| Сторінки (12/1113): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Накипіло...
Куди не сунься – всюди одвічна проблема взаємовідносин батьків і дітей.
При цьому аж занадто часто простежується чітка лінія: батьки не хочуть чути власних дітей, а діти не хочуть говорити з батьками.
Та навіть якщо і хочуть? Навіть якщо і прагнуть? Далеко не кожні батьки, а тим паче – далеко не кожна мати, дивлячись на світ крізь непроглядну, щільну, молочну пелену надмірної материнської любові, хоче чути і розуміти свою дитину. Дуже часто можна спостерігати стандартну радянську модель сім’ї. Тільки замість фрази «диктатура пролетаріату» з’являється «диктатура батьків».
Мати, зваливши на свій товстий, напрацьований, намозолений верблюжий горб усі сімейні обов’язки, немов ломова кобила. споконвіку тягне свого непосильного хреста і стогне, проклинаючи все і вся, дістається від неї частенько і Богові. Він вже звик чути від неї докори і все ще надіється, що мати озирненься навкруги і прозріє з часом.
Звиняйте за грубість – цього вимагає стислість і обеззброююча прямолінійність тексту.
Батько ж покірно похилив голову і погодився з такою позицією жінки: чому б і ні? Тебе годують, речі перуть, «хвости заносять». Тільки мовчи і мовчки погоджуйся. А якщо все ж потреба вилити душу і з’явиться: заповнюй нею щедро по вінця склянку товариша, і собі не жалкуй оковитої. Ось воно самовираження. Тільки мамці такій не збагнути справжньої причини пиятики батька. Та й навіщо? Вона звикла лупцювати і клясти його своїми фірмовими триповерховими прокльонами. Не життя, а мрія! Мрія про зразок жіночності, гармонічної любові, взаєморозуміння та добробуту в сім’ї.
І тут повертаємося до наших дітей і до Бога, що чекає прозріння заклопотаної насущними самоствореними проблемами, матері.
Діти! Яку роль Бог відвів дітям, що народилися зрячими у подружжі незрячих, вкритих полудою обмеженості світогляду, світосприйняття і світорозуміння, душ?
Діти... Саме їх боженька і посилає «турботливим» батькам задля того, аби навчити своїм простим істинам буття.
Діти послані батькам не для того, аби постійно муштрувати їх і аж до скону диктувати їм свої правила, а для того аби самим вивчати ті правила.
Звісно, роль мами й тата дуже важлива для становлення повноцінної, вільної, відаючої дитини. Але для цього батьки самі повинні працювати увесь час над собою, аби стати гідними вчителями для свого потомства, направити його у правильне русло світосприйняття і дати можливість для самовизначення, роздивитися таланти та здібності малюка.
А що, коли питання постає інакше? Що, коли діти народжуються на порядок далекоглядніші і світліші головою за батьків? Ось тут і вступає в дію закон родової карми. Він є одночасно серйозним життєвим уроком і для дітей – як потужний духовний гарт і духовна практика, так і для дорослих – які повинні переосмислити свої принципи, за якими звикли жити, не задумуючись, чи гармонізують вони з навколишнім світом та з програмою бога, всесвіту.
Отже, закон родової карми звучить приблизно так: хтось у сім’ї має когось тягнути, витягувати вгору, а хтось має бути тяжкою ношею, баластом, але в той же самий час і досвідом, вишколом для духовно розвиненішого члена сім’ї.
Це може бути, звісно, і на рівні «чоловік-жінка». Але нагадую, що зараз іде розмова суто про рівень «батьки-діти».
Та і хто, як не діти, здатен на рішуче і безповоротне переосмислення дійсності під напором життєвих обставин?
Треба лише визнати той факт, що діти приходять у цей світ так само вчитися, як і їхні мама й тато. Та не зможете ви вберегти своїх дітей, даючи їм постійні нав’язливі настанови і рекомендації, які вони навіть не хочуть чути. І правильно роблять. Бо для них такі повчання будуть недійсними. Вони будуть стовідсотково слушними і правильними лише для самих батьків, у межах їх власного життєвого досвіду, але аж ніяк не для їхніх дітей.
Коли діти ще не досягли дорослого віку та внутрішньої самостійності, незалежності, ви можете і маєте допомагати їм, направляти їх, хоча при цьому, знову ж таки, не тиснути на них.
Як тільки дитина стає дорослою – вона відправляється у самостійне життя, як новенький вітрильник, випущений суднобудівним заводом у вільне плавання.
І не зможете ви вберегти його від штормів та негод. Поламані щогли стануть серйозним досвідом для судна і воно навчиться передчувати негоду та обходити підводні згубні вири, бермудські трикутники, «виходячи сухими із води».
Якщо ж тримати вітрильник роками на якорі, не даючи йому можливість бути обкатаним безліччю захоплюючих, а часом і небезпечних, подорожей, то гріш ціна такому кораблеві. Він постійно тужитиме на прив’язі, як приручений, одомашнений пес із сумними очима, що колись знав, якою є воля на смак, та рано чи пізно згниє, так і не відправившись у свою першу навколосвітню подорож...
То може, все ж таки, варто зібратися з думками, набратися сміливості і поговорити одне з одним та почути одне одного?
Рішення за вами...
Вічність за вами.
Мудрість – всередині вас.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602997
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2015
Як тільки я починаю створювати проблему у темних закутках своєї голови, вона миттєво постає переді мною в образі розгніваного воїна. Він летить на мене з гострим сталевим списом, аби заколоти в саме серце, або з велетенським дубовим тараном. З ним воїн прямує в бік фортеці Мого Духу, аби пробити її товсті мури, що пустили глибоку тріщину зневіри та непевності.
Як тільки я приходжу до тями і нагадую проблемі, що вона, насправді, плід моєї буйної/хворої фантазії, огрядний озброєний витязь в міцній броньованій кольчузі у ту ж мить починає танути, як вранішній густий туман від яскравих, пекучих променів ранкового серпневого сонця. Його спис перетворюється на крапельки свіжої холодної роси, що швиденько влягається на дрібному, густому килимі соковитого споришу, у мене під ногами.
Настає світанок. І я різко прокидаюся від гучного заспіву вранішніх провісників чергового божого дня, співучих лісових тенорів – натхненних пташок.
Проблема перестає існувати в моїй голові, розчиняючись, мов нічний кошмарний сон. Приходить повне прийняття та розуміння світу. Приходить любов до всього сущого і влягається м’яким теплим кошеням у мене за пазухою та починає своє монотонне, медитативне і невимовно приємне прядіння...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602653
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2015
У дзвін оркестровий
синхронних клаксонів
ранкового транспорту
нагло вплелися
розпатланий лемент і поспіх ще сонних
міщан, що їх спокій, мов старець, полисів.
Жінки – невгамовані диктори вулиць, ба, рупори площ і вокзалів трибуни.
І місто – гучний, невгаваючий вулик –
мов мед,
у стільник перехожих трамбує.
І в цій метушні мерехтливих метеликів,
в темній марноті
втрачається сутність і
вічність втрачає людину як велета...
Людинокомахи
снують в сірих сутінках.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602431
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2015
Мрія – це пересування в тісній,
темній кабінці ліфту.
Мрія – це воля палка́ всередині
(хоч безліч у клітці птахів є),
вихор, що трощить трампліни на друзки.
Тільки аби вцілів ти,
вітру поривом підхоплений.
Тільки дочи́ста довірся стихії!
Ось вона – мрія,
яка садовить
відчайдух, що спізнились, на потяг.
Мрія – відверта розмова,
коли сам на сам, зазираючи в серце.
Мрія – це вічність,
яку неможливо відкласти на завтра,
на потім.
Мрія – бажання: щоб завше тривало,
і щоб не кінчалося все це.
Всесвіт не дасть більше того,
ніж влізе
в пригоршні щирих очікувань.
Мрія, однак, – не квиток на трамвай,
що купивши, в компостер просунув і
впевнений, гордий,
сидиш,
наче коваль,
що долю для себе вночі кував
серед пітьми непроглядних оман,
метушливих вагань та сумнівів.
Мрія – це стати самому тим ковалем,
впоратись вперто з підковою.
Блиск її тіла залізного –
сяйво старань, віри в себе, у простір... і
феї казкові прийдуть –
випадковості,
ті, що не є випадковими.
Друзів покличуть в життя,
що напишуть в нім
свіжі, розгорнуті розділи.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600729
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2015
Час вимагає спинити духовне гестапо.
Час встановив мораторій на фальш і на відстані.
Вимріяв:
«Кожен щоб став і для кожного стати
хочу
відкритою хмаркою з добрими звістками.
Серце світитиме нею без ліку хвилин.
Мудрість думок огорне нею ближніх з обіймами.
Перед такою не встоять й на мить
жодні фортечні вали. –
Впа́дуть, мов стриманість перед гудками мобільного.
В скрипку кімнатних дверей, як веселий вега́н,
хмарка влетить і розкаже все, ліпше за голос твій.
Стихнуть стихії страхів і варгани вагань,
бубни буденності із клавесинами кволості.
Флейтами фібри озвуться з пробуджених душ.
Стануть волинками волі баяни байдужості.
Паростки зближення сонце довіри знайдуть.
Сміх оживе, мов листок, що в тінистім саду жовтів.
Заздрість піде в контрнаступ супроти добра.
Гнів генералів посуне на Спокій із військом і
миттю розтане, мов крила Ікара.
І всі, хто тепла недобрав,
щедро зігріються хмаркою з добрими звістками!
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599978
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2015
Ніщо тебе тут більше не тримає.
Проблеми – злі, горбаті терикони,
що втрапили в солодкі нетрі марень.
І як не запевняй, не переконуй –
кричать,
дітьми під ноги лізуть вперто.
Мовляв: «Не відпускай нас, татку любий!»
Ніхто з них не второпав ще, не впетрав –
з таких могли би вирости Колумби!
Та нащо щось «втирати» посіпакам? –
Круки втечуть з відкритих навстіж вікон.
А там – лишень добряче посапати
колючі будяки...
Як мужній вікінг,
відтяти словоблудні їх верхівки –
і вдарить в очі прозою прозріння
яскраве сонце мудрості.
Вертіти
звелить проблеми –
дзвін монет розмінних.
Сон скресне – березнева темна крига
(мед летаргій – як засіб вмерти марно).
І ось вона, інтрига всім інтригам:
ніщо
тебе,
насправді,
не
тримає!
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2015
Море на берег обвалиться
тонами битого скла.
Тріском відколотих скель
викинеться на пісок.
Піснею грому простелиться.
Кожне слівце, кожен склад
суші вкладе у вуста –
тільки б їх спів не посо́х!
Бриз обдуває турботливо
юну тремку наготу.
Ніжно, мов іскорку, що
оберігав Прометей.
«Море, картинки минулого
спраглим очам наготуй!» –
Море кивне і сліди
босих сердець
промете.
Ляжуть на тло зморшок берега
сиві, патлаті віки.
Хвилі – майстри ремесла –
з мушель складуть вітражі.
Фрески епох дрібно, бризками
виведе вітер в'юнкий.
Справжні художники вод
пензлі взяли – вірте ж їм!
Дихає, грає, хлюпочеться!
Море – живий організм.
Наче життя – все дає.
І відбирає не менш...
Море – старий патефон.
Ми – платівки.
Та наші пісні ще не програні.
Тиша застигла.
І кров’ю налилося
море кричущих знамен!
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599565
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2015
Місто тримає тебе
у своїх асфальтованих сітках.
Місто схопило тебе
в бетонований сильний кулак.
Місто затисло тебе
у капкані, що зветься «big city».
Місто – перевертень лісу,
зліший за вовкулак.
Всюди тиснява і гул,
гамір, спека, і штучна задуха.
Чуєш? – Під містом земля
стугонить від центнерів «добра»!
Млявіє в місті життя,
наче Бог його свічку задмухав.
Бачить: до неба далеко
і до хмар-колісниць, і до брам.
Ось воно – пекло для душ,
де дерев острівці – мов релікти,
мов рудименти оаз,
нам на згадку від сивих століть.
– Місто – твій страх. Він велить:
«Підкорися!»
Та годі ревіти:
стежка тікає в ліси.
– Ну а місто?
– Хай далі стоїть.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599437
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2015
Кожне авто
вбудувало собі в нутро
свій людиномозок.
Кожен водій –
сіра речовина
зі сталевими м’язами й панцирем.
Сіра стіна між людиною й світом
створити єдине може:
в обмін на блага й комфорт –
добровільне заточення в душному карцері.
Заздрість або співчуття,
мов на похорон – дощ, літом – сніг,
недоречні.
Кожен собі обирає вбрання,
яке личить його думкам.
Сумно лише, що не бачать альтернатив,
що не чують приречені:
вбогість – сліпа,
мов кохання
Єсеніна
до Айседори Дункан.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599315
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2015
Отож,
коли розкрився я, мов лотос,
в зеніті сил,
у світанкову мить,
розтанула жага в мені – боротись.
Так хмара після зливи не гримить.
Та й що та злива?
Вбогий жмих з емоцій...
Зі страхів, хвилювань і сліпоти,
що їх не запечатав, не замовчав.
Що вирвалися геть й пішли по тих,
які, немов прадавні манускрипти,
вірші мої по крихтам розтягли.
Немов скрипаль, якого манить скрипка,
мов будівничий в царині цеглин,
читач ковтав по літері, по слову
і скупо занотовував рядки.
А я горлав, як хлопчик на ослоні,
який читає вірш ні перед ким.
Малюючи в уяві повні зали,
партери, стадіони слухачів.
Та стрічку талану
на лобі доля пов’язала
й повідала мені: несу харчі
для душ людських, яким тепла забракло.
Зі словом обережно – як з дитям!
Собі їх смуток маю забирати.
А їм крізь серце й лобних вен здуття
коштовні діаманти дарувати:
щоб вірш любов’ю й вірою бринів.
А болю і життя ударів варта
лиш мудрість,
на відміну від борні.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598129
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.08.2015
І звідки та незграбна, черства грубість?
Скриплять в душі незмащені деталі.
Мастило делікатності просочується в груди
неквапом і повільніше дедалі...
Сокирна прямота рубає ніжність,
мов ліс, що прорідився до основи.
І хоч у нетрях тих стає ясніше,
та мре тепло
і холод вітру
гілля їсть соснове.
Крокую навпростець по буреломах.
Топчу тіла повалених дерев.
Не гаю часу. Палить гай
квапливість,
мов пекучий пломінь,
кору завзято пазурем дере.
Скінчився праліс. Виглянуло поле.
В кишені ціль. Але заради чого!?
Рвучись вперед, я нищив пущу
з ніжності й любові,
хоча й на день раніше все ж дочовгав.
Спішив. Та прямоти сліпа сокира,
бува, не знає міри, сіє біль.
Обабіч пустки – бір маленький.
Гостру, мов сатиру,
я пустку хворобливу
залатав ним
у собі.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597968
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.08.2015
Довкола – простір, повний граблезвалищ.
Спочинку просять граблі-вчителі.
О, скільки дурість душу грабувала.
По дрова в парк тягнула чи то в ліс.
І стільки їх, буває, наламаєш,
що знов кидаєш якорі табу.
Пронизливо, як чайки над лиманом,
кричать в мені Просперо і Тибул:
«Не лізь, не йди, шукай шляхи обходу.
Даремне – кидай, не твоє – лишай».
Думки хотіли б виструнчити в хорду
скуйовджені тіла – та їсть лишай
кусючої, невиправної ліні!
Зневіра змієм глипає з дзеркал.
Зубилом праці креслю
на правиці
стоси ліній.
І волю – в руки, мов ПЗРК!
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597486
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.08.2015
Ну ось і відлетів у минуле, як журавель у Ірій, наш творчий вечір з символічною та влучною, багатообіцяючою назвою "ПОЕТИЧНА ПАУЗА" (http://vk.com/poeticpause).
Завдяки наполегливим старанням АЛІСИ ПІТІК (http://vk.com/alisa_pitik) та моїй чуйній моральній підтримці він розпустився у всій красі, як вранішня водяна лілія, заливши своїм ароматом безкрайні простори навколо себе. Не залишивши байдужим нікого.
Ми з Алісою доволі нечітко уявляли, як піде творчий процес, якого вектору набуде вечір, спрямований сукупністю таких різних і несхожих поетичних світів.
Учасники були дуже вдало нами підібрані. Всі - різні і неповторні. Балансуючи на контрастах, "Поетична пауза", мов цирковий акробат пройшла по найвищому і найдовшому канату прекрасного, натягнутому між сірими химерними спорудами буденності.
Ще до початку вечора ми з Алісою познайомилися з усіма новими для нас поетами та поетесами.
Мою увагу одразу ж привернула щира і неприкрита посмішка ВОЛОДИМИРА ШЕВРОНА (http://vk.com/volodiymyr). Як то кажуть, "на всі 32". Пізніше, послухавши його вірші, пронизані глибокою синівською любов'ю до природи та тонким відчуттям пейзажів, я переконався, що його посмішка не випадково так засліплює все навкруги.
Честь відкривати вечір випала мені, ОЛЕКСАНДРОВІ ОБРІЮ (http://vk.com/1punks_not_dead1). Про себе багато балачок не розводитиму, так як кожен слухач зробив з приводу моїх віршів власні висновки. Але можу скромно відмітити за власними відчуттями, що зал я тримав і зал мене слухав. А значить, цього вечора мені таки вдалося впритул наблизитися до слухацьких сердець та полоскотати їх, а часом і пошкрябати своїми трішки колючими, філософськими, а часом веселими та "обезбашеними" віршиками. І це радує. На початку виступу я презентував свою збірку-первісток "Абетка юності". Мій виступ на музичній перерві, де я виконав власну "Україну мрій" та фолкову пісню Ляпісів "Зорачкі", теж порадував слухачів. Розрядив обстановку. Здалося, що слухачі повеселішали, стали беспосереднішими та відкритішими.
ЄША ГАЄВСЬКА (http://vk.com/eshagaievska). ще до початку вечора встигла продемонструвати мені свої "коники", добряче пощипавши мене за струни нервів. Так що відчував я себе поряд з нею струнно-щипковим інструментом).
Так, Єша звикла створювати образ такого неприступного їжачка у розмові зі співбесідниками. Але, незважаючи на це, у своіх віршах її душа вийшла назовні, як боса і розхристана дитина, аби подивитися на глядачів оцінюючим оком, із запитанням в очах: "Ну що ви на це скажете? Подивіться, яка гарна в мене душа!"
Без сумнівів, її твори вирізняються майстерністю та багатством художньоі мови і образності, емоційністю і відвертістю.
