Боляче втрачати свою душу,
розривати все минуле до нуля.
Розумом я розумію — мушу,
але серце плаче — "не моя земля".
І здається дні такі прозорі,
легко дихати й полюбився краєвид.
Але марення зітхає — "не такі тут зорі,
не побачу вже ніколи той приморський вид".
І насниться сон несамовитий,
рідні очі материнської журби.
І мій дім у вогнищі омитий,
у всесвітній день плакучої верби.
