наконец этот край перестал себя принуждать и
принял присущую ему форму осени
прекратил жалкие потуги солнца нелепых кусочков синевы
мелких каких-то ягод рассыпанных