Щодо виступу ЗЛАТИ БІНЕВИЧ (http://vk.com/zlatabinevych), на жаль, нічого конкретного не можу сказати, бо проґавив його через певні обставини. Але раніше вже чув її вживу на з'їзді нашого молодого літклубу "ПОЕТКВАРТАЛ" (http://vk.com/poetkvartall) 6 червня у Франику. Можу відмітити, що у віршах Злати відчувається шикарний, дещо схожий на чоловічий, інтелект. А також тонка жіноча душа та стрімкий політ фантазіі. Таке, здавалося би, дивне і незвичне поєднання дає гарні плоди!
Музична перерва у виконанні ЯНИ БОРЩ (http://vk.com/tvoya_altavista), заграла солодкими для слухацьких вух фолковими піснями та проникливим голосом, що по-грєбєнщиковськи хвилював своїми злегка дрижачими нотками.
Вірші АЛЛИ МИКОЛАЄНКО (http://vk.com/alla_mykolaenko) привернули мою увагу з перших рядків. З перших слів вони пришпорили мою норовливу, перебірливу і примхливу душу, наче непокірного коня. Куди й зникла моя неуважність та незосередженість. Алла підкорила мене своєю впевненістю в голосі, майстерністю роботи зі словом, неповторною образністю та милозвучністю мови і, звісно ж, що найголовніше, - глибоченним і дуже актуальним змістом, глобальним мисленням, яке можна спроектувати на кожного окремо і на всіх одразу. Мені здалося, що кожен наступний вірш Алли, ніби читаючи мої думки та скануючи духовні пошуки себе у всесвіті, давав мені конкретні відповіді на всі питання та тестував на зрілість душі. Цим вона змусила мене прослухати її з самого початку і до кінця, не розслабляючи зір та слух.
Отут видно, що людина заслуговано носить почесне звання члена НСПУ і має хороший досвід роботи в сфері літератури та журналістики! Тому я не втримався від спокуси роздобути її збірочку, і провів обмін. Подарував їй свою "Абетку юності", а її "Корекцію зору" з гарним автографом вдячно прийняв у подарунок він авторки. Алло, ти молодець!
ОЛЬГА РЕМ (http://vk.com/eriken) з самого старту вистрілила в слухацьку аудиторію щедрою кулеметною чергою своєї потужної енергетики. І в слухачів не було іншого вибору, ніж добровільно здатися в полон до її віршів, насичених залихвацькою епатажністю, шаленою експресією та гостреньким сарказмом. Без сумніву, карі очі та чорні брови Ольги також зробили свою нехитру справу. Але все ж таки, основну роль зіграв її неповторний талант та індивідуальна самобутність в поезіі.
Окреме місце у своєму репортажі я хотів би відвести ЛЕОНІДУ КОРНІЄНКУ (http://vk.com/leorio). Попри відносно просту художню мову та засоби вираження у своїх віршах, Льоня безперечно полонив публіку своєю завидною харизмою, молодецькою хваткою, виключним артистизмом, тонким почуттям гумору та тяжінням до пушкінської манери писання, а також повчальними вставками в стилі усім відомих байок Глібова. Не дарма існує вислів: "Пісня - ніщо. Виконання - це все!" Молодець!
Завершував "Поетичну паузу" виступ В'ЯЧЕСЛАВА РАССИПАЄВА (http://vk.com/rassypaev). Що можна сказати про цю людину, обдаровану особливим поетичним хистом від Бога?
Слава підхватив аудиторію, розігріту Льонею Корнієнком, і поніс ще вище, в позахмарну вись, залишаючи в небі тривалий пухнастий шлейф, як від двигуна літака. Слухачі спочатку з деякою недовірою та обережністю прислухалися до нестандартної художньої мови поета та, здавалося, непоєднуваних слів і словосполучень, вирваних із різних сфер діяльності сучасного урбаністичного жителя планети Земля.
Але в тому і полягає талант митця - сплести із розрізнених клаптиків неповторне, гармонійне мовне мереживо, і аж ніяк не потворний колаж, зліплений абияк недбалими дитячими руками. В цьому і є увесь Слава. Він з легкістю пір'їни за хвилину переналаштував читача з глибокого подиву на нестримний гамірливий сміх та задоволені вигуки. Рассипаєв часто по-доброму жартував у віршах про стереотипні звички своєї мами, як узагальненого образу усіх мам, що виросли на цінностях радянськоі епохи. Були також і неодноразові іронічні нападки на колишнього друга Дімончика. А також і філософські роздуми на тему свого місця серед цього бентежного, карколомного, сумбурного людського життя. Слава відчуває себе в поезії, як риба у воді. І не біда, що окрім віршування, йому не дано інших помітних талантів. Він знайшов себе у поезії і ми віднайшли та впізнали його в ній! Чи варто сумніватися в тому, що після виступу В'ячеслава, до нього збіглися фанати з проханням сфотографуватися та бажанням потиснути руку майстру пера?
На інших виступаючих я не акцентував свою увагу у цьому звіті по причині того, що вони менш вразили мене своєю оригінальністю та індивідуальністю. Це не говорить про те, що вони не талановиті люди. Просто їм є ще над чим попрацювати, аби наступного разу прийти на наш творчий вечір і засяяти ще яскравіше на поетичному небосилі, замилувавши око спостережливого цінителя літератури і відкривши свій талант у всій своїй істинній його красі...
Загалом, "Поетична пауза" пройшла навіть краще, ніж я міг собі уявити в найяскравіших, найсвітліших своїх снах та мріях. Були, звісно, і не дуже приємні для мене моменти, як от впадання у негатив та песимізм (у піснях - про війну та кров, у віршах - про політику, невдалий досвід у коханні). Але від цього нікуди не втечеш. Тому всі учасники були люб'язно вислухані та оцінені нами.
Підсумком вечору стало голосування слухачів і самих учасників за найяскравішого та найталановитішого, на іхню думку, учасника.
Одностайним рішенням переможицею обрали чарівну співачку і світлу людину з сонячною усмішкою, ЯНУ БОРЩ (http://vk.com/tvoya_altavista), з чим її і вітаю ще раз! У подарунок Яна отримала купу цікавих книг сучасних українських поетів та прозаїків і впевнений, що залишилася задоволена таким цінним подарунком!
Всі учасники висловились за те, щоби збиратися у подібному складі частіше та нарощувати коло прибічників "Поетичної паузи". Практично всі були дуже задоволеними спільною роботою та залишили схвальні, натхненні відгуки у себе на сторінках Вк.
Дякую вам за співпрацю і до нових зустрічей, друзі!
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597451
рубрика: Анонс, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2015
Нещодавно мав розмову зі своїм однокурсником, з яким у свій час провчився 5 років у Севастопольському національному університеті ядерноі енергетики та промисловості.
Ми обидва - атомники за фахом. Але, звісно, в кожного з нас душа тягнеться до іншого, живого. Одним словом, до живих енергій, а не до обладнання АЕС. Мій товариш захоплюється риболовлею, а я - поезією.
Дмитро (його так зовуть) розповів мені, що мріє створити у своєму місті клуб любителів карпової ловлі "Карпфішинг Кузнецовськ" і поділився своїми міркуваннями щодо цього: "Я буду пробувати організовувати клуб, але в нас таких свідомих рибалок, як я, ще зовсім мало. Я б навіть сказав взагалі немає.... У всіх жадібність - понад усе. А тут треба рибу відпускати..."
Мені дуже сподобалися цікаві і правильні думки Діми...
Натомість, я похвалився власними успіхами в поезіі, перемогою у відбірковому турі літературного конкурсу, активною участю у літвечорах багатьох міст України.
"Молотки ви! А я поки в усьому розберуся, то якраз може до того часу дійде до людей, що треба бути не такими жадібними і любити природу!" - Вирвалося у Дмитра.
І тут мене ніби осінило: ми обидва рухаємося в одному напрямку! В потрібному напрямку! Просто кожен в своій сфері захоплень.
Як різні течії в одній великій ріці нашого щасливого майбутнього рідної батьківщини!
Якщо проаналізувати наших співвітчизників, то можна помітити, що хтось - швидка, стрімка течія, бистрина. Перериває каміння і мул на своєму шляху, катає буруни і робить піну. А хтось - дуже повільна, майже невідчутна течія і ледве встигає за всіма. Тягнеться поволі, втрачаючи контроль над ситуацією. Нічого свіжого та корисного не привносить в суспільне життя. А то й навпаки - "ставить палки в колеса" і приносить шкоду, збитки. Такі люди - мов сонні (ба навіть сплячі!) рибки. Але справа в тому, що ми ту рибу захоплюємо за собою, тягнемо. Каламутимо воду, в якій вона не зможе до кінця заснути. Бо ми - швидкі, як комети. І це сказано без зайвоі тіні лукавства та пихи. Саме завдяки небайдужим людям суспільство може розраховувати на динамічний розвиток та позитивний вектор напрямку свого існування.
Побільше би таких людей з активною життєвою позицією - і життя нашого народу стрімко перетворювалося би і йшло на краще...
Як відомо (і це логічно) - все почалося з думки творця. Але ж всі ми - частинки нашого батька. І наші думки формують нашу реальність.
Я не засуджую людей. Але прагнучи кращого майбутнього для своєі землі, яке залежить не тільки від одного мене, я активно спостерігаю за земляками. Багато українців концентруються на негативі та комплексі меншовартості. І не дивно, що коли люди впадають у зневіру та песимізм - вони тут же одразу і матеріалізуються у формі життєвих негараздів та хвороб... Не такого майбутнього вдостоєний мій народ, моя земля!..
І при чому річ іде не про національну меншовартість, а власну, індивідуальну... Бо завчені гасла про "Славу Україні..." можна почути в будь-якому підворітті, на кожному кроці. Ці слова розповзаються по теренах моєї землі, як голодні мурахи, що вигризають своєю агресією і ненавистю людські душі.
В устах п'яних підлітків гасло "Слава Україні" звучить як глузування і єхидна кричалка і аж ніяк не славить мою землю, а навпаки - нещадно паплюжить її славу, робить ій боляче...
Одного проголошення мало. Це не істинний маніфест! І виглядає більше як пустозвонство. Кожне слово має бути підтверджене справою.
Над дошкою пошани АЕС, на якій я працюю, багатотонним сталевим громаддям нависли глибокі, мудрі слова: "ТРУДОМ СЛАВЕН ЧЕЛОВЕК". Як грізний докір нездарам та енергійне підбадьорювання для справжніх трудяг.
Працею славиться людина. І в першу чергу - це праця над собою....
Залишається надіятися, що люди почнуть прокидатися, часи темної смути минуть, як важкі грозові хмари... І спраглу до люблячих рук землю дрібно зросить зцілюючий сліпий дощик, осяяний сонцем душевного тепла та глибокоі мудрості мого народу...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597110
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.08.2015
Головна помилка сучасної людини в тому, що вона вважає себе найрозумнішою. І чим більш обмеженою є така людина – тим більш розумною вона себе вважає.
Ви можете безкінечно, годинами дискутувати з таким індивідуумом, але він ні на йоту не поступиться Вам своїми поглядами.
Та й навіщо? Це буде лише марна витрата Вашого безцінного часу та сил. При чому, серед такої групи людей левовою часткою є провокатори, енергетичні вампіри, для яких, власне кажучи, важливий не сам предмет дискусії, а її процес.
Кому ж бо краще знати, ніж йому? Він – пересічний експерт з усіх питань. Компетентний в будь-якій галузі життя: будь то наука чи техніка, будь то природнича дисципліна чи історичні події. Походіть по своєму місту (чи селу) і поспостерігайте за його жителями – таких навіть шукати не треба. Їх вдосталь серед нас, багато хто з нас теж є ними.
Головний аргумент нашого «спеціаліста»: авторитетні джерела, імена, посади. Авторитет для нього – на першому місці. При цьому не береться до уваги, що той-таки високопоставлений учений – теж неідеальний, простий смертний зі своїми тарганами в голові та стереотипними поглядами на життя, якому теж властиво помилятися у своїх працях.
Та наш об'єкт розповіді підкоряється думці могутніх вчених і наставників. Він готовий повірити будь-кому: бабі Ніні з сусіднього під’ізду, знайомому товаришеві-алкоголіку, ба навіть своєму собаці. Тільки не власному здоровому глуздові та не вашому життєвому досвідові, який ви отримали на власній шкурі.
Та й з чого б це в такого взялася власна думка? Він і думати, певно, не вміє. А точніше, не хоче. Нащо шукати, відсіювати, фільтрувати, перелопачувати інформацію, якщо можна проковтнути вже готовий, пережований, легкотравний продукт, приготовлений «досвіченими експертами» в конкретній галузі?
Що стосується досвіду – тут взагалі окрема історія. Чомусь із подивом часто доводиться спостерігати наступну картину.
Скажімо, подібна особа заводить зі мною розмову, проявляючи цікавість до мого життя, і при цьому з’ясовує для себе, що не все в ньому «так просто і безхмарно». Як тільки він починає розуміти, що моє життя не відповідає його звичним уявленням і незмінним життєвим постулатам, які привили йому ще батьки старої закалки, дитсадок, школа, ВУЗ, газети та телепередачі, – починається допит з пристрастю та із завзятим відстоюванням власних ідеалів.
Незважаючи на те, що людина навіть щонайменшої крихти мого досвіду не скуштувала, вона відчуває в собі достатньо самовпевненості та сміливісті, аби розмірковувати про те, як мені краще жити та як правильно слід поводитися в соціумі. Усе в найкращих традиціях класичного демагога.
Отак і живе він. Має на всі актуальнні питання власні виважені і обгрунтовані відповіді. Палить поважно цигарку і дивиться самозакохано на своє миле неголене віддзеркалення в люстерці, що пашіє ядучим алкоголем та легкою зневагою до оточуючих його меншовартісних простолюдинів.
І виходить, що ти якось неправильно та нераціонально живеш, длубаючись у таємницях світотворення, як наївний недалекий школяр у носі, що ще не спробував на смак "справжнього життя". "Нащо воно тобі треба?" – запитають тебе батьки, бабуся, старша сестра чи колега по роботі. – Живи собі, як живуть усі і не забивай голову всілякими дурницями, які понапридумували якісь збоченці від нудьги та неробства. Їж як усі, спи як усі, думай як усі - і горя не знатимеш! Ну дивак..."
Та щоразу, знаходячи в смітнику всесвітнього інформаційного простору чергову істину, ти вкотре відкриваєш для себе нову грань, з-поміж безлічі граней всеохоплюючого, вічного буття. І розумієш, скільки ти ще не знаєш про нього. Наскільки воістину пласкі та мізерні твоі знання, у порівнянні зі знаннями творця. Наскільки повільніше працює твоя думка, у порівнянні з божою...
Отак і живемо на одній планеті, але в різних реальностях: розумний дурник і дурний розумник...
А в цей час, зовсім поряд за нами обома спостерігає грандіозно непохитна і незмірено мудра вічність...
© Саша Обрій .
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596444
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2015
Люблю 6-годинні поїздки на автобусі з Києва додому, в рідний Южноукраїнськ, що на Миколаївщині.
З вікна на мене дивляться жовті обличчя полів, залиті сонячним світлом. Немов блюдця з гарячим чаєм, що повільно холонуть з заходом сонця, напуваючи своїм паруючим теплом спрагле небо. Довгі соковито-зелені лісосмуги дбайливо оперізують поля приємною для ока, пухнастою тасьмою.
Широкий автобан "Київ-Одеса", рясно оздоблений дорожніми знаками, хизується розпеченим за день, засмаглим гладеньким тілом, грайливо виблискує надвечірніми привітними променями. Вікно автобуса приємно сліпить очі веселими "зайчиками".
В навушниках лунають мелодійні, романтичні і ніжно замріяні Cranberries, чи прониклива та душевна Торба-на-Кручі.
За вікном хутко проносяться сотні кілометрів, тисячі краєвидів, десятки річок і міст, безмежні лани, привітні чепурненькі ліси.
Таке враження, що мій погляд може обхопити всі ці мальовничі землі, як вдячна дитина шию матері. І міцно стиснувши в обіймах, ніколи не відпускати. Але ця приємна ілюзія не вічна і швидко минає за якихось 6 годин. Проте я знаю, що дуже скоро настане чергова зустріч мого погляду з усіма іпостасями краю невимовної краси та розмаїтих ландшафтів.
Це нагадує мені зустріч зі старим добрим другом, якого вже не бачив років сто, а то й цілу вічність. Коли кожного разу, використовуючи цю швидкоплинну нагоду, ви прагнете розказати один одному якнайбільше про себе, про своє життя, поділитися щасливими моментами, які встигли відбутися у ньому за довгі місяці чи роки нестерпної розлуки. І кожного разу здається, що наступна — триватиме вічно.
Отак і мої рідні степи, лісостепи, мої барвисті краї вкотре зачаровують мене витонченістю смаків Творця, що, немов найталановитіший художник, створює щоразу нові і нові полотна на цій землі. Але примудряється при цьому жодного разу не повторюватися, зберігаючи якісь до болю знайомі мазки, штрихи, що викликають трепет у серці, ностальгічні спогади, забивають подих. Немов перед найбільшим щастям, яке людина колись відчула в житті...
Отак кожного разу, коли їду з Києва додому і лише одне холодне скло автобуса відділяє мене від барвистої розлогості та привабливої ошатності рідного краю, хочеться вщипнути себе, аби перевірити, чи дійсно ця казка - не солодкий сон? Чи дійсно все це відбувається зараз зі мною насправді?..
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596348
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2015
Що таке осуд і з чим його їдять? Чому він примушує мене щодня віддавати йому безцінну духовну енергію у великій кількості, слугуючи для нього покірною дойною корівкою? Чому осуд стає стилем життя та одним із неодмінних його атрибутів?... Без осуду, без брудних пліток не проходить жодна посиділка компанії друзів, подруг чи знайомих, жодна розмова більшості типічних людей 21-го століття. Хтось – та й згадає «незлим тихим» когось зі своіх знайомих, друзяк, сусідів чи колег по роботі, когось із політиків чи якусь із життєвих ситуацій, що на його думку є несправедливими. Несправедливості не існує – всі процеси у світі взаємозумовлені, взаємопов’язані. Кожен отримує власний досвід, що варіюється від страждання і до безмежного щастя, відповідно до потреб, рівня досконалості та досвіченості своєї душі. Але натомість існує непереборна спокуса штрикнути гострим слівцем жертву власного духовного пороку, прикидаючи в голові: "Хто ж буде наступним цапом-відбувайлом? Кому ж сьогодні перемитиватиму кісточки?"
