, в місиві століть
падають додолу мрії з верховіть.
Де-не-де злітають в небо вище крон.
Інші ж — опадають, долі збивши в кров.
Вкотре вирушає в сиву далечінь,
мов лелеча зграя, збившись у ключі,
не уздрівши шансів, у чужинський край
тьма заробітчанська. Хоч і там — не рай...
Погамує втеча відчай, біль розпук.
Доленьки лелечі звітряться на пух.
Щедро засіває всенький білий світ
ця лелеча зграя пухом з верховіть.
Пагінням пробившись, в небо пророста
мрія тополина... Дужчає мета.
Щоб в своїй сторонці, в розпал завірюх,
під червневим сонцем знову визрів пух...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916210
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2021
Міняються правителі, хвигури...
Клубочиться історії юга!
І зирить Щорс на вулицю Петлюри
з питанням: "На хіба ж я воював?"
Для кого? що? куди? кому... кричати?
Нарід столичний вщент оглух, осліп.
Хіба поспівчува йому Хрещатик
(і тричі перехреститься услід).
"А може дочиргикать до Тараса?
Можливо Шева відає хоч щось?
Кличко сказав: я – київська окраса", –
таке собі кумекав далі Щорс.
"Хоч маю більшовицьку "піднаготну" –
та родом із чернігівських країв!
Сидітиму на конику вільготно.
Урешті-решт – я хліб вкраїнський їв!
Мав гріх я: Стародуб віддав чекістам.
І трішки українців постріляв...
Такий був час, що нас місив, мов тісто.
Глитала спрагло кров суха рілля.
Тепер про мене міфів не бракує,
що їх партійний орган наплодив.
Все просто: від своїх спіймав я кулю.
На тому і закінчився комдив.
Проте у мене кінь тепер красивий.
Хоч бронзовий – та з нього б я не зліз!
Просиджу ще сто літ, як дасть Бог сили.
Бо вже у небезпеці кінський хвіст.
За ним, як відіб'ють коню копита,
з конем і я на землю гепну – Щорс...
Ще думаєте досі, що робити?!
Скоріше вже робіть зі мною щось!"
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915590
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2021
Нехай мене на днях назвали топовим,
нехай топтав у віршах я орду,
мене завербували в Севастополі
в дві тисячі мохнатому году.
А ви роками вірили і глипали:
я ж тризубом добряче вас перчив!
У підсумку, як виявилось, — липовий —
дволикий "патріотішка с Кєрчі́".
Ловили ейфорію декламовану
під опіумом віршів слухачі,
коли їм по губах водив я мовою,
кремлівські наминаючи харчі.
І їх не дивувало, що "с вастока я",
і їх не насторожувало те,
що десь на узбережжі Севастополя
Марозов Павлік атомний росте.
Шпигунив поміж вас підступно досі я,
в обіймах зловорожої мети.
Всміхалася лукава Феодосія,
а вірші закладались, мов тротил.
Зрадливий вовк на Кремль уперто зиркає —
хоч вічність немовлятами годуй!
В поета на погонах вража зірка є:
засяяла в мохнатому году.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915331
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2021
Мовчу удвох з велосипедом.
Лиш вітер, сонце, Кільцева,
перини хмар, волосся, небо.
В думках пощезли всі слова.
Ковтаю спрагло, наче страву,
повітря свіже й запашне.
В обличчя дише стиглий травень,
який явив колись мене.
Німують вицвілі кульбаби.
Каштани вбралися в рябе.
Мовчать у полі скіфські баби,
мов виглядаючи тебе...
Німую я, німує ровер
про те, про що не треба слів.
Зарано хнюпати: "Game over".
Ще мрії - маєво буслів.
Хоч метушиться рій опудал
й на манівці веде весна,
я знаю точно: "Далі буде!"
Усе ще тільки почина...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915252
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2021
Київ. Травень. Ніч. Каштани
дишуть цвітом запашним.
"Жентельменів" пруть "мадами"
попід пахви в п'яні сни.
Мужньо взявши за шкібарки,
бадьорять міцним слівцем.
Щоб вручну не відшкрібати
від бруківки після сцен.
Солов'ї деруть горлянки
для коханих солов'їх.
Тиждень виправлять гулянки.
Зрозуміти можна їх:
шквал роботи, трафік, стреси
вир баталій у сім'ї –
все генделик перекреслить
й донжуани-солов'ї.
Все розпусниця азартна –
п'яна п'ятниця – простить.
Пруть дружини за шкібарки
кавалерів, мов хрести.
Хоч і важко волочити,
п'яну тушу на горбі –
шкода й кинуть... Вдома ж – діти
"їсти дай!" кричать тобі...
Тож п'яничка в ніч суботню –
персональний жінчин хрест.
З понеділка ж – на роботу:
напрацьовувати стрес.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913881
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2021
І знову з вами сам на сам,
думки веселі-невеселі.
Все далі батьківська оселя –
немов захмарні небеса.
Все далі й далі теплий степ,
бурхливий Буг, козацтва рештки...
Де споришами заросте
додому рідна змійка стежки.
Укотре вжалить, мов оса,
одвічний розпач, щем синівський,
який щораз ділити ні з ким...
Мов біль розлук – лиш для осанн.
Як ті гриби після дощу,
осанни виростуть зі щему...
Любов синівську, незнищенну
розбач, мій краю, в них, розчуй!
Розправ-но плечі, дужий стан.
Хай гідний люд тебе заселить.
Що ж, прощавайте, рідні скелі
й нерідні марева-міста...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913658
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2021
Як серце ні з того, ні з сього тривога огорне,
неси мене швидше на Південь, плацкартний вагоне,
де частка мене, що ніколи в мені не старіє...