Мені вкрай необхідно розібрати це питання по цеглинці, аби воно перестало мене мучити та ятрити серце.
Безумовно, несприйняття світу – це психологічна проблема, яка спричинена багатьма факторами впливу. Це і власна недосконалість, ущербність, незрілість, і недосконалість навколишнього світу. Але визначальне значення має бачення світу під критичним кутом зору: через постійне невдоволення тими чи іншими оточуючими людьми чи процесами. Часом так хочеться дати собі ляпаса: «Перестань дивитися на інших, слідкуй сам за собою, працюй над своїми тарганами та вадами!»
Осуд приходить тоді, коли порушується внутрішня гармонія, коли бракує енергії любові, коли у грудях стає порожньо, як у склянці, що зроду-віку не була наповнена хоча б наполовину тією життєдайною субстанцією, яка єдина у змозі вирішити будь-яку проблему людини і людства вцілому – любов’ю.
Ні, наші нарікання на світ не допоможуть стати йому кращим. Легко щось засуджувати. Важче – полюбити.
Так хто ж має наповнювати щедро по вінця наші персональні склянки сердець живильною вологою любові? Звісно, в першу чергу це зобов’язані робити наші батьки, виховуючи нас гармонійно – не в постійному страхові перед шкіряним ременем чи болючим ляпасом, що залишає на тілі бідної дитини глибокий червоний слід, щедру рум’яність, подібну до тої, яка прикрашає стигле яблуко. Ляпаси не прикрашають наших дітей. Їх прикрашає наша любов до них. Насилля, як можна побачити неозброєним оком, робить з дітей психічних інвалідів. Потім ці інваліди виростають, стають повноцінними дорослими членами суспільства. Та чи є такі люди насправді повноцінними?
От і маємо озлобленість та осуд – головних ворогів сучасності. Вторинні причини – це виховання дітей вулицею та засобами масової інформації, потоком негативу з телеекранів у вигляді фільмів жахів, сцен насилля, пропаганди алкоголю та цигарок. Але ці вторинні причини випливають з первинних – батьки недогледіли, виправдовуючись постійною зайнятістю. Їм легше віддати дитину в держустанову, де з неї мають зліпити розумну, високоморальну і гідну цих батьків істоту, ніж взяти на себе відповідальність з виховання. Звісно, і подальший саморозвиток людини будується на моделі сімейних відносин і звичок, школи, та на закладеній з дитинства довірі до ЗМІ, поважних, впливових людей, породжених системою – лікарів, чиновників, працівників харчової промисловості та аптечноі індустріі і т.д.
Далі, цими викиднями освітньо-вуличного комбінату будуються нові сім’ї, які з матричною точністю жадібно вбирають в себе як хороші сторони, так і пороки попередніх поколінь.
Ось так довела мене ниточка думки до логічного висновку. Але який рецепт очищення, духовного катарсису?
Ось слова мого хорошого друга: «Осуд, з моєї точки зору, – це неприйняття навколишнього світу. Людина не відчуває себе гармонійно в ньому. Вона не сприймає людей, яких зустрічає на своєму життєвому шляху – знайомих або незнайомих. На одному семінарі мені підказали формулу, яку треба частіше повторювати: я приймаю тебе таким який ти є. Її потрібно частіше повторювати. Особливо, коли знаходишся поруч з тими людьми, з якими ти конфліктуєш.»
Безперечно, мій друг має рацію. Але ніяк не обійдеш той факт, що без очищення фізичного та духовного тіл, а також свідомості неможливо організувати повноцінну роботу над собою.
Хочу поділитися власним невеличким, але ефективним досвідом, відмітивши позитивні зрушення у своєму світогляді завдяки переходу на вегетаріанство, а згодом – на сироїдіння. Жива рослинна їжа живить організм живими енергіями. Ось така чудесна, гранично зрозуміла тавтологія! Ось такий геніально простий секрет позбавлення від усіх фізичних хвороб та духовних пороків!
Моя свідомість і мій організм очистилися і гармонізувалися. Я відчуваю себе набагато краще. Рідше і рідше засуджую цей світ. Частіше й частіше починаю його любити. Разом зі шлаками та хворобами зникли всі негативні думки і проблеми. З’явився стимул займатися духовними практиками. Все інформаційне сміття відбивається від мене, як мухи від скла. Правду стало легко відрізнити від брехні і омани. Я побачив ціль в житті – дарувати людям усмішки і позитив. Відкрилася чуттєвість енергетичних центрів – чакр. Чакра любові підпорядкувала собі статеву чакру. І тепер в області сонячного сплетіння з’явилися приємні пульсаціі – це і є вона, життєдайна субстанція – любов. Універсальний імунітет проти осуду...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595942
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2015
Знаєте, а як би там не було...
Як би мене не намагалися спровокувати розмовами про біль матерів, про кровоточиві рани жертв репресій та воєн...
Як би не намагалися приземлити, нагадуючи про існування навколо мене таких речей, як страждання і несправедливість, смерть і кров, підіймаючи в моїй пам’яті факти про зболіле минуле моєї країни та моїх пращурів...
Як би мені не намагалися довести, що я маю постійно носити в собі тягар минувщини у вигляді пам’яті всієї болючої, кричущої вакханалії, яка коїлася на моїй землі...
Я таки забуваю за більшість своїх проблем і невдач, забуваю про всесвітній біль і насилля, але при цьому віднаходжу у собі гармонію і любов. І я щедро, до останньої крихти несу їх людям замість болю і негативу, які міг би принести раніше, незгармонізований...
Взамін на біль і страждання, які мені принесли ті ж люди за моє поки що нетривале життя. І тут справедливіше було би сказати не «забуваю» (бо я все те пам’ятаю), а стараюся не концентруватися на цьому, помічаючи світлі сторони світу, життя, підіймаючи на поверхню промені доброти і любові, вкладуючи щастя і радість в свою посмішку, коли розмовляю з людьми. І цим самим я творю навколо себе власний прекрасний світ, наповнений повітрям у високо піднятих грудях та світлими думками у високо піднятій голові. І мимоволі втягую оточуючих мене людей в цей чарівний світ, занурюю їх з головою в прекрасне... Саме така модель майбутнього, на мою думку, в стані змінити невтішну тенденцію моральної і фізичної деградації сучасності, підняти на новий рівень та вибілити зболіле та зчорніле життя, перефарбувавши його у нові, теплі, пістряві кольори. Якщо я постійно нагадуватиму собі і оточуючим про чорні фарби, то вони будуть проектуватися на реальність. Саме тому я цього не роблю. Я намагаюся уникати навіть підсвідомого згадування про те, що світ може бути інакшим... Світ може бути саме таким, яким ми хочемо його бачити, світ відповідає тим образам, які ми щоденно створюємо у своїй голові. Тому так важливо створювати світлі образи, образи щастя і добробуту, а не постійно нагадувати про війни та катаклізми. Від цього людям аж ніяк не стане легше, це не зцілить їх душі... Люди і самі вже готові кидатися в лоно позитиву. Бо з негативом вже давно щедро постаралися наші «улюблені» ЗМІ. Досить.
Нехай створення нової світлої реальності, світу без насилля і стогону, наповненого позитивом, і усмішками дітей та дорослих – і буде нашою насущною турботою, місією, метою. Давайте робити це заради наших майбутніх дітей та онуків, заради миру і процвітання!
Всім добра і любові!
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595523
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2015
Тиша заходу сонця, напоєна далеким гудінням двигунів моторолерів та авто, утримується соняшниковим полем. Соняхи, як віддані вартові, стережуть непорушність ніжно-рожевого обрію та глибокого, як Тихий океан, синього неба. Пташки не співають. Прислуховуються до тиші та гавкоту собак, що влаштували чергове вечірнє перегукування у сусідньому селі.
І тільки високовольтні опори , - гігантські сталеві велетні, - нині можуть бачити всю панорамну красу останніх хвилин прощання з джерелом життя - натомленим Сонцем, можуть чути віддалений голос часового місцевої колонії, що, як завжди, за своїм статутом, промовляє якісь дивні та незрозумілі, проте гучні команди. Але там теж вирує життя. На часового теж дивиться вечірнє тепле небо, що в цю пізню годину тільки прокидається, знехотя розплющуючи свої ясні очі-зірочки.
Зовсім близько, у ставку разом із зірками прокинулися жабки. Завели свої бадьорі теревені, ділячись враженнями від вдало проведеного спекотного літнього дня.
Над усім цим сталеві опори, взявши на себе роль головних вартових липневої вечірньої тиші, протягнули на безкрайні кілометри свої довгі руки-дроти, намагаючись охопити всю її велич, замиловані палітрою насичених фарб заходу Сонця.
Хто знає, чи вдасться їм осягнути всю красу та гармонію вічності?...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595522
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2015
Ну що ж. Я знову насмілився на це.
«На що? – Подумаєте ви, – На який такий страшний злочин чи проступок?»
Так, я вкотре кинув їй свої думки в діалозі популярної соцмережі. Тільки на цей раз це була моя перша проза. Я пам’ятаю, як вона сердилася і застерігала мене не кидати пости зі своїми віршами їй в особисті повідомлення. Тоді ми домовилися, що більше такого не повториться. Вона списувала все на свою постійну зайнятість і на те, що я нав’язую їй читання власних творів.
І ось, сьогодні, я вкотре не втримався і кинув їй свою першу прозу. Її реакція була доволі передбачуваною:
– А я думала, ми вирішили цю проблему...
– Я захотів поділитися з тобою своіми неопублікованими думками. Це моя перша проза. Я думав, що ти мене підтримаєш і зрозумієш. Якщо тобі байдуже, чим я живу і чим дихаю – видали мене краще з друзів, аби я тебе не дратував. Ок?
– Саш, я читаю і слухаю тебе . Просто усьому свій час. Прочитай те, що я говорила пару місяців тому і спробуй не прочитати , а зрозуміти це! Будь ласка!
– Справа в тому, що ці думки можуть бути неопубікованими, більше непрочитаними ніким, окім тебе. Я просто поділився ними з тобою. Хочеш – можеш прочитати їх, коли в тебе буде вільний час, хочеш – через рік, хочеш – взагалі не читай. Я ж не тримаю тебе силоміць і не примушую читати. Мені здається, що ти занадно принципіальна та упереджена до мене. Ігноруй просто мої повідомлення, якщо вважаєш себе надто зайнятою бізнес-леді. Вибач, якщо щось робив не так. Більше тобі не набридатиму ніколи. – Сказав я.
Звісно ж, це знову заграла моя гордість та юнацький максималізм. На думці було зовсім інше. В пам’яті вкотре, немов платівка, яку заїло, поставала її фраза: «Усьому свій час» . Звісно... А чи буде ще колись той час?
Згадується той випадок, коли ненароком ми зустрілися в одному коридорі міської лікарні. Я тоді знітився і не подав вигляду, що впізнав її. Хоча до цього ми майже ніколи не бачили одне одного вживу. Можливо, колись пересікалися в компаніях через спільних знайомих. Але тепер, коли ми зустрілися сам на сам, я не подав вигляду, що впізнав її, не привітався, не пішов на розмову... Після того, вона написала в соцмережі, що бачила мене. Я признався їй, що впізнав її, просто не вистачило сміливості, духу чи ще якоїсь клепки, аби це зробити.
Який парадокс виходить... В соцмережі вона не хоче мене чути, а в реальності – я її намагаюся уникати. Ні, не через якісь зовнішні дані... Це якась підсвідома реакція на наше, так би мовити, «повноцінне та щире спілкування» у віртуальній реальності. Та й такою є реальність нашого сьогодення: ми часто поводимо себе, як дволикі створіння. В соцмережах ми одні – лукавимо самі з собою і з нашими друзями, хоробрі, впевнені в собі, незламні. В реальності ж ми зовсім інші – закомплексовані, відлюдькуваті, слабкі, стримані. Все наше емоційне життя перейшло у віртуальність. Ні, я ні в якому разі не намагаюся себе виправдати, просто... «Усьому свій час» – вкотре повторила заїжджена платівка.
– Потрібно простіше ставитися до цього... А ти змушуєш читати тебе. Так не правильно. – Продовжила вона нашу розмову в соцмережі.
– Я тобі скажу напряму: тобі теж треба простіше відноситися до цього. А ти примушуєш мене мовчати з тобою тоді, коли я хочу говорити. Так, я такий, який є. Зі своїми тарганами: зовсім не ідеальний, наглуватий, дивакуватий, живу не за встановленими правилами та стереотипами, що склалися в сучасному суспільстві. Але якби я був слухняний і правильний – чи був би це тоді вже я? Мені набридло бути правильним. Я хочу бути щирим і безпосереднім. Можливо, десь нерозсудливим, неуважним та хаотичним – але справжнім. Вибач.
«Усьому свій час». А може саме зараз для мене настав той час – виговоритися їй, поділитися власними думками, віршами. А коли вона знайде той довгоочікуваний вільний час – буде запізно?! І її співбесідник видалить сторінку, зникне, чи найпростіше, що тільки можна зараз собі уявити і дозволити – видалиться з друзів? Він втомиться чекати на той самий ефемерний час, що має колись з’явитися – зненацька, неочікувано, мов буревій. Закрутити обом голови від щастя, закрутити потік з радісних, веселих слів та малозрозумілих вигуків?
Навряд чи такий час настане. Ілюзіі – це все чим живе переважна більшість сучасних людей...
«Усьому свій час» - вкотре повторить заїжджена платівка. Хто зна, чи знайдемо ми колись час для того, аби почути одне одного?
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593929
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 15.07.2015
Люди вперто вірять в казки, які прийнято називати реальністю.
Я іду по машинному залу турбінного цеху №2 своєї рідної АЕС – і це моя реальність.
В такі хвилини забуваєш про те, що десь поза межами цього гуркоту, шуму обладнання та випарів токсичної оливи існує паралельна реальність. Із шумом, гуркотом транспорту та його токсичними викидами, токсичною і штучною іжею та токсичними і штучними думками недалеких обивателів, що бродять серед свідомих людей у великій кількості. Їх, до речі, було би немудро засуджувати за обмеженість. Їхні душі просто ще не прокинулися. Вони сплять летаргічним сном, як холодна душа сплячої красуні, що постраждала від руки примхливої феї. Хто зна – її вибір впав на бідолашну дівчину випадково, наклавши 100-літнє тавро чарівного закляття, чи доля красуні була вже вирішена? Задля того, аби отримати певний життєвий досвід. Хто зна...
Одне я знаю точно. Так само кожна зі сплячих людських душ має пройти свій особистий і неповторний шлях самурая, очистившись від скверни, пройшовши через туман омани та обмеженого світогляду. Аби дійти до фінішу оновленою, модернізованою, гідною того, щоб одного разу вільно зайти зранку на чашечку кави до Бога та поділитися з ним щасливими моментами зі свого насиченого щастям і сонцем життя. А Бог щиро порадіє за неї/нього, розкаже парочку свіженьких повчальних притч в тему, які напередодні сам вигадав і скаже, що одна з них – це і є її/його життя (себто, цієі душі), складене з безлічі реєнкарнацій, яке мало навчити її/його усім премудростям божественноі любові та знань.
Так може це і є він? Може це все він – підговорив норовливу фею накласти чарівне закляття на сплячу красуню?
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593864
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 15.07.2015
Не кожному рупором слова дано прогриміти
посе́ред німої пітьми і осліплої тиші.
Поети, напевно, – божественні програмісти.
Не кожен посміє прожити життя поетично!
Поет загинає свіжесенький аркуш в блокноті
та ловить антеною серця частоти потрібні.
Затим трансформує в слова.
І мчать вони буйно кіннотою!
Лягають на лист із глибин, мов порода подрібнена.
І знов, непочатий, з’являється аркуш паперу.
Готується одяг зі слів та емоцій приміряти,
всміхаючись радо білизною тла.
А попереду
в уяві поета встає нечітка і вкрай непричесана лірика.
Джерела метафор наповнюють аркуш, як море.
І вірш, мов грудне молоко з материнського лона,
поет надпиває, – щасливий, хоча і заморений.
Радіє, немов королевою лорд титулований.
Руками тремтячими аркуш бере обережно,
І вірш, обпікаючи, з вуст виривається магмою!
В серцях слухачів проростає картинне мереживо.
В уяві спалахують образи, ліпиться магія.
Кипить він, мов юшка, підсолена словом;
підперчена
струнким афоризмом. І тут слухачі прокидаються
в тендітному світі, крихкім, як пісочне печиво,
в якому поет – їх Мойсей, вірші – манна,
вони ж – його вірні скитальці.
Кругом замість пустки – вирують чарівні озера.
Купаються в слові божественні програмісти.
Посеред оаз же як докір і доказ,
що велич кується з мізерності, –
гримить поетична Голгофа громаддям граніту!
© Саша Обрій
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593187
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2015
Країна моя - це густі міріади маршруток,
що мов лейкоцити, курсують курними стежинами.
Не прапор, не гімн, який, мов шарманку, ми крутимо, -
країна моя - безперервний потік пасажирів!
І де б я не був - мене зустрічають незмінно
зразками до болю знайомого, звичного транспорту
Франківськ, Миколаїв, Донецьк, Севастополь і Вінниця.
На "Sprinter" біленький вже важче, мабуть, - не натрапити.
Країна моя - де-факто, а не де-юре!
Не місце їй в скрині задавнених стереотипів!
І рідна маршрутка, оббита синім велюром -
реальний її атрибут!
Знов пантерою пити
мій час вона буде - голодна і спрагла, нестримна!
А там, осушивши до дна його келих гранований,
відкриє мене, мов зі стереотипами,
власне, злощасну ту скриню.
Й не зчуюся я - це в Луцьку, Лубнах чи в Ганновері?
Чи може це я у колисці усіх "Мерседесів"
п'ять марок протягую штутгартському маршрутчику?
Маршрутка - це спосіб пізнати країну задешево.
Маршрутка - розвага і засіб "довести до ручки"!
В Дніпрі чи у Києві, в Рівному, Львові, Одесі,
не в змозі чинити маршруткам тривалого опору,
пірнаю в тісні автопарки сталевих сердець і...
На горде звання пасажира
міняю
ярлик
автостопера!
© Саша Обрій
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591917
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2015
Ритмічність потягу в мені, як темна пляма,
вростає в дихання, пульсує вільно венами.
І чайна ложка знов дрижма дрижить в підскляннику,
немов рука, коли курок напівзведений.
Якби підсклянником я був з гарячим чаєм,
мене б тремтливо люди брали, з обережністю.
Із плоскостопістю у кроці би, ночами
нести боялися, як хліба повне решето.
І огортали би долонями дбайливо.
Ся в холод гріли,
в спеку -
спрагу тамували би.
Під вигук іноземця: "Unbelievable!"
я почувався чаклуном би і нагвалем.
Але траплялися б і зрідка уркагани,
що поливали б чай (в мені) брудною лайкою.
І засмальцьованими пальцями поганими
недбало брали би мене, мов балалайку.
Усе побачив на віку, все скуштував би.
Пекельний гнів, немов бармен, мішав би з трепетом.
Усім прощати б мав недоліки та вади,
тремтіти з холоду і від окропу репати.
Під скрипи гальм, гучні й приречено пискляві,
стрічав зупинки, ранки, весни;
нічно й денно
приносив жертву б я, лишаючись плацкартним тим підсклянником,
що віз тепло
в собі
для всіх нужденних.
© Саша Обрій
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590191
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2015
На околиці міста похнюпився
літній обшарпаний кінотеатр.
Застарілий, забутий,
мов пам’ятник
тьмі та невігластву, ницій байдужості.
Перед вітром, в руїнах дрижить
як маленька дитина, покинута матір’ю.
Наче хвора душа,
у якоі колись відібрали надію –
одужати...
Час – крадій.
Час поцупив його глядачів,
всі сидіння дочи́ста зірвавши,
мов старече волосся.
Полишивши скупо
холодні кружальця зі схо́динок.
Всохла річка життя. Вже не та глибочінь.
І безсилі безглузді реванші! –
Час «просунутих» кінотеатрів
замулив її,
наче русло Ко́дими.
Зморшки стін проступили з-під шкіри цеглин,
щоб всміхнутися всім.
Та, натомість, –
покривилися густо барвистим графіті
у штучній натягнутій по́смішці.
Рани й виразки кінотеатру сягли
апогею.
Зразки анатоміі.
Повз будівлю химерну його
я проходжу щодня,
мов приречений – по́вз мечі.
Люди вдома давно приручили кіно.
І у крихітних дюймах екрану
помістилися велетні всесвітів,
всі
світові
океани емоцій!..
На уламках із тисячолітніх канонів
буденність вдягають в сакральне.
Та до фінішу
коні прогресу
навряд чи дійдуть у вінках переможців!
Уночі ж мій обшарпаний
кінотеатр
ховає каліцтва і шрами.
Він стає невпокореним големом.
Темінь
з’їдає
вульгарщину написів...
Мій останній сеанс до світанку триватиме:
кінотеатр
вмирає на ранок...
Та в сутінках
(знаю!)
почне знов на ноги,
Як велет могутній, спинатися!
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588982
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2015
Таємниця таланту митців під товстезним замком
від звичайного ока давно і надійно захована.
Всі великі і генії – жертви
у лапах
жорстоких її законів.
Краєм ока Гомер тільки бачив її.
Краєм вуха лиш чув Бетховен.
Однорукий Сервантес тримав.
Одновухий Ван Гог
з нею снідав за межами бідності й звичних можливостей.
Геній – дерево всохле,
яке поглинає
голодний пекучий вогонь
споконвічної спраги до трунку мистецтва.
Вогонь, до якого молилися.
Хто від таєн митців мав священні ключі – як мольфар
обертався на птаха, луною стелився між горами.
Дублікати від скриньки талантів – дешеві підробки,
нічого не варті.
Тільки геній пульсує, як нерв, – бо стражданням оголений!
Бо мистецтво – осінньою мрякою вкутаний дощ.
Небо плаче. А ти не ховаєшся під парасолею!
Сам стаєш тим дощем,
барабаниш у скло –
хай промокнуть тонкі підошви!
Бо відрадно й на вранішню квітку упасти росою!
Легко стежку митця проміняти на вдалий триб’ют.
Змій зневіри й зневаги вистежує пильна Гаруда.
Бо мистецтво – всміхатися долі в обличчя,
коли тебе боляче б’ють!
Але ти розумієш, що це твоє серце
колотить
в розпечені
груди.
© Саша Обрій
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588981
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2015
Він привітно всміхнувся мені
рафінадом білих зубів,
наче сонце ясне
жебраку.
Ми побачились вперше -
та я
не назвав би його ненадійним.
Його шкіра - засмагла, немов камінці
на вузькім узбережжі Баку.
Він Дмитром себе кличе,
по паспорту ж - Немедіном.
Мова з уст його ллється складним
візерунком
вінницьких лісостепів.
Діма каже: \"Вбирав іі ще з дитсадка\".
з ним - ровесники поруч русяві.
Шкіра темна його - від тяжкоі роботи зварювальника,
здебільш.
Та душа його - світла, неначе сорочка
переді мною сяє.
Шкіра Діми ввібрала, немов немовля молоко, ультрафіолет.
Наче бронзовий кухоль, що бачив століття й епохи.
Шов тепла електродом душі
непомітно лишає, як вітер...Ледь ледь...
І умить забуваю про те я,
що в світі крім світла
є темінь і погань.
Посміхається, каже, що в тридцять своі
він і досі безмежно самотній.
Але я відчуваю, що є щось незмірено більше, насправді, у Діми...
Бо невидимі сиві стрічки
його серця
на шкіру засмаглу намотані.
Срібні дзвоники мови степів
він на них нанизав, -
\"В паспорті - Немедін\".
Він всміхається тЕпло, мов з уст дідусевих
невидима, справджена казка.
А на шкірі його шоколад камінців
знов колише замріяний Каспій...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588108
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2015
Каное несе тебе дзеркалом високогір'я,
де промінь ранковий плете із озер гобелени...
Торкаючись поглядом обріїв, важко повірити
у те, що життя - розгрібання щоденних проблем.
Сезонні тибетські дощі, наче сльози незайманки,
напоюють душу вологістю, свіжістю дива.
Хребти з кришталевого плеса стирчать,
як химерні зруйновані зАмки,
немов ванну озера, пробку відкривши, зцідили...
Воно й не важливо - байдарка, каяк чи пірога:
свідомість вгрузає ногами углиб задзеркалля.
Оманливий спокій озерця не вічний і змінюється порогами -
в Раю час від часу на тишу також зазіхали!
Тут кожна маленька пригода - твоя перемога:
тумани, дощі, ніч у сяйві небесних світил.
Немає контакту із вічним настільки прямого,
аніж почивальню богів берегти, мов святиню!
Підводні невидимі течії часто бермудили,
тягнули у темну безодню хиткого човна...
Орлани і боривітри, як дитину,
поіли думками премудрими.
І тільки вони пам'ятають, як ти починав:
тремтіло весло у невмілій руці весляра і
каміння впивалося в дно, мов хотіло прогризти.
Та ти не зважав, пливучи, ніби цілив до раю,
за обрій рвучись, як до бога в мольбі - чорноризник.
І ось ти осів на відмілині рідної бухти.
Каное, як пам'ятник витримці, мріє на пристані.
Вода тобі чесним з собою дозволила бути,
тому твою посмішку не оточили прИстави!
У плесі озер, як в музичній палітрі шарманок,
тобі розкривалися істини, наче провидцеві.
Ти сам був шарманщиком, мімом, творцем і шаманом.
Бо в дзеркалі вод тільки сутність з роками не вицвіла....
З цікавістю довго вивчає тебе віддзеркалення.
Колаж із обличчя і неба. Банальність, здавалося....
А десь від твоєї усмішки планети з зірками,
мов дзиги небесні, кружляють в шаленому вальсі!
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584840
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.06.2015
На дверцятах скляна табличка:
«Кощій Безсмертний.»
Звичайнісінький гвинтик районної бухгалтеріі.
Вираховує де́бет і кре́дит, рівняння й симетрії.
Що Кощію жилаві боксери? – Носи́ він утер їм.
Бо не чахлик – щоденно тягає «залізо» в «качалках»....
Невмирущий на ринзі – в жорстокому клінчі з суперником.
Він народжений рвати папір та боксерів.
І з чавканням
наминає хот-доги.
Від них же його і розперло.
Після вишу – завод «Фаберже». Виробнича практика.
Денно й нощно вів облік яєць із голками всередині.
Підробляв тим, що яйця вночі власноруч протикав.
Потім клявся, товар крадучи: «Не краду!».
Щиросердно.
Ні ! -
Не для збуту Кощій обкрадав свій завод!
Задля вічності…
Він дбайливо беріг
яйця.
Вірив у силу голки,
як у шанс на життя…
Щоби вік, мов стрімкий буревій, не стих –
він сидів на голках і в блокнот домальовував нолики.
Тільки віра в безсмертя
намистом зі зморшок
спростована.
Навпіл зломана віра, як голка в яйці
царевичем!
А табличка, як символ офісного простою,
в тілі молодість вбила, забравши собі її речі...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584839
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.06.2015
Гієна слизького стра́ху, тваринного відчаю
тихо повзе по змокрілій холодній спи́ні.
Ніякий приборкувач (навіть з числа досвідчених!),
ніхто(!) – окрім тебе самого – її не зупинить.
Щоразу вона демонструє вповільнені кадри
безглуздої гонки життя твого. Зараз нахлине.
Сльо́зи пускаєш у бій бойовими ескадрами!
Сльо́зи – це зброя. Та що, коли ворог – пухлина?..
Пухлина в тобі причаїлася, дихає звіром.
То змієм сичить, а то квакає, ніби ропуха.
«Пухлино, давай стрілки наших годинників звіримо?»
А сам собі: «Ліпше сконала б скоріш, ніж розпухла!»
Та часом лиш вирок пришпорює гонщика: «Онко...»
І тільки хвороба(!) сприймається, як наказ.
Зненацька змінилося, скривлене в масовій гонці,
обличчя, притрушене пилом, у юнака:
– Це вирок? А де ж прокурор? Хто ж назвався суддею?
– Ти сам. Помовчи... Хоч бунтують в тобі адвокати...
Господь – викладач, ти – бурсак. Врешті, всі ми – спудеі.
Хвороба – розмова із богом. І варто звикати
шукати загублені лекціі в зошитах пам’яті
(оцінка за пару – твоя особиста запара),
а ще... в діалогах душі бути щирим, не спамити,
себе не неволити – досить тварин в зоопарках!
Сонце твоїх чистих помислів – міра здоров’я, –
може єдине(!) побитися з вітром змін. І...
Мир... – Він прийде за умов, коли душу боронять
світлі думки, що пройшли через зарозумілість.
Боротися! Ще раз боротися! Знову боротися!
Стержнем життя проростає в тобі боротьба!
Так – боротьба проростає в тобі, як в утробі матері – лотоси,
щирістю, киснем любові, тепла б’ється грудний барабан.
У битві з думками, що дмуть, як вітри, негативом,
міцніють зірки́ твого духу, стають яскравішими.
І твій барабан б’ється в щасті скоріше – я́к би туди не гатили,
і хто би на радість твою якір смутку не вішав.
Стануть і міцно візьмуться за руки мир, боротьба і сонце!
Гармонія духу – стійка́ запорука успіху і вдосконалення.
Якось проснешся – і зрозумієш, що доти триватиме сон цей,
доки свій мозок дурницями перериваєш, мов землю каналами.
Люди хворобам покірно вкорятися звикли.
Однак, нащо падати духом, а тілом – вмирати?...
Бо ж раптом прийде розуміння: хвороба – не вирок, а виклик!
Тим паче, невдовзі з’ясують: пухлина – не ракова.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582836
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.05.2015
Від хронічного чхання на правду –
задавнений нежить.
Близькозорість –
гартована звичкою бути сліпим.
Так і гратися б далі в життя, як дитина в манежі –
тільки ж інші, тим часом, себе малювали, ліпили!..
Мов премудрий пічкур,
все життя
берегти б і леліяти.
Для молюска вся правда – між стулками,
в зручності мушлі.
Хай би мрії летіли у Вирій – солодкі лоліти –
тільки те, що всередині,
жити інакше
примушує.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580759
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.05.2015
Я виправлю все!
Я на передовій!
Я – доменщик слова, актор!
Стихнуть колись смолоскипи війн.
А як жити в мирі?! А хто
надалі вживлятиме віру в любов
тим, хто хильнув убивств?!
Під зливами градів, у дотах, либонь,
хоч хтось з них себе не губив?
Чи щастя потому постане з руін
гордині, прокльонів і зла?
Іуди будують старий Ізраїль
і зводять новітній Бедлам.
Війна.
Хоч давно її суть не нова, –
та після душевних розрух
як житимуть діти борців
і минулих виборців?
Душа потребує реанімувань
і кисню протягнутих рук.
На ній би тату
зі словом «Любов»
вибити!
МИ ВСІ
стоїмо вже на передовій
моралі, тепла і усмі́шок –
не кинуті хлопці в розпеченім жерлі битв!
Ми всі перетягуєм совість свою
мов спільний канат. Голосніше
дебати бринять...
А чи
навчено жертв
любити?..
Найлегше –
зневажити відповідальність,
важким тягарем на бійців перекласти.
Хай тягнуть підводу
покірні воли батьківщини!
Хай платять війні, наче квіткою дамі,
життями, протезами, кров'ю під пластирем!
Тим часом, сліпі шахтарі у підземних божницях
волають до Шиви.
Йде битва.
Не на ефемерному полі.
А поруч. Між нас. В головах і у душах –
зіткнення між слабодухістю й силою волі.
Та вже не воскреснуть померлі...
Ніколи!
Воля ж – не конституційне удушшя,
а вміння творити життя,
в думці нищити кволість!
Омріяне «завтра» не виросте з болю.
Для щастя
війна – найбідніше із добрив.
Болюче питання в очах: «Як не ми – тоді хто?»
На передовій
доброти і любові
ми всі стоїмо – в ЦЬОМУ сила і доблесть! –
Поети й народ – не самотні бійці АТО!
© Кучеренко Олександр.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578923
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.05.2015
Швидким табуном
через ниви людських облич
пронеслася
ввічливість,
залишивши борозни
в кутиках тисяч очей,
в міріадах вуст.
Обличчя покорчилися
і застигли
в гримасах жінок, в чоловічих
і
удячні їм лиця
у відповідь
живописали всю радість їх
ря-до-ву.
Улеслива ввічливість
вабить
нехитрі серця
зроду-віку, з давності.
Слабких підкоряє собою
холодний і всміхнений
лице-
мір.
Всі звикли, одначе,
не розпізнавати
у цьому сухої данності:
просякла наскрізно лукавством
усмішка,
кругом поросла ялицями.
Увічливість
кожного
міцно трима на гачку,
як старого коропа.
Приємна, струнка інтонація тіло обвила –
підступна змія.
Довіра без меж,
як наживлена нитка,
таким зловживанням розпорота...
Хоча в протилежному – як це не дивно –
не переконати вже
нас ніяк.
Не переконати нас в тому,
що щирість в очах –
не в підробній усмішці.
З очей виливається втома
і вогник там чахне.
Байдужа там пустка.
Брехня балансує і бовтається
на всохлій тендітній ніжці.
Вбирає життя, наливається соком,
як стиглий качан капусти.
Я - Ввічливість.
Я твій господар. Твій цар.
Підкоряєшся. Навіть не сердишся.
Звучить оксамит баритону в тобі.
Неможливо йому заперечити.
Омана кружляє нехай над тобою,
вистежує білим кречетом.
Нехай. Мо' відчуєш колись,
що від спраги
рятує
лиш сік
щиросердості.
© Кучеренко Олександр.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578905
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.05.2015
Часом, страшно ловити себе на раптовій думці:
«Я не вірю в людей! Я не вірю! Не вірю в людство!»
Моя віра не важить нічого. Ні пари унцій.
Тіло Сонця нависло над небом гарячою люстрою...
Смолоскипом яскравим довкола освітлює Землю.
Не сховати від Сонця ні воєн, ні злотих, ні злочинів.
Важко бачити все, що порушує тишу дзену.
Та як коплять і коптять гріхи в куполах позолочених.
Але те, що я бачу навко́ло, ба навіть, на́вколо –
є, без сумніву, мною, моїм нутряним відображенням.
Я творю власний світ із автобусів, роботів з мавками
і дивлюся на них, як творець – заворожено, вражено...
Тільки з Богом, насправді, різнить нас поняття гармоніі.
В нього все ідеально працює, зростає і множиться.
Я ж, як звалище вад і страхів, надлишкових гормонів,
перетворююсь швидко з умілого скульптора в ножиці.
Підстригаючи крону, свистить садівник діловитий.
Біля дерева мудрості варту несуть конвоїри.
Часом, навіть корисно на думці себе підловити:
«Я не вірю в людей.
А чи в мене
вони
вірять?..»
© Кучеренко Олександр.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578071
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.04.2015
Шум провінційно-спекотного міста
скидається більше на шепіт буденності.
Місто – маленький товстий бургомістр,
що, певно, ніколи й не жив по Бодену.
Спека – неспішний шеф-кухар – готує
з роззяв, обивателів смажені стейки.
Зваливши на плечі проблем ваготу,
весь проспект наводнився дрібними ацтеками.
Шепіт порушує рев мотороллерів.
Клумби-красуні вдягли квітко-скатерті.
Небо – розсіяний метеоролог –
за хмари забув
і за висохлі катриджі.
Квітень. Гаряча весна-аномалія
вигнала з тіні бетонних до́льменів
сірих сновид і зробила нормальними:
взяла́ й переплавила в печах
до́менних!
Люди під сонцем –
злитки застиглого золота!
Люди під сонцем
щастя щелеп нарощують.
Люди повітря ковтають, – прозрілі мавзоли, – та
зморшки щурячі занурюють в сонячні розчини.
Вир віртуальних вертепів розпався.
Відлига.
Біг з буцигарень будинків у вільне турне.
Линуть в утробу природи, подалі від лиха,
діти, згадавши про матір.
Завмер інтернет...
В позі «калачиком»
тихо скрутився й поринув
в сни. Доки ніч не ковтне млявий Теночтітлан...
Пащами шамкають, змучені спрагою, ринви.
Дах наіжачився –
більше антенам тепла!
Свище вітрище.
Кватирки лупцюють у вікна.
Хоч і далеко розбійнику до солов'я...
Спека рубильником вимкнена.
Злива увімкнена.
А значить –
солдатики міст
знов тверді й олов'я-
ні...
© Кучеренко Олександр.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576454
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.04.2015
Вибудовую думку –
рвучку́, як стежину,
пульсуючу кардіограму
мозку...
Ввись
вириваюся поглядом –
над хмарочосами
енергетичних вібрацій...
Я
виростаю до рівня творця
над портами Нью-Йорку
й тягнучками Moscou.