Неси мою душу додому, терпка ностальгіє!
Куди з року в рік потрапляю все рідше і рідше.
Де пам'ять про мене невпинно – старіша й старіша.
Де в спогадах друзів стаю я легендою, міфом.
Не гнівайся, краю, за те, що так довго не їхав...
Ти іскрою, вогником пік мої груди, ти жеврів,
штовхаючи серце на ризики й безліч маневрів.
Тож я у вагоні несу, наче жертву, як даність,
тобі у долоні кавалок земного страждання...
Який то вмирає, то знову пульсує, воскреслий,
на стику маршрутів, що мудро Всевишній окреслив.
Тепер же згубився в степах, у тісному плацкарті
мізерною цяткою, грудкою щастя на карті.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912714
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2021
Нерви – побита іржею, подряпана криця.
Скроні і чуба ледь-ледь притрусила пороша.
Просто... зненацька, коли тобі стукає тридцять,
хочеться в тиші згадати щось тепле й хороше:
усмішки друзів, мандрівок рябі кінострічки,
юність, дитинство "пузате", на спогади спершись...
Визнавши раптом з однолітком, з першим зустрічним:
ви – покоління, що всюди відзначилось першим.
Першим народжене вже в незалежній державі.
Першим пройшло ЗНО. Першим вивчило мову.
Першим – під кулі... в мороз... на Майдані... дрижало.
Першим уздріло країну, народжену знову.
Першим по тому відчуло війну і досаду,
в розквіт чуми стріло кризу середнього віку.
Просто коли зустрічаєш четвертий десяток, –
вперше віч-на-віч дорослим стаєш чоловіком.
Просто коли ще не в хаті стоїш – на порозі
власного, третього вже, як не як, ювілею,
криз, пандемій, воєн – свіжих,
стоїш, мов на розі,
можна вважати "тридцятку" значним привілеєм.
Часом здається: ще купа попереду звершень,
маса чудес і дівочих сердець заіскриться...
Маєш,
"Один. Дев'ять. Дев'ять. Один",
свіже "вперше":
вам цьогоріч з Україною сповниться тридцять...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911798
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2021
Цивілізаційних перемог
між людських надбань – мізерний мізер.
"Каналізаційний Черемош"
із усіх щілин підземних лізе.
Крізь рінню фекальних камінців,
в руслі прорізаючи меандри,
"наше все" несе на манівці
грізний потічок, рвучись у мандри.
Послід від недбальства перемнож
на полки впосліджених недбальців.
"Каналізаційний Черемош"
жоден "гнойовик" впритул не бачив.
Хоч і викликають в міст пиху
колонізаційні метастази,
пахнуть вже давно, мов у паху,
каналізаційні копроази.
Вже й нема надій, що в цій борні
глузд людський з довкіллям переможуть.
Що підключать жмикрути дурні
хоч колись фантазію і мозок.
Смирно дзюркотить "пахкий" струмок
крізь скарби фекальні, мов на страту.
"Каналізаційний Черемош"
мчить в Дніпро.
Бо всім на все
наср@ти.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911550
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2021
Напханий людьми, авто, спорудами,
Ти – неначе банка для закруток,
Очі, кріпко заслані полудою,
упритул не бачать бід і скрути.
Я раніше думав: ти не гумовий.
Вірив: стольна чаша – не бездонна.
Нині ж важко жити тут без гумору:
пухнеш, мов на дріжджах – згубна здоба.
Ти ліси жереш, зубами клацаєш.
Трасами пускаєш метастази.
Давляться околиці палацами.
Пухнуть від бетонної прокази.
Зникла десь у товщі сміттєзвалища
передмість незайманість розлога,
та, що заповідниками звалася.
Вмерла (ти ж – вродився) по пологах.
Справжнє – за лаштунками околиці.
В місті – штучне, хибне, швидкоплинне.
Все живе поглинуть мегаполіси,
мов гігантські ракові пухлини.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911543
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2021
Нема пророка в рідній чужині.
Немає серцю втіхи у вигнанні.
Виблискують колючі й крижані
життя непричепуреного грані.
Чужинці, патріоти, крадії:
усе перемішалося й сплелося.
Я вперто все ж вимріюю Її,
голублю, мов коханої волосся.
Під грім революційних канонад
не раз новий тиран та устрій падав.
Та, попри все, лишається вона
у крихітній криївці перикарда.
Собі і їй так затишку б хотів!
Та в ній мечем вибрязкує Аттіла.
Я завжди проклинав її катів.
Вона ж завжди хронічно їх... хотіла.
Я так хотів би їй надати крил
і в неї на крилі до хмар злетіти!
Подалі від крові, страждань і кривд
вплітати їй у коси свіжі квіти.
Та зносить нас епохи течія:
краян і побратимів, односельців...
Її, мов іскру, виплекаю я
в чиємусь неокраденому серці.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909419
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2021
Кажуть, нам з тобою тра' дистанція.
Вдвох ми – суміш ядерна нова.
Цвітом вибухають традесканції, –
їх тобі на свято дарував.
В безвість небуття ми вдвох не канемо.
Вдвох пройдем епохи навісні,
доки ще вистрілює тюльпанами
твій вазон від мене на вікні.
Доки Всесвіт корчиться в агонії
і збирає атомні гриби,
чергами вистрочують півонії –
їх тобі вручати я любив.
Скалились нам в очі апокаліпси.
І несли букети катастроф.
Та й тоді я, грішний, не покаявся:
айстри дарував під соло строф.
В час, коли життя все – на дистанції
і гопак на трунах шкварить світ,
нам серця єднають традесканції,
грає Мендельсона Пан Ковід.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909255
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2021