Силку́юся мудрість віків
по краплинах зі/знань,
як Христос,
увібрати.
В киселі Абсолюту,
розчинені,
плавають
рішення ребусів, істини,
будь-які
образи і голограми –
доступні, близькі, непідробні,
гранично відверті.
В злитті з Абсолютом
в тобі витанцьовують
танець гармоніі
Шива і Будда.
Врешті, від п’єси прозріння
ніхто не втече
і ніхто не відвертиться!
У андронний колайдер свідомості
думку
кладу, розганяю.
В гігантському міксері
вся фотоплівка життя виглядає нікчемно нудною
короткометражкою.
Там де мурахи – величні монархи,
І там, де здаються мікробами містери, –
Там і є Бог.
Тільки равлику
жити
в комфортній коробці
не страшно...
© Кучеренко Олександр.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574322
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.04.2015
Чи ви колись бачили,
як розпускає
троянда
достиглі рожеві бутони?
Як буйний розмай
пелюсто́к
розгортає
в крутий серпантин
гвинтових сходів?...
А сонячне світло
їх
робить твердими.
Бутони стають бетонними!
Краплини роси –
кришталь на рожевій віскозі...
Квітуча троянда –
спіральна модель галактики,
що вшир неухильно росте
і захоплює простори.
Мов хмара зіркових туманностей,
суне шляхетно, галантно,
повітря стрясаючи
шлейфом пахучого розтину.
Старі пелюстки́,
мов згасаючі жовті карлики,
відживши своє,
всихають і мруть по периметру,
а свіжі, – як магма земного ядра,
витікають
з квіткового жерла –
м’які
молоді
перини...
І кожен пересічний
підстаркуватий
монарх
найвибагливішої породи
втопив би в перинах троянди
радо
радари ридаючих радикулітів.
В обіймах пелюсток, ба навіть, тирани
мурчали б котами.
Бо що ти поробиш,
коли аромати троянд
розтеклись декалітрами?
І тут делікатними
довгими складками
сукня заграла,
залила багрянцем
весь зал королівський,
а власниця сукні
сховала усмішку кокетки за віялом.
Зойкнули гості, обличчя у кожного
стало здивованим,
стало глянцевим...
Щічки Троянди ж – від сорому порожевіли...
© Кучеренко Олександр.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572848
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.04.2015
З нічної імли
виринає автобус-привид.
Вдягає залізне намисто з консервних бляшанок.
Розрубує тишу здриганням заднього приводу.
Кремезний двигун
по-старечому
в грудях шамкає...
Проспект зустрічає автобус
привітним скреготом -
шикує в широкі шеренги безмежжя ліхтариків.
Автобус іде на розгін,
бо швидкість - його кредо.
В сталевім нутрі двигуна калатають литаври.
Ось кіномеханік спогадів
ставить
найкращі кадри.
Далекий веселий сміх і школярський галас
робили навіть машину
суцільним живим перикардом,
що бився об груди частіш, коли діти збігалися.
Автобус
дитячим улюбленцем був,
товаришем.
Він широко розправляв невидимі крила,
І щастю не було меж,
бо дружба не отоварюється!
Хто взнав би у ньому
героя нічного трилеру?
Та пам'ять малює в уяві усе, до дрібниці:
знелюднення міста
і як закривали школи.
Як стрімко валилося все, з чим устиг поріднитися,
І він вже не був тим дитячим,
старим ватажком.
Автобус нарощує темп, скажено регоче, мов блазень,
по вулицях міст сновигає і нічно і денно.
І манить дітей.
Та скільки б в салон їх не влазило -
душу
давно
демонтували
демони...
© Кучеренко Олександр
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572719
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.04.2015
Люди – всохлі озера відвертої правди
під солоною кіркою злих побрехеньок.
Нитки слів лізуть з рота заплутаним прядивом, –
племена ворогуючих аборигенів,
що штовхаються, б'ються, клубочаться зміями...
Бій за право спотворити, скривдити істину.
Сотні слів, що не вірять у правду, – розмірено
дудлять каву і брешуть...
Слова-атеїсти.
Кожна праведна думка – невільник тюремний,
що ув'язнений гратами стереотипів.
Він розбитий мораллю на дрібні катрени
й щиро прагне
покірністю
строк скоротити.
А брехня і нещирість – розпусні путани,
що готові узяти його на поруки.
І даремно
Бог Правди
мордує питаннями
свідка злочину –
совість мовчить непорушно.
А всього лише: треба озера змочити
життєдайним потоком – вологою правди.
Бог - не дурень,
та тут ні до чо́го начитаність.
Просто людям
не звик
роздавати
поради.
© Кучеренко Олександр
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572205
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.04.2015
Мир - тятива, що від тертя
порвалася знов. Чим склеїти?
Приборкати чим вогонь,
що шматує полотна?
Держави уперто кістьми торохтять,
мов різностатеві скелети,
яким не сказали:
їх секс неможливий без плоті.
Держави. Кістки - їх народ.
Їм мало в кістках тріщин! -
Наказують отвори
шашіллю
куль
вирізати!
Тим часом як свіжі старійшини
мочать в сортирах
торішніх, -
бійцями обприскують поле,
мов з пульверизатора!
Дешеве сміття смертей.
Життя перетерли в жорнах
голодні
голоблі
глобальноі
геополітики!
А душі, - наівні метелики, -
летять на слова пережовані.
Липнуть до цукру брехні
безхребетні поліпи...
Війна за гучні ідеали...
Війна за примарну символіку...
Якби хоч лягти
без мук
до солдатозвалища!
Якби хоч війна давала
відчути, що ти -
син волі!
Господар своєі землі,
а не "цап-відбувайло"?!
"Мир - тятива." - Аксіома, закон
в пащі амбіцій і скнарості.
Визріло вкотре в чиїйсь голові
яблуко
вічного
розбрату!
Народ є заручником, "язиком"
давньоі пастки, сценарію.
В тисячолітньому стугоні війн
б'ються
нові
біороботи...
© Кучеренко Олександр
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571503
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.04.2015
О боги, навіщо до старості гнете
мільярди життів,
міріади всесвітів?
Світ ухопив хвильову генетику,
як браунінг,
що нервово хапає есесовець.
Немов страхувальний трос альпініста.
Мов круг рятівний, що хапає дівчинка.
Світ крізь науку прямує до істини:
молодість має тривати
вічно!
Все ж, не дарма покоління терпіли
шквал катастроф і апокаліпсис:
зійде, як манна з небес, терапія
грішним, що встигли покаятись.
Лазер – новий інструмент омолодження.
Зиск з ембріонів себе не виправдав.
Б’ються тканини, як люди в лоджіях,
за місце під сонцем.
Наввипередки
хочуть отримати
опромінення,
молодість завоювати реваншем,
юність впустити, як дозу проміле,
що має роки переважити.
Привласнивши, вкравши божественні правила,
немов колоністи – поля з юртами,
люди в клітинні мембрани вправили
пілотні моделі біокомп’ютерів.
В пам’ять клітинну транслюється молодість,
йдуть вітаміни, складні мінерали.
В кайфі усім відбирає мову і
люди стають аморальними.
Війни ведуть – за нові технології.
Гонка озброєнь.
За кількістю лазерів
вкотре – ані переможців, ні лохів.
Противників знову зробили блазнями.
Старість, як бранцева шия – у зашморзі.
Зв’язали, обплутали тіло діодами.
Старість, тебе ув’язнили ні за ́що.
Здійснилася мрія. Чия? – Ідіота.
Дарма із безсмертям та перенаселенням
воюють війська пандемій та вірусів.
І в небі гігантська грибниця міцелію –
одна нагадає про те, в що не віриться:
життя – волосинка на кінчику нитки,
тендітна, вразлива, крихка субстанція.
І марно розв’язку воліють змінити
неда́лекоглядні
повстанці...
© Кучеренко Олександр
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571275
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.04.2015
Світло турбує сітківку.
Скінчилася дія дози.
Ти лежиш під скляним ковпаком,
як химерна матерія.
Затяжна летаргія. Скільки в ній
існував ти, чекаючи дозволу
щоб ожити,
неначе відновлена плоть Прометея?
Землю роботизовано.
Людство в лещатах прогресу.
Праця – рудиментарне, безглузде явище.
«Пігулку життя» розжовуєш.
Готуєшся знову воскреснути
десь у примарному світі
чужого диявола,
вкотре, в новій ролі.
Не обирав обивателів:
філософ, актор, космонавт,
художник чи ядерник.
Був дайвером, скейтером, роллером.
В стількох уже встиг побувати,
що цифри твого віку
не зміряти ярдами.
Люди – раби приміщень,
звільнені від рутинності.
Їжа у тіло прямує в розчинах з крапельниць.
Лінія стала прямішою.
Обличчя – жива картина,
де старість викопує
ями й глибокі кратери.
Мертвотно бліді ле́ніни
здаються лише експонатами.
Та жевріє іскра життя, вбиваючи домисли.
Тотальний синдром лемінга:
залишивши рідні пенати,
усе перейшло в підкірки, в глибини свідомості.
Навіщо війна, барбаросси,
бідність і бангладеші?
Пігулка дарує відеоплівку мрії.
За щастя ти там не боровся,
отримавши майже задешево
в якості DVD (не в піратськім CAMRip-і).
Безмежжя реєнкарнацій –
їх можна контролювати!
Світ проковтнув одночасно мільярди капсул,
безкарно ковтнувши й нації,
мов капсульний елеватор.
Світ поспішає пожити з увімкненим капсом!
Один лиш нюанс, де́щиця –
блаженство, як дим, розтане.
Доза закінчиться. Виснажаться руди.
Будуть, як риби, задешево
повітря хапати ротами
ті, що не відають:
справжнє щастя –
просіяне ситом труднощів.
© Кучеренко Олександр
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571003
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.03.2015
Зворотній відлік часу –
твоя кишенькова шибениця.
Стрілка шматує життя: «Тік-так, тік-так, тік-так».
І мить існування всує,
здається безглуздою, хибною,
а бомба в тобі – кимось добре спланована тактика.
І ти вибухаєш! Увесь!
Яскраво! Іскристо! Розгублено...
Цвяхами, пелюстками квітів, дрібними гра́нулами.
Немов персонаж вестерну,
летиш, закопиливши губи,
і кулями в просторі створюєш
голограми.
А бомба в тобі – то твій спусковий гачок,
твій лакмусовий папірець,
твій каталізатор,
твої іменинні свічки – надувай щоки!
А бомба штовхає вперед –
не звикати до за́тишку!
Мотузки сплітаються в петлі –
тобі і уявному другові.
Всміхніться востаннє, зближаючи стелю з підлогою.
Але не впускають до Пекла.
Хто там побував – тому вдруге
не можна туди увійти під старим логіном.
Всміхаєшся від безвиході.
Заходишся диким реготом.
Ти радо спалив би Пекло, заливши солярою.
Та там позвикали до звихнутих
і палять траву під реггі.
Безсилі, ба навіть, в божественній канцеляріі!
Тобі б, як простому смертному, –
швидкого фіналу і спокою;
пливти дзен-буддистською хмаркою понад степами.
В приміщенні «метр на метр»,
з обличчям сумного слоупока,
ти – раб Франкенштейна,
опудало в стилі «стімпанку».
© Кучеренко Олександр
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557747
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.02.2015
Злива знаходить тебе на проспекті
вкрай нікудишнім ковалем
долі.
Струшуєш бруд із одягу,
з тіла – докір моторів.
Нервова рука дістає з макінтошу
за звичкою твій
кишеньковий...
крематорій.
Запалюєш «More» – сигнальну ракету,
відправляєш у небо кільцями.
Вогонь пожирає цигарку,
дим поглинає легені.
Зараз би піцци... та де там...
Ти сам
давно, як велика піцца.
Тільки от замість начинки кишиш алергенами.
Ти не бідняк – тобі пофіг на себе,
саме тому твій стиль – «casual».
І саме тому випадковість
превалює в твоєму одязі.
Саме тому ти насіння лузаєш
упереміш з бобами кеш’ю.
І від цього, признатися чесно, –
не менш одіозний.
Звертаєшся до бомжа в підворіття.
Питаєшся: «Котра година.»
Бомж винувато здвигає плечима.
Мовляв, звідки, дивак, мені знати?
І стуляє своє обличчя руками –
брудними й напрочуд худими.
Після вдалого дня
згортають товар нумізмати.
Отак вечорами безцільно блукаєш
серед похмурих лю́мпенів.
Душиш в собі думки і рими –
пусті, спільнокореневі.
В темних калюжах ночі натхненно
мокрими кедами хлюпаєш.
Наче очікуєш, вчути тут спів королеви.
Нікого довкруг.
Тільки марево бачиш: твій бос і ти.
Ніч затулила світило товстою плахтою,
Ти тривіальний, офісний зоопланктон.
Тобі б в море спокою
вдосвіта
тихо
шубовснути...
© Кучеренко Олександр
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556084
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.01.2015
Дівчинка-пілігрим,
блукала містечками й селами.
Гостра, різка на язик.
Слова – ле́зо гільйотин.
Вільна, летка, незрима,
відчайдуха, як робот Се́ло, –
розбирала себе і світ на деталі,
смикала гілля з тину.
Дівчина-катастрофа.
Попід пахвою по́друга-мо́танка.
Посмішка, як рояль, грала клавішами зубів.
Складала безлічі строф
у пейзажі і натюрморти,
любила читати Малишка, Франка, Забілу.
Дівчинка-колотнеча,
гроза гультіпак і бешкетників,
хоробра мала робінгудка,
зухвалий Том Сойєр в спідниці.
Напис «Just Call it Nature»,
графі́ті – пістряві букетики.
Паркани без неї здавалися б сірими й ницими.
Стежина веде до Покуття,
де вітер обшарпує гори,
як хижа, голодна собака,
вгризаючись в плоть до кісток.
Дівчи́сько до ді́духа горнеться,
гріхи поколінь спокутує.
Прокляттям повіяло з гір і запахло жорстокістю.
Покійна бабуся-відьма
онуці біду напророчила:
«Утопишся й станеш прозорою прозою озера.»
Дитина ж не взяла до відома.
Вона з покоління порочного –
Наївно вважала свою легковажність козирем.
І ось її мавки кличуть,
Водяники тягнуть в безодню
і косяться, наче деме́нтори хижі на Поттера.
Безкровно всміхається личко,
З очей же сльозинки – жодної!
Регоче заливисто дівчинка-полтергейст...
І знову вона – пілігрим,
Блукає містечками й селами.
В очах – перемога, що вчора здавалась фіаско,
Сьогодні – ж запахла крилами.
Незрима й безмежно весела,
пірнула в ранкові фіалки
і стала
казкою.
© Кучеренко Олександр
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554528
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.01.2015
Перший день Землі
розпочався, мов крик, – спонтанно.
Порождення тверді вершилось творцями в агонії.
Бог помирав задля вічного.
Життя ж – струмувало фонтанами:
ефір, вода, земля, повітря й вогонь.
Судоми і спазми Бога
розпускалися квітами, дихали.
Біль – був найбільшим щастям.
Радість була неприкритою.
З нічого являлося все –
сильним, красивим і диким.
Мов сліпий із кульгавим –
Пуруша єднався з Пракрі́ті.
Світ проростав метастазами з убитого тіла Імі́ра:
Череп став небом, кров - морем, кістки – горами.
Плоть стала грунтом, час – основною мірою,
як тільки вогонь і вода з’єдналися в горні.
Предок Пань-гу виник з бесформного хаосу.
Змахом сокири відкраявши Інь від Яні,
Небо і землю розвів. Як вмирав – задихався,
Тіло прабатька густо вкрилось водя́нками.
Голос його став громом, а дихання – вітром.
Ліве око його стало сонцем, а праве – місяцем.
Руки й ноги відтоді – чотири сторони світу.
Кров стала ріками. Тіло ж – людьми міситься.
Перший день Землі
прозвучав, наче крик немовляти, –
перший крик, що здавен наслідувався епіго́нами.
Бог помирав задля вічного.
В Бога ж з’явились нагля́дачі
В Бога з’явилася зброя, зірки і погони.
Вбивцям від божого імені знов невтямки:
Будуть нові́ світанки
після тих, що безславно сконали.
Смерть має завжди логічну розв’язку – життя! І...
Чим довша агонія –
тим дорожче воно й досконаліше.
© Кучеренко Олександр
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550420
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.01.2015
Знищення починається з тебе,
з твоєї звички заварювати каву і
слухати, як за вікном...в когось знову стріляють двічі,
вкотре курити траву з Тедом,
щоразу тікать від лягавих,
боючись отримати термін
«п’ятнадцять», ба навіть – довічне.
Все старе в тобі – пил і атоми, -
вмирає разом з клітинами мозку.
Бог витанцьовує сальсу і ще замовляє віскі.
В тому вбачає він задум.
З одною лише виноскою:
в постапокаліпсис Богу випити ні з ким.
Якщо зазирнути в майбутнє,
скептично рогом упершись,
взяти машину часу і вперед потягнути важелі –
не побачиш нічого путнього
у вісімсот дві тисячі сімсот першому:
зруйнований Лондон, і мохом зарослий Вашингтон.
Занепад людської раси
увінчався , без сумніву, успіхом.
Світ, прогресуючи, стерся до спокою й мороку.
Лякає прийдешня тріасовість,
звичний поділ: на вбогих і тлустих.
Під ночі ж покровом елоїв їдять морлоки.
Проміжки кожної з цивілізацій -
крапки між тривалими тире занепаду,
що зовсім не робить нашим пращурам рейтинги.
Та якщо докупи довго цвіль в’язати,
то одного разу вийдуть квіткові замети.
Чи такі вже й безглузді регресу тугі перетинки?
Зарево тисячоліть
налилося стиглим багрянцем.
Знов життя пробивається паростком з праху старого.
Знищення – цар, на чолі
твого зойку й благання: «Зглянься!»
І в той же час – завбачлива засторога:
Знищення є у кожному кроці.
Знищення починається з думки
про створення чого-небудь,
з бажання життя і розвитку.
Квіти поступово перетворюються
на зброю, стають обладунками.
Зрештою, це не ганебно.
Нам просто
слід стати
дорослішими...
© Кучеренко Олександр
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549871
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.01.2015
Вечір - німий провідник у світи трансцедентності.
Вечір - відважний сталкер і ключник порталів.
Дивно... В коктейлі з цікавості
страх осідає на денце.
Бачиш? – По кризі байдужості лізуть проталини.
Сніг під ногами ковтає бурштинові відблиски.
Марс раптом зблід і червона іржа розчинилася
в кроках пришвидшених. Ніч – одноока ві́дьма, що
вмочує аркуші неба в густе чорнило.
Простір дрижить, наче м’яз, від найменшого поруху.
Мить – і портали ведуть в паралельні виміри,
де навіть прах перетворюється на порох,
мрія ж – стає кажаном і летить у Вирій.
Легко туди пірнаєш. Спочатку пальцями.
Потім – чолом, розчиняючись в плазмі космосу.
Інша планета. Складена з мармуру й кальцію.
Там народився і там ти складеш свої кості.
В землю. Чи просто заснеш у перині ва́кууму.
Потім. А зараз – тримай галактичну мапу:
зорі – далекі світи, що виблискують лаком,
сяють, неначе планктон, у безодні ма́товій.
Космос на палець нанизує персні фракта́лів.
Мапа тобі допоможе відкрити істину.
Все дуже просто: ти – м'яч, а твій пошук – лапта́, і
хоч би там що – досягти, долетіти, долізти!
Ти – за мільйони рокі́в до складних технологій.
Без телескопу. В руках – лиш приручена магія.
Ти заблукав, та, забувши пароль і логін,
Став архімагом, одним зі «Знавців Нама́ха».
Ввечері Всесвіт пірнає у вир фантазії.
Вибух на безліч зірок твої мрії розкидав.
Десь за бортом космолета – гучне «від гвинта!» і
ти відлітаєш,
щоб знову знайти зразки
в пил розпорошених мрій –
найцінніший
вантаж...
© Кучеренко Олександр.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545605
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.12.2014
Вечір приходить тихо, мов змій-спокусник.
Монстрам вже час прокидатися.
Телевізори
владу беруть над ідеями: мізки визріли.
Може фатальним буть кожен наступний укус.
Освітлення сліпить.
Екран – штучний сонцезамінник.
Злий віртуоз не втомлюється
вигадувати.
Душу глядацьку слова його тілом зміїним
тісно обвили, мов дерево
авокадове.
Сипле дрібним конфеті
він
вагони ідей,
думку в клубки, – за ниткою нитку, –
мотає.
Знов по новинах:
"Корчивсь в агонії день,
знову солдат у пекельний вогонь іде,
знову країна ввійшла у колапс ментальний."
Руку в кулак стиснуло і затрясло:
гримаси міняв віртуоз, мов дівчина - сукні.
В думках, як в олії тісто, варились три слова:
"Облиште мене...
ОБЛИШТЕ МЕНЕ, С*КИ!"
© Кучеренко Олександр.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543671
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.12.2014
Мегаполіси звужують коло
міцних обіймів,
і, вкладаючи хворі ліси
на стаціонари,
архаїчно гамселять у дзвони
і правлять обідню -
запізнілий молебен по вірі,
як спадок синам.
Мегаполіси вірять в кредити,
рекламні бігборди,
у тягнучки,
що в їхніх артеріях створюють тромби.
І наївно вважають,
що бога взяли за бороду.
замість кави на ранок -
п'ють ріки людей в метро.
Мегаполіси кашляють
в куряві тисяч автівок,
мов цигарку без фільтру,
викурюючи автобани.
Мегаполіси душу вітрам роздали,
а тіло
в обладунки з бетону сховали.
А правда? - В торба́х.
У корейських торбинах бомжів,
в царині теплотраси.
У круках,
що на кронах складають гучні маніфести.
На поверхні калюж,
що вартують прозорість люстра і
В спориші...
та в безмежжі
босоніж второваних верст.
Мегаполіси
димом заводів
невпинно зітхають,
вони вірять уперто кошторисам,
цифрам, статистикам.
Будівельні
ба́штові
крани
тичуть "зіг хайлі" -
серед пустки зростуть стільники.
Нові. На сто тисяч.
Мегаполіси
цеглою
груди скували в капкани...
Їхні мрії - це смог
та сліпа метушня мурашників.
Твердо впевнені в тому,
що щастя синам зіткали, -
Мегаполіси знову спішать
і пірнають
в міраж...
© Кучеренко Олександр.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543339
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.12.2014
У гущавині богом забутих,
далеких гетто,
де бідняцькі квартали
здаються тропічними нетрями,
де повітря шкварчить
на пательнях асфальтів Найробі,
у такому собі «економ-варіанті» Мангеттену
жив кенійський хлопчик.
Трішки інертний.
Хоч не з ледарів,
що вважались гладки́ми неробами.
Та і як від такого життя
він міг потовстіти,
як то роблять буржуа,
банкіри з Нью-Йорку?
Хіба від...
Від голодної розкоші?!
Хлопцю вже було все рівно...
Він тулився із дідом та тіткою
у старій і брудній хібарі.
Він – малий віртуоз
і хлопчина, що був мрійником.
Коли сонце ховало за обрій
пошарпані злидні
і вмикало на небі
зірко́ве нічне
освітлення –
хлопчик біг, як завжди, до дерева
авокадового.
На найвищу гілку вилазив.
Поки́ не розвиднювалось –
він за космосом стежив,
немов астроном,
між віттям
і вагони казок, фантазій, ідей
вигадував.
Засинаючи,
парубок створював цілі світи,
де міста будував,
із глини ліпив галактики,
із мішка чарівного
сіяв сузір’я й туманності.
У той час, як його однолітки
далеко були не святими.
Вдень камінням жбурляли в нього,
могли погорлати.
Він один, їх – юрба
засмальцьованих отаманів.
Та крислате старе авокадо
давало прихисток.
Він, як лама тибетський,
у кроні густій усамітнювавсь.
І не відав ніхто,
куди хлопчик зникав у смерканні.
Він знаходив там дзену крихти.
Але якось його помітили –
з банди виродків вистежив хлопця
настирний шмаркач.
Вони довго трусили гілки,
що вже більше не вродять.
Дерли листя,
що бу́ло колись для хлопця штахетами.
Авокадо... Тоді він був ладен за нього померти!
Він останнім був мрійником
в богом забутім Найробі.
У такому собі «економ-варіанті» Мангеттену
обірвалася нитка життя,
як ліана
в тропічних
нетрях...
© Кучеренко Олександр.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543273
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.12.2014
Розхристана,
гола, обвітрена, –
змовкла земля і
зруйнованих ферм та корівників
стоунхенджі.
В пергаментах цього краю
за сном і за млявістю
ховається жовта, бурхлива
ріка Хуанхе.
Козачі могили –
німі степові бундестаги –
підняли дерев триколори,
напнули горби і
махнули чуприною трав:
«Нехай буде так...
Ми відсіч дамо їм
із кетягів
горобини».
І десь
в межитрав'ї
дрижали тіла ворогів
невидимих,
що злякали їх вартові.
Мов давній оспівувач
влади тирана –
Вергілій,
збагнувши помилку, -
в степах
лютував
вітровій.
© Кучеренко Олександр
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537838
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.11.2014
Жовтень
розкинувся перед Покровою –
великий, буднючний пастор.
Жовтень –
це високовольтний провід, що
зігнувсь
під гірляндами
птаства.
Провід звисає –
каліка,
підпертий
милицями стовбів
попід пахви.
Осені, певно, бракує перцю,
ново́го
пророка
з па́ствою.
Битий вітрищами,
січений зливами,
рубаний скипнем,
листо́пад – мінога.
Гучно мовчить
про щось надто важливе,
кричить, наче пісня німого.
Він –
спустошений,
він –
спустелений,
вичавлений
старий
жиголо.
Мріє в обіймах
осінніх пастелей,
немов
без колес
"Жигулі".
Круки польових чорноземів
крякають
під небом
холодного
листопаду –
барони безмежжя у чорних фраках
дзьоби́
набивають
падаллю.
Хай ірії в небі –
хвости меланхолії, –
під звуки
стрімкого
та жвавого скерцо
я буду
безвихідь
вдягати у колір
і плавити
зло
на цукерки.
Я нищити буду
думок
лепрозорії,
безглуздих
років і рядків стоси –
хай слухає казку
про літо й про зорі
моя
двадцять третя
осінь...
© Кучеренко Олександр
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537019
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.11.2014
19 жовтня.
День працівників
целюлозно-паперової
промисловості.
Без них би рука поетова
(жодна!)
Не зіпсувала й листка,
Не нашкрябала б
жодного
слова!
Працівник паперової фабрики
Бере клейку целюлозу,
Заливає її на гігантське деко.
По периметру
пальцями турботливо розмазує,
ялозить,
як стара єврейка,
що випікає "вуха Амана"
під час Пуриму.
Він з любов'ю пресує папір
гідравлічним пресом.
Уявляє собі, як поети
будуть лити на нього
свій космос,
як замайорять
кольорами веселки
літери в жовтій пресі,
і як пакунки з книжками
заблищать
цеховою
віскозою.
Працівник паперової фабрики
ховає за пазуху
ворох паперу свіжого.
Віриш?
Він крадькома іде
до своєї крихітної
каптерки,
розгладжує
білосніжні аркуші,
з яких проростуть
недопалки й вірші,
і пише на них
про свої зорі й галактики,
доки
рука
не затерпне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531452
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.10.2014
Суботня площа.
Заті́сно.
Карнавальна Венеція
кишить балаганно: блазні, міми, гавроші.
Багато роззяв.
Нема куди впасти горошині.
Комедія масок -
величного дійства вінець.
Спритний, верткий П'єро -
машкара добродушності.
Підкуповує люд
порядністю
Коломбіна.
Від поту і пудри щипа́є обличчя.
Душно.
Душно від того, що
гли́боко все... у собі.
Наївний простак Арлекін.
Мімічна містерія.
Здається -
В грудині слуги́
калатає міра́клями!
Жаринки кохання
вічного -
зорі на стелі,
під куполом цирку -
вони не дають
вмирати.
Маска зі шкіри -
диявольська атрибутика.
З'їдає, затягує в себе і
Запроторює!
Образ життя?
Вуаль? Прикриття?
Прибуток?!
Всере́дину зиркни - там...
маска, що грає актора.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530696
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.10.2014
В Диявольському сенаті
йдуть
кадрові пертрубації.
Чорти змінюють одне одного
по аналогії з пелюшка́ми.
Нові сенатори женуть старих
втришия́
палицями кострубатими,
шматують конкурентів,
як голодний студент – пиріжка́.
А потім дудлять кров підданих,
як сорти дорогих вин.
Сто грамів -
і хміль б'є по скронях,
мов ударник
по бочці з карданом.
Отак заллють сливу -
і кидають фотки в Instagram.
Кривляються на камеру,
позують в шмотках,
немов моделі П’єра Кардена.
Казала чиновнику мама:
не лізь поперед батька в Пекло, сину!
І ось дияволи
В гостях на Банковій, на Грушевського
жадібно ковтають депутатів,
мов дольки від апельсинів.
Чорти підземелля
взяли над земними чортами
шефство.
Сам Гаспид не знає,
до чого б дійшла
диявольська катавасія,
якби не змінили голодних чортів
менш голодні чорти, -
люстрація.
Хоч бісовий - нам би порядок,
аби
на нас ніхто не "катався".
Біс пухне від жиру в сенаті,
А ми -
від голоду,
гли́боко
в ср*ці!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529566
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.10.2014
Драбина у небо
вилита з мідних карбованців -
небесні маляри-штукатури
ведуть профілактику
будної підлоги,
чистять її від карбону,
пивних плям, крові й легенд про Пілата.
З бляшанок, сердець, махорки
вилито кожен карбованець,
з церковного парафіну -
кожного маляра-штукатура.
Актори,
що грають богів,
у протертих котурнах
пихато витоптують хмари,
мов шпилі Сорбонни.
Понтій Пілат настовбурчує вухо,
як сполоханий спаніель.
Його примружене
око-оку-
пант
оки-
дає усіх присутніх.
Колишній прокуратор
бомжує
під мостом
жмеринської залізниці,
це вам не Іспанія -
дрижаки
лізуть
по старечій спині.
Сутінки...
Пілат, як недійсна зарплатна картка -
теж "invalid", але набагато глибше –
в очницях.
Життя його
кігтями
міцно вхопило за карк
і просичало:
"Тільки знову, тварюко, почни!"
Грім загарчав,
як голодний,
злий
сіроманець.
Вдарила різко байдужа,
холодна блискавка,
і осяяла бомжа з Юдеї,
страшного й готичного зблизька,
і чомусь іздалеку здалося,
ніби він одягається від Armani.
Окупант настовбурчує вухо з боку кордону.
Блискавка б'є мідяками
в дерев'яну драбину.
Куранти.
Військо пішло по фронтах,
мов порвався гігантський кондом.
Зі сходу іде грізний,
новітній зразок
прокуратора.
З пошарпаного патефона
несамовито вириваються звуки.
Пілат заворожено слухає,
ізнов настовбурчивши вухо:
"Він собою на Півдні вже Крим накрив,
та на більше -
забракне
розмаху
крил!"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528271
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.10.2014
(до виходу однойменної майбутньої збірки)
Йому вже не бути таким, як раніш,
ніколи.
На згадку про хроніку літ -
лиш "Абетка юності".
Заточений в клітку
Вишкіреним
нічником,
Як блазень старий,
витанцьовує
в книзі
малюнок.
Як жирна претензія
для ностальгічних зморшок, -
Шість літер
нависне тінню
над окулярами:
"Юність?"
Миршавий автобус.
Путівка в Моршин.
Цей дід був колись крутим,
дід був популярним!
Роки,
як розділи збірки,
довгою низкою
За мить промелькнуть в очах,
пропадуть безвісти.
Летіли за обрії вІрші,
Тепер би їм -
низько...
літати.
Та серце зігріє вона -
первісток.
В ній - райдуга образів,
В ній - почуттів орнаменти!
Від вуха до вуха
лізе стареча усмІшка.
"Абетка..." і дід.
Хоч вік - метеор, - з нами ти:
З-за пазухи
лізе
Слово,
як гострий
ніж.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526424
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.09.2014
Вулиця темна. Ніч.
Тяжко поранений.
"Госпиталь где?" -
Він углиб, до ДК іде.
В клітці грудній
Витріпочує гранями
Яхонтовий додекаедр.
"Дом культуры."
Горлівка...
Леді русяву
Солдатові крики збудили.
Зблиснув нічник -
І рота роззявила
Голодна горлянка будівлі.
Перев'язка гаряча -
З-під клейкої брючини
Юшить червоний страх.
Раптом не по собІ стало,
Стало не зручно:
Вона -
Молода медсестра.
"Заходьте скоріш!
Я іздалеку
помітила Вас" -
Її оксамитовий голос
Збудив
Остовпілого воїна.
А в грудях пекельним котлом
Ще кипів,
Ще шкварчав Іловайськ!
"Спасибо Вам...
Ничего, что патроны с собой?"
"Ні...ні...Ви поранені!
Вам терміново...
Потрібно Вам кров зупинити!
Я чула, що Горлівка...
Замінована.
Я знаю -
Ви стріляли по них.
Лягайте хутчіш на каталку!". -
І стала над раною поратись,
Як над своєю дитиною.
"Как Вас зовут?"
"Мене - Наталка.
Я з Коростені.
А вас?" -
"С Луганска я...
Валентин."
Вона принесла бинти
І відерце
з водою,
Кульок препаратів.
"А нам говорили, что вы - бандеровцы,
Бандиты, злые пираты..."
Рана глибока,
Вам спокою треба,
Перев'язала...не рухайтесь...
"Как мне не двигаться?
Мы все ведь - отребье!
Сейчас там Иван
И Андрюха там,
Они убивают...
Наших -
УкрАинцев...
Что мне теперь - радоваться?!"
"Не ворушіться -
в мене серце крається..."
"...а мы посыпаем из "Градов" вас."
Вулиця темна. Ніч.
Додекаедр
В клітці грудній
Тріпотить у воїна .
Сниться йому:
Він в полон, до ДК іде -
Він
Обирає
ВОЛЮ!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524467
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.09.2014
Вітер в лице -
Невловимий, як штурмовик,
Різко вдаряє свіжість його
По жилах.
Ми не тужили
В передчутті
Вражень нових -
З вітром удвох
Ми занадто мало прожили.
Ми не тужили - вдихали дим попелищ,
Все дотлівало довкруг,
Не лишало звітів.
Серед руїн ми лишалися вдвох з вітром,
Вдвох павутиння свободи
З вітром плели...
Люди...
На кавовій гущі про них ворожи:
Вкрай ненадійні, мінливі, слабкі істоти,
Вітер - його ж непостійність і віражі
Виправдані завжди
(відсотків на сто).
Б'є суховій крильми,
Б'є об тіло ріллі,
Як чорний скажений крук,
Клює чорноземи -
Та між кострубатих вчень,
Між усіх релігій
Він обирає дзен.
Кисень п'ю скупо,
Як воду живу зі струмка,
Плата за нього, мов за канабіс, - триста.
Триста секунд - жадібна мить, стрімка, -
І воля мене ріже навпіл
Ножем бісектрис:
Одна половина пожовкла,
Від тіла відстала,
Інша ж - налилась життям,
Їй без вітру тісно.
А трави здригаються, наче тонкі вуста,
Шепочучи: "kiss me".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524037
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.09.2014
Вовку боятися - в Крим не ходить, -
Ствердно при цьому кивне ваххабіт.
Страхополохів не терпить доба,
Вовку боятись - не йти на Донбас.
Ствердно кивнуть і прибалт і абхаз -
Вовка з обіймами братськими пхавсь,
Тільки шкода - не оцінений він...
Вовка краї обіймає нові.
Скільки тебе не годуй, Вальдемар
Ти на чужий заглядаєш димар,
Час би тобі вгамувать апетит, -
Пане, бери черевик на патик.
Знову вдягнеш ти каптанець багатий,
Тільки з проріхи посиплеться вата.
Марно ти в шкурі овечій приходиш -
Матимеш, Вовче, на дупу пригоди.
Вовку терпіти - у Крим не ходить, -
Хай до Аллаха кричить ваххабіт,
Знищить нахабство сучасна доба,
Вовку терпіти - не йти на Донбас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523526
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.09.2014
Шпаки -
Похмурі мігранти з Донбасу,
Зі щемом в серцях
Лишали шпаківні.
І там,
Де правду неправда дубасить,
Дерева - для відеозйомок штативи.
Війна...
Тут щастя - ні нашим, ні вашим,
Із ран струмує!
Із ран - крАпає!
Із ран густою, липкою гуашшю
Картину життя пише тіло брАтове.
Війна.
Її гаслом і прапором
Стала червона папороть!
Вулкан.
Мов Пекло прорвало назовні:
Земля обпіка, -
Хоч в небо дерись ти,
І тут, -
В самісінькім череві зони, -
Почулася гра бандуриста.
Вояки із бородами схаменулись:
Давай пуляти!
Шукай вОрога!
Марно потіли і сіпались бороди,
Бо ніц...
Лиш трави речуть про минуле, -
Їх пісня текла невловимою пташкою
І вітер вдаряв, як музИка, по струнах,
Співалось про прадідів -
Як було тяжко їм,
Про битви й запилені руни:
Як злий Чорнобог,
Що виліз із лігва,
Ламає гілки
На Дереві Миру,
Як лізе Нужда - чорнобогова ліга,
Натхненна безПУТнім кумиром...
Війна.
Солдати згубились в моралі,
Тонули серця
У звуках бандури:
"Чи правда, чи сон? То може ми здуру?
В "моралі" ж цій люди вмирали!"
Ще довго стояли "зелені", як вкопані -
Себе не сховать під товстим камуфляжем,
Зірвала з їх душ та мелодія кокони:
"Хто піде на брата - в тім краї й поляже."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523497
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.09.2014
Роботам дали життя, мовляв: "Спробуйте!"
Те погане слівце змією в їх суть залізло.
Він - беззахисне і сумне маля робота,
Що для чогось дали йому тіло - холодне, залізне...
В робота є інтелект, шкіра сенсорна,
Він постійно скриплячі деталі оливою мастить,
Операції в мозку рояться, немов сарана,
Робот корчити вміє і перемикати гримаси.
Кайф йому навіть відомий, смачний наркотик,
Хоч від нього й обшивку стальну іржа коробить,
Він постійно веселий, та часом - сльоза накотить:
То нічого, що він механічний - живий робот!
Та коли у блокнотах душі - вже ніц святого
Поспішає помаду він з личка Барбі стирати,
Хижо рвуть на шматки, мов собаки, його світогляд
Барбітурати.
Робот пащу роззявив ущерть - та слів забракло,
Тільки зойк виривається звідти скупий, недолугий:
Бо розсівся на правім плечі його пан Дракула,
А на лівім - гніздяться карлики-нібелунги.
Робот плаче, сміється, неначе кумедна дитина,
Бо не зна про наркотик - чиє то "добро" з кишені,
Бо несе його кайф, мов у вихорі медитативнім,
І зрива на даху йому шпилі, як вітер скажений.
Раз розряд!
Два розряд!
В груди вдарив дефібрилятор...
Робот швидко летить з висоти, наче труп Ікара
І впивається іклами струм в його тіло брилате,
Те, яким донедавна життя, мов ріка, протікало,
І на повні легені ще дихали анаеробно
Всі клітинки його сталеві, та щось зламалось,
Так подумати...нащо, для чого страждав цей робот?
Нащо душу вживили йому? Вам тіла замало?
Дайте роботу сенс животіння, скупу - та надію!
Щоб не йшов раз по раз вечорами він барви стирати,
Бо на того, хто ціль свою знає, - в корінні не діють
Барбітурати.
Він прокинувся раптом, щасливий, як Будда у житі...
Нахилився над пацієнтом реаніматолог,
І зашивши грудину, змастивши всі рани ментолом,
Процідив, як вердикт прокурора, слова:
"Буде жити".
Роботу дали надію - і він спробує!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521489
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.09.2014
Черепаха на пенсію вийшла,
три слонихи - в декрети,
Взявши сім секстильйонів на плечі,
затряслось три кита.
Бог врочисто,
під хрип грамофону
й завиваюче "Credo",
Атмосферу здирає з планети,
як м'який трикотаж.
Хай подихає матінка Гея
тим космічним роздоллям,
Що літає навколо задухи
навісних автострад,
Відхаркне мокротиння фреонів,
перетравить радони,
І людей,
що, як завжди, -
то пиха від них, а то страх.
Вийшли простір і час,
мов цунамі,
поза межі галактик,
Твердь пішла в міріади уламків -
хоч і метрика та ж.
Ген, бозони і антинейтрино
припливли погорлати,
Запустивши в молекули пальці,
як в пухкий трикотаж.
Розтеклася по Всесвіту темінь,
мов десертна "Мадейра",
Проковтнула голодна пащека
дурнів, сміття, війну.
Знов невидимі ткалі небесні
тчуть рулони матерій,
Прокладають сузір'я свічками
крізь нічне авеню.
Деміурги всевишніх інстанцій
знов ущільнюють простір,
Линуть атоми в рідну решітку -
в чотири кута,
На грибницю великого вибуху,
що пустила відростки,
Наволікши обійми творіння -
чарівний трикотаж.
ДНК заплітаються в коси,
у волокна модерні.
Як вінтаж,
в небуття відлітає
застарий Вавилон.
Під канабісом творить Всевишній,
пригубивши "Мадейри",
Надновий кіберпростір, якого
досі ще не було.
Не змінилася ні атмосфера,
ані якість молекул,
Лиш стоять механічні слонихи,
і такі ж - три кита.
А довкола - андроїди з глини
у швидких космолетах,
А довкола - квазари та зорі,
як м'який трикотаж.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519575
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.08.2014
Якась невимовна, невичерпна туга,
Мов кульку, затисла в руці діафрагму,
От-от щось всередині лусне з натуги -
Крізь груди прогризтись мелодія прагне.
Чи знаєш, як з розуму зводиш собою?
Я втратив од глузду свій компас, а ти ж і
Не чуєш, як, мовби в шахтарськім забої,
Здавили мене почуттів пасатижі.
Ти вся у мені: у клітинних мембранах,
Ти в оці - в мільйонній із акомодацій,
На серці набита ти знаком удачі,
Ти - воля, що їсть її ніздрями бранець.
Ти спокій забрала навік в Афродити,
Ввірвалася в плинність життя карколомно,
І, наскрізь стрілою Амура пробитий,
Впаду я, мов римська безлика колона.
Отож не згасай, стань для мене квазаром,
Освітлюй шляхи, сонцелика богине,
Я бачу ім'я твоє ніжне, як зараз,
На стінці сітківки: "Яніна Бухінна."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518081
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.08.2014
Складаю картинку з розрізнених, дрібних пазлів,
Мов карту іще недосвідчений горе-топограф:
12 архангелів марять в страшнім екстазі
І тягнуть правиці у спраглому сні до бога.
Їх ідол прийшов у новітній для них іпостасі,
На дрібні осколки дзеркал, на друзки розбитий,
Себе проявив не з церковних іконостасів,
А з ближчих орбіт, і звичних земних юрисдикцій.
Та їм не страшні гострота, ані холод граней,
Від болю тому не здригається жоден архангел,
Хоч дотик лишає порізи й глибокі рани,
Караючи мов за допитливість ніжні фаланги.
І диво нове з'являється в раболіпстві -
Небесну мозаїку склали бурхливим наскоком.
Відкривши нову безкінечність парабол істин,
В іще невідомий егрегор злились осколки.
Архангели - пальців фаланги, рука моя - церква,
А мрія зродилась, як бог, самостійним суб'єктом,
Засяяло всупереч правилам, догмам люстерко -
То світ мій новий, як релігія, в зародку б'ється.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517506
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.08.2014
Побузький степ в обіймах прохолоди
Стрічає надвечірній, зрілий час...
Стоїть «модернізований» Володя,
Хоч виправка – старого Ілліча.
Та барвами інакшими заграла
Скульптура, як шедевр із-під пера:
Ген, синь піджачна в бронзовій заграві
І золото штанів, мов пектораль!
Творець натхненно світ переосмислив ,
І камінь актуальним знову став.
Ілліч, німий, вдається в простір мисом,
Та ним речуть Тарасові вуста.
Не в новину вже падати вождеві,
Та час усіх розвіє у пісок!..
І гріш ціна тій маревній ідеї –
Потрапити в музей мадам Тюссо.
Тому у бруд лицем не вдарив маляр –
В наявності новий менталітет:
Ілліч на п’єдесталі мир тримає,
Що досі плавав, як минтай в лате...
Фарбовані Володині рамена,
Що ворог розгорнув супроти нас,
Під спільний, неподільний звів знаменник.
Розвінчаних богів спростує час.
На піку парадоксу височіє,
Вже не людей лякаючи – ворон,
Не ідол, не провидець, не месія,
А незбагненний ще оксиморон.
Зламавши політичну парадигму,
Вказавши шлях, яким нам слід іти,
Рука митця ідею породила
І вбила черговий стереотип.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515676
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.08.2014
Напханий людьми, неначе шпротами,
Цей автобус - банка з-під консерв,
Стомлює задуха аж до спротиву,
Мов триденний роковий концерт.
В'яло хилитаються опудала,
Втомлені за зміну, з боку в бік.
Поруч тіло запахи напудило,
І ось-ось піде в смачний кульбіт.
В горлі пересохли аденоїди,
До зупинки обмаль кисню вже, .
Виходе, до тебе я давно іду -
Станеш для консерви ти ножем...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511539
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.07.2014
Приходить у сни мої дівчинка на розпутті,
Малює вона на піску, допоки не смеркне...
Я бачив мигцем, як лівою пише: "Путін",
Правиця ж насилу виводить: "Обама, Меркель".
Чоло вона морщить напружено, ніби в жалобі ,
Коли під руками ізнов проступає напис,
Мов прагне згадати, чия вона все ж таки лоббі,
І де той пісок - в Чикаго, або в Анапі.
Та марні всі спроби: застрягли у мізках міцно
Пусті нісенітниці, котрих навчаються діти,
Нікрихти в уяві її не залишилось місця
Для слів головних - їм нікуди просто подітись.
Сирітку без імені вкрила самотність, мов іній, -
Чужинське ім'я підбирала собі за лекалом,
Чотири фонеми молочного: "Україна"
Гранатною юшкою сука-війна хлебтала.
А дівчинка та потрісканими губами,
Як соску, слова мусолить, не в змозі забути:
"Хто мама? Обама? Меркель? І знов: "Обама!"
А в правім кутку, мов підпис, чорніє: "Путін".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509932
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.07.2014
Хочеться бігти далеко від рим
І ритмів, заїжджених реплік,
В спраглі легені ловити вітри
Допоки полуда не репне,
Хочеться бігти від штампів, нездар,
Від звички цинічно повчати,
З фінішу бігти ізнову на старт,
У лоно думок непочатих.
Дав не дарма мені Бог сильну роль -
Так хочеться знати їй ціну,
Щоби в життя моє оксиморон
Прописку не взяв офіційну.
Хочеться в літерах щирість нести,
І правду - просту й зрозумілу,
Вирости справжнім поетом - не з тих,
Які за хвальбу і за милість
Бе́зладно ліплять з убогих рядків
Химери і конгломерати.
Хочеться нищити фрази рідкі,
За щирі ж - не жаль помирати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509773
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.07.2014
З розпуки б, щодуху кричав акапелло, -
Кому ж заболять мої внІкуди крики?
Довкола - суцільний німий закапелок,
Що спить між містами забутим дистриктом.
Та я, що є сили, горланив би форте
Про те, що птахи за вікном стрепенулись,
Мене ж оточили високі ботфорти,
Вмочили в пітьму мене люстри понурі.
Я обшар здійму, затягнувши гліссандо,
І пензлем окреслю шляхи зоресвітні,
Та вкотре прийде дикий мауглі Sunday
І мрії зірве, мов квітки горецвіту.
Про Всесвіту серце співатиму й далі,
І буду довкруг, як палкий Паваротті,
Будити сновид - не заради медалей,
Лишень відвертаючи безповоротність.
Можливо, ізнов не блисну новизною, -
Нікчемні мої комбінації літер, -
А, втім, Саваофе, так само Ви з Ноєм
Спасали, що було, не в змозі зцілити...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507922
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.06.2014
Ізнов сідає вірш мене писати,
Якби ж то хоч на крок до новизни –
Підхоплений сприятливим пассатом
Я в тропіках поезії би зник.
Та звідки ця тривога неосяжна?
Нутро у морі сумнівів кипить,
Витоптує мене за сажнем сажень
Залізний докір жорсткістю копит.
Душа, немов суфлер, в умовах зливи,
Моїм дає підказку небесам,
Що випустив з уваги щось важливе,
Що головного ще не написав!
Зрадливо відкараскався від суті,
Тону в дрібниць густій трясовині,
І чортик мій, в мою ж таки відсутність,
На стінах Пихи витре слово «ні!».
А, мо’, і в суті витівки чортячі? -
І вкотре сумнів шашіллю проліз,
Що в пошуках я знову напартачив,
Бо суть – і є дрібничок плюралізм,
І, мо’, на шпальтах глянцевих редакцій,
Чи в сто тридцятій ролі Демі Мур,
Чи в комі, що розбила навпіл дактиль,
Сховався всемогутній Деміург?
На дріб’язки порву себе у віршах,
А потім стисну в суть, як Мопассан,
Збагнути важко, де найважливіше
І скільки всього ще не написав!..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506949
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.06.2014
Вплітаючи вітри в густе волосся,
Картинок безмір прагну там сховать,
Стою, немов напружений філософ, -
Зусібіч - як фігура воскова,
Голублю шовковисту косу м'яти,
Обабіч - неспокійна бистрина,
Обабіч річкове шумить сум'яття,
Ревуть порогів пащі без принад.
Ген, листя наїжачила, мов лицар,
Півберега вдягнувши в камуфляж,
Поважна трав'яна полів цариця, -
Вельмишановна пані Конопля.
Хлюпоче гучно в серці синя купіль,
Співають пісню сиві буруни
Про те, як з небом хороше укупі,
Як сокіл їх від кривди боронив,
Як за кавалком хмар новий кавалок
Тікав чимдуж, мов ниций інтервент,
Як Сонце вийшло, верби повставали,
Здійнявся шум пернатих теревень.
Стою - натхненний кінооператор,
Тут пам'ять - плівка, простір - тут актор,
Тут кожен може ракурс обирати,
Та ролі перевершити - ніхто.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505933
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.06.2014
Йому би у небі зоріти
Ясним електронним таблом,
Йому би з небес лазуриту
Зірвати погорди апломб,
Йому б віщувать: "Схаменіться!"
В тісному вагоні метро,
Йому би без військ, амуніцій
Зійти преподобно на трон,
Його прокляли би монахи,
І тицяли б дулі богам,
Та він не боїться анафем,
Бо що йому купка доган?
З планети летить бумерангом
І палить свічки зоряниць,
Стрічає красу буйних ранків,
Вмиває росою лани...
Він власну реальність голубить,
Він бога різновид, а отже, - з ним
Побути не гріх боголюбом,
Бо він-таки новонароджений.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505263
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.06.2014
Ми - дві самотні лінії, два катети,
І нас докупи склеїш біса з три:
То я не бачу спільного кутка - то ти,
Нас розділяє безмір бісектрис.
Дарма, що Піфагор лаштує кореня -
Не вичавиш із нас гіпотенуз!
Ти - спалах миті, зіткнення в прискоренні,
А я до бескінечності тягнусь.
Це раллі. Не в команді ми - суперники,
Проліг крізь міражі "Париж-Дакар",
Горять системи відліку Коперника,
І лікті до крові гризе Декарт.
Скінчилося, як все на світі, й паливо,
І пересохли губи двигунів,
Господь нас, грішних, звісно, не побалував -
Очистив душі в сонячнім вогні.
Здавалося: живи собі і радуйся,
Та ревнощів, як бджіл у стільнику!
І знову гомонять таблиці Брадіса
Про те, що не знайшли ми спільний кут.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505112
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.06.2014
Цей захід сонця - політкоректний,
Терплячий воїн - у небі сокіл,
Лелека білий, - політ карети, -
Пари́ть вели́чно, хоч невисо́ко.
На небосхилі тасьма́ срібляста -
Літак до висі пришпорив нитку,
Мов ткач натхненний, із тисяч бла́стул
На тлі блакиті її він виткав.
А вітер тіні з ланів здирає :
Хмарки́ - мов плями з боків корови,
Чистіш не стануть стежки до раю -
Всевишній веган не їсть скоромне.
Укриту зе́лом, лісів колибу
Згинають низько штормів ґирли́ґи,
Де автор дива? Який кулібін?
Його легені поза релігій,
І хто б узрів, як
Гаї дрижали,
Коли голубив їх Сонця по́сох, -
Відчув би:
О́бшар - поза́ державним,
Поза́ догматів, межею по́за.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504734
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.06.2014
Коли навколо бродять уркагани
З обличчями, подібними до митниць, -
Як хочеться кохати й буть коханим,
Хоча би на одну мільярдну миті...
Коли довкола посмішки лукаві
Натягують на скорчені гримаси, -
Як хочеться не жити за лекалом,
І вилитись в життя чиєсь романсом.
Коли не варта щирість ні копійки,
Копійка ж править душами й думками, -
Як хочеться до когось прикипіти,
Мов до кори роз'ятреної камедь.
Коли й тебе заїсть нестерпна тиша, -
Не дай, аби журба в мільярдах щезла,
Пиши...тебе впізнаю, як напишеш
На тлі облич душі чарівним жезлом:
"Як хочеться кохати й..."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503725
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.06.2014
Блукає у Тибеті хлопчик босий,
Не в змозі віднайти свій шлях віками,
Де п'ють солодкий сон анабіозу
Христос, Конфуцій, Будда і Мухаммед.
В своєму самозреченні галантні,
В чеканні сплять месії та предтечі,
Поснули, чисті кровію, атланти,
Не відаючи з певністю про те, чи
В пригоді стануть їхні генофонди,
І їх безмежно віддане сомато?
І що чека в печерах біля входу?
І мовою яких іще семантик
Обрушити на хлопця безмір істин,
Що зір його затьмарила полуда.
Блукає легінь з поглядом імлистим,
Не в силах розірвать обійми блуду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503592
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.06.2014
Бездушним сьогодні мене називали,
Сказали, що мало душі в моїх віршах,
Душа моя гірше усіх сміттєзвалищ,
Я черства людина - куди уже гірше?
А черствих, як правило, здалека видно,
Тікайте з грудей моїх жваві синиці,
Не місце в пустелі вам, спритні єхидни,
Тікайте, релікти, і хай вам насниться
Домівка нова, де хазяїн добріший,
Там шир океану торують дельфіни,
Там тіло голублять мусони і брижі,
Тікайте, а я уже бачу, де фініш...
Я кану в безодню старим ламантином,
Чи тихо опаду, мов квітка, відцвівши,
Кантата душі, що втрачала мотиви,
Востаннє знекровленим випурхне віршем.
Життя стало сірим, повільно-комфортним,
Буденність, мов плівку, його зажувала, -
З такого не вичавиш більше офорти,
Не виліпиш образів юних, жилавих.
Глибо́ко пірну на борту батискафа,
На себе погляну крізь ілюмінатор -
Туди, де раніше ще не натискав я,
В місця, що раніше волів оминати.
"А там нічогенько, - для себе з'ясую, -
Частіше б сюди з головою пірнати,
На душу свою наговорюю всує,
Бо обрис її поетично пернатий".
"Хоч є і глибини, - з'ясую для себе,
Що краще би їх не чіпати ніколи".
Тож ще посмакую утіхи плацебо,
Мов залишки темряви тиша ранкова...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502816
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.06.2014
Цей Червень прийшов непривітним, холо́дним,
Мов сльо́зи тропічної Африки,
І Небо спустило бездонний колодязь,
Зіте́рши яри́лову паприку.
Громи́ засурмили, завіса відкрилась,
Дощу́ не вщухають же о́плески,
Стискають в обіймах їх бісові крила
Безкра́й, мов калюжі люстро́, лаский.
Колючки розкидує Дощ-розторопша,
Та душно й без розгардія́шника,
І Небо, споївши вологою о́бшар,
Складає вже гро́зи до ящиків.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502607
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.06.2014
Знов ніч. Я один у автобусі,
АЕС - три малих мухомори.
Краплинами на лобовому склі,
Стіка денна му́ка у морок.
Мені вже не треба нічого,
Бо тиша - найліпший будильник,
І мій паперовий човник -
Автобус у пізню годину.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502366
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.05.2014
Знову занурююсь рибою в темний автобус,
Знову в очах миготіння німих автотрас.
Люди. Всі начебто й люди як люди. А хто би
Думав по-іншому? Їм - аби ніч, а той - тряс.
Люди дзижчать, і базікають люди, як оси.
Тиша в повітрі зависла, густа, мов кисіль:
Бачу лиш мавп'ячу міміку, погляди "скоса",
Кліпать всі, як один, кожен з них - як усі.
Шум комашиний здіймається високо в Космос,
Злившись у семимільярдне бряжчання щелеп,
Безмір порожніх розмов, наче стружка з кокосу,
Сповнює "Bounty" неба, що вільне ще ледь.
Люди говорять про перше, про сьоме, десяте,
Кажуть про речі важливі, що видно з облич,
Розум висаджує в мозкові спритні десанти,
Щоби зайнятися "справою" люди могли.
Зірки ростуть і малюють картинки галактик,
Всесвіт збирає квазари у калейдоскоп,
Люди ж, як завжди вдягають словесні халати,
Люди прийдуть, поговорять і... кануть в дисконт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502096
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.05.2014
Неси мене туди, велосипеде,
Де мріють зморшки степу, безневинні,
Навстріч біжить простоволоса леді,
Занурюючи в свій небесний вимір.
Помчи мене, мій друже двоколісний,
Туди, де ліс насупив сиві скроні,
Де тишу рвуть пернаті вокалісти,
Стрічає шумом сосен юна скромність.
Лети, пегасе, шляхом прачумацьким,
До лона чорноморських акваторій,
Де в рукавах Дніпра маячать маки,
І грає Афродіта на валторні.
Здіймайся в синь, в ліси пірнай, під воду,
Стуляй дверцята міст, немов доводчик,
До виходу в стихії мчи, підводо,
Що манять млостю обрисів дівочих.
Рабом педалей буду аж до скону,
До темряви в очах, сердечних колік,
Бо воля не наб'є повік оскоми,
Вітрів в лице не згіркне смак ніколи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501641
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.05.2014
Безсоння з'їдає мене, як велика собака,
На скроні, мов дід-одинак, проступила сивина.
Щодня сновигаючи містом, блідий і цибатий,
Від люду приховую очі - голодні, совині.
Під тяжкістю пухлих мішків зорової нудоти,
В мені прокидається злий, зосереджений геній,
Безсоння - найліпший-бо дахозриваючий допінг,
Наркотики поруч із ним - недолугі пургени.
Коли б то я долі вершив, хоч би власну, то певно,
Не владою й грішми по вінця залив би свій кухоль,
В яснім океані глибокого сну, потопельник,
Я ніжився б вічно, як ситий карась від макухи.
Зіяє запалене око - червоний прожектор,
Асфальтом шкребеться нога - мій загострений шпатель,
Зі зміни нічної, суцільний, як самопожертва,
Осліплений сонцем, я суну замріяно... спати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501026
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.05.2014
Оце я махіна, оце я моща!
Планети дрижать і титани,
Рабині моїх поетичних лещат
Конають в сердець калатанні.
Невільничий ринок моїх читачів
Зростає, на зависть Стамбулу,
Султан запитає: "Це твій, чи то чий?"
Байдуже скажу: "Щось там було".
Задушене стадом гігантських ропух,
Посиніє вмить небо скоро,
Обм'якле, впаде в мармурову ропу,
Між плеч Дарданел і Босфору.
І світ, пересмикнутий, наче затвор,
Віршами моїми застрочить,
І люди читати їх будуть "за двох",
Неначе скрижалі пророчі.
Жахіття попів за горлянки візьме,
У зашморг, немов аневризма, -
І біси товсті із церков, без імен,
Чкурнуть голяка, а не в ризах.
На троні сиджу, на вершині з вершин,
От-от з неба музи поллються,
Нікчемна секунда - і зникли вірші,
Спітнілий.
Прокинувся.
Слюсар.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501025
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.05.2014
Місяць, мов птаха, застряг у дротах,
Птаха значного калібру...
В цьому є, певно, своя мудрота:
Високовольтний "колібрі"
І ряботіння німих лісосмуг.
В небі гігантську підкову
Хтось заключив у сріблясту тасьму.
Зумисно або випадково?
Цвяхом до неба пришпорив її,
Мо', як маяк, мо', як жертву,
Щоби електрика, - злий короїд, -
Сяйво схотіла те зжерти?
Знов із зіркового борошна ніч
Вміло замішує тісто,
Ліпить фігурки небесних синів,
В пишні стрічки із батисту
Їх оперізує сивий Татусь,
Згодом, невидимий Скульптор,
Місяцю в поміч, вдягне висоту
В сяйво зіркового культу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500000
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.05.2014
Дрімає ветхий дах. Лише димар
Все палить люльку, сіє клуби диму,
На мить здалося: й сам я задрімав,
І небо підпираю, я - будинок,
Притулок, бастіон для хворих доль,
В мені живуть - в мені ж і помирають,
Комусь - прямий до пекла коридор,
Комусь - бетонна воля, промінь раю.
Димар, як дід, розкурює мундтштук,
Вечірнє небо коптять сиві кільця,
І, ніччю гнані в темну висоту,
Летять, мов прах розбитих коаліцій.
На мить здалося: я і є той дим,
Що між вітрів блукає пілігримом,
Вагаючись - туди, або сюди
Покірно прихилити спілу гриву?
Я дах почухав хмари гребінцем,
Вітри мовчать, не кажучи, куди нам.
Скажу собі: ти ним не гребуй - це
Твій шлях, ти - дим і трішечки - будинок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497894
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.05.2014
Стиглі очі мене, наче втомлену ногу, роззули,
Спрагла думка ковтає спітнілими пальцями волю,
Поруч вухо голодне гризе увертюру зозулі,
Наче сиру шматок мишенятко - змарніле, нервове.
Бо сьогодні я - очі і думка, і вуха, і ніздрі,
Рот я річки цієї, її островів я мовчання,
Персональний Жадан, Андрухович, чи Дереш та Іздрик.
Річка - Бог, ну а я - на човні її вірний прочанин.
Поза зоною дії авто у кіптяві істерик,
І будинків лоби, що в напружену сірість закуті,
Десь далеко мурашники міст, залізниць, et cetera*, -
З головами занурились в обрій місця екзекуцій.
Мої весла - китові плавці, спритні клешні омара,
Дужі крила орла, вії велетня, руки атланта,
Сивочоло бунтує в мені мій палкий Костомаров,
Прошкрібаючи шлях, як невільник, зашитий у лантух.
Тож неси вдалечінь мене, мій непокірний вітрильник,
Розрізаючи хвиль метушню на шматки алегорій,
Розсипається вік урбанізму як склянка вітрини,
Мить спустила курок - і уламки попадали вгору.
*Еt cetera (лат.) - і так далі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497435
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.05.2014
Манять запахом скошені трави -
То земного волосся пахощі,
Важко дихати й бути нейтральним,
Як у грудях пташина юрба харчить.
Вкрилось поле зеленим бушлатом,
Застебнулось на гудзики квітів.
Весно, березні всі обійшла ти
І у травень ввійшла діловито.
Прядки зела укрили ріллю,
Наче крила лебідки підкошені,
В них тривоги свої переллю,
Пересиплю я сум в їхні кошелі.
Сіно в'яжеться, ген, у снопи,
Мріють в полі солом'яні големи.
Був без тебе я, весно, сліпим,
А з тобою став серцем оголений.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495938
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.04.2014
Чом же не спиться тобі
У таку буйну рань?
Кліпаєш важко очима
Посоловілими,
Диха просторим безсонням
Твоя конура,
Мов зазіхнувши назватись
Маленькою віллою.
Наче з кав'яреньки,
Сонної ще середи,
Пахне із мінігалактики
Теплою кавою,
З-поміж усіх, що існують в тобі,
Середин
Ранні години найкращу знаходять,
Як правило.
Тишу ранкову
Порвуть маніфести ропух,
Наче ганчір'я тендітне,
На клапті
(На лоскуты),
Мов кіт на коліні,
Схід сонця тихенько припух,
Тракторновусо пряде -
І від цього
Лоскотно.
Проміння у носі
Чипляє струну волоска,
І ти, наче бронзовий пам'ятник,
Грієшся.
Хороше...
Сховай-но Аврору* за пазуху,
Будь ласкав,
Ким би не був -
Президентом, або
Сторожем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494746
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.04.2014
Де ти літаєш, Амуре, сердець терапевт?
Випиши пару пігулок мені
Від самотності,
Вакуум спліну зсередини груди розпер,
Скільки ще мушу відлюдника міцний замок нести?
Скільки мені в океані розбурханих мрій,
Наче рибалці невмілому, смикати невода?
Певно, й досвідчений старець би тут очамрів,
Випиши довідку, Боже, чи поштою з неба дай
Звістку про Неї, або надішли бандероль
З долею, обгорни її листь одежиною!
В рота Всевишній за звичкою, кине "Дірол",
Чемно пригостить "Мартіні" та лондонським "Джином", і,
Око примруживши, тихо торкнеться плеча,
Єдиний, хто зможе очей моїх смуток украсти,
І скаже: "Спокійно, старий, зачекай, ще не час,
Бо я ще, на разі, проводжу божественний кастинг."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493136
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.04.2014
Тільки геніям справжнім дано панувати над хаосом,
А порядок - лиш дурня сліпого глухий поводир,
Слався, безладе, о всемогутній! В тобі я купаюся,
Мов грайливий дельфін в неозорому лоні води!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490554
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.04.2014
Зсунулись розуму терези
В сторону антирозуму,
Точить планету хробак-паразит,
Лишаючи пил та ерозію.
Вбогий Акрополь камінних руїн
Був мальовничим урочищем.
Скільки ще тве́рді ковтне короїд,
Скільки гектарів захоче ще?
Певно, й себе скоро з'їсть...
Дрібнішають брили до щебня та гравію,
Природа стирається в мелену тирсу,
Натруджений день вкотре ніччю змінився,
Мільйонною вилившись в небо загравою, -
Надвечір, а вдень же, як правило...
Ковш величезний, як паща голодного монстра,
Спрагло ковтає потрощені ребра землі,
Знов авантюру пряде черговий Каліостро,
Знову збирай, каменяре, плоди-мозолі.
Вщент розпанахана, стогне праматінка Гея,
Важко хрипить, як старий загарпунений кит,
Котрому ріжуть під корінь спинні плавники -
Рештки краси, що за безцінь пішла на конвеєр.
Хто вас руйнації вчив, хробаки?..
Ваш мозок, суцільно пробурений шашіллю,
Приховує моторошні лабіринти,
Бо встигла вам шашіль наскрізь пробурити
Здорового глузду тримаючі важелі.
Тому ви - сама "врівноваженість"...
Ка́м'яний молот годинника
Б'є
В серце сталевим відбійником,
В серці моєму тріщить гранкар'єр,
Щебінь та гравій відбірні там.
Серце, о, клапан свободи, пробач
За те, що земля під загрозою,
Доки не зникне людинохробак, -
Останній сіяч антирозуму!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490511
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.04.2014
Гуде м'яка перина вишнецвіту,
Ввійшли у квітень легіони бджіл, -
Сполохати не сміє тихий вітер,
Тендітні пелюсткові вітражі.
Настирне сонце сипле в діри міддю,
В шпарини до парканів і горищ,
То зводячи химерні піраміди,
А то - танцює дригом догори.
Бруньки вже набубнявіли котами,
І кожна десь у мріях - стиглий лист,
На радощах бусли заклекотали,
Протяжно, як міфічний василіск.
Сорочці не сховати пульс артерій,
Я весь - суцільна автомагістраль,
І кров моя нестримна, мов пантера,
Чом лину до небесного люстра?
Везувій, що фонтаном б'ється зліва,
На піці ейфорії пояснив:
"Ти перший і останній Генріх Шліман
Цієї невідкритої весни."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489562
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.04.2014
Очі заспані протру кінескопу,
В них картинку бачу знов дивних ігрищ:
Серед люду надто збуджених скопищ,
Наче вроджена, стоїть Астред Ліндгрен.
До народу з її уст ллється слово,
Заряджаючи в повітрі іони.
Із амбіціями центуріона,
Русокоса, калачевоголова,
Жанна Дарк з останніх реєнкарнацій
І глобальнопланетарна месія, -
В Україну хлинуть скопом канадці
Та діаспорами рясно засіють!
Сонце в Неї мов злизало ідею -
Світло нести у серця в мегаватах.
Мов розпечене ядро із гармати,
Виноградина-сльоза у плебея.
Та розсіявся, як дим, слововилив.
Шарль Перро вже під "ура" шестикратне
У руках несе, як герб, гострі вила, -
Він лопатно-рукопашний оратор.
Ллються байки, як дощі, водоспадом, -
Шлях торує до людей нео-Глібов,
І кулак його, - сізіфова глиба, -
Мудрочоло возвеличує стадо.
Під колисанку словесних поллюцій
Ніч на очі сном лягла м'яколапо,
Вранці думи, наче сяйво, поллються:
"Не дружити казкарю з Ескулапом".
Ескулап - давньогрецький бог лікарського мистецтва.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489108
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.03.2014
Як ліки, поглинав твоє плацебо,
Хоч вроджений патрицій - не плебей.
Я в тобі тікав чимдуж від себе,
Та зустрів там справжнього себе.
Біжу від монологу в діалозі,
Де фінішні стрічки - приємна млость.
Крок до втечі - знов смичком ялозить,
Мов скрипаль, в сумлінні монолог.
Ти - мій особистий вид наркозу,
Ти - мій особистий аналой.
Вгризався в тебе іклами, мов цербер,
Та злива у люстрі твоєму йде,
Привидом тікає в ньому зебра,
І сміється ниций Асмодей.
Не втікти мені в тобі від себе,
В тобі бачу справжнього себе...
*Зебра - втілення життєвої гармонії.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488905
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.03.2014
Я обростаю густими словами,
Наче товстий сніговик.
Карлик маленький, стою перед вами,
Переді мною же - ви...
Так і застиг у сорочечці рваній,
Серце стиснулось, як м'яч.
- Головогруда орда бусурманів,
Будете хто ви? І де ваш керманич?
Як буде ваше ім'я?
Зрушили з місця війська товстопузі
Під скреготання іржі,
Тиша ротів розв'язала свій вузол
Вигуком:
- Сашовірші!
- Ми - грандіозне творіння Сашкове,
Він же - наш Бог і поет, -
Сипалась відповідь градом шовковиць
На бахрому еполет.
Знову закралось мовчання сталеве...
- Хлопці! То ми земляки!
Рвали повітря чотириста левів:
- Надто ти вийшов мілким!
- Браття! Стривайте, все ж просто і чітко -
Спільний у нас праотець!
Вслід пролунало, як розтин печінки:
- Вибори право на те.
- Ти ще сирий, наче розчин цементний,
Ми - вже твердий моноліт,
Часом провірені, сильні моменти.
Ти стартонув на нулі.
Вірше, - незвідана нами модерність, -
Зірок торкнешся колись,
Вище помчиш крізь колючки і терни,
Нас же візьме падолист.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488725
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.03.2014
Виринає мереживом зелені мис тополиний,
Ллє п'янку прохолоду із кухля на спраглі проспекти,
Там, на крилах червневого вітру, де місто полине
В неозорі моря надгарячих обійм Дніпро-спеки.
Купідонові стріли запустять духмяні каштани,
Загуторять стрижі, як розбурхані пенсіонерки,
Хоч і краплею в галасі їх кожна репліка стане -
Позитиву не дасть у пташиному серці померти.
Буде ніжити Серпень жовтаве намисто полину,
Щось Хориву і Кию на вухо тихцем прошепоче,
Літо - справжній казкар. Як до нього все місто полине, -
Сиві тайни відкриють, не схожий на всі, інший почерк.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488277
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.03.2014
Втеча від себе - то вірна загибель,
Ба, не врятує і маска.
Ріже самотність мій стрижень на скиби,
Коли говорити нема з ким.
Стрілкою рубить безжальний будильник
Тижні в нервовім стакато.
Знаєш, що де б ти не була, людино,
Тебе буду вічність чекати?!
Нащо гризеш ти супокою глибу,
Плоть її рвеш, самотино?
Знаєш, як ми погуторить могли би
Удвох - тільки я і людина?
Мово напроти, безцінно ти линеш
В серденько метеоритом,
Рвися душа, наче спрагла стеблина
З людиною поговорити!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487802
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.03.2014
Мені відкрились обрії нові,
І муза принесла в торбині радість,
Заграла дробом, наче буревій,
В душі моїй палка турбініада.
Та манною з небес вона не йшла -
До цілі шлях лежав крізь голки терну,
В артеріях пульсуючий аншлаг -
Дарунок за очищення від скверни.
Під шум насосів, гул і грім турбін,
В гучному клекотанні труб і масла
Відчув живильні сили я в собі,
Що серця смолоскип від них не згасне.
Гарячий пар, як пристрасний юнець,
Відпрацювавши, йде на конденсатор,
А я пишу - не стримати мене!
І, більше того, - не переписати!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487441
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.03.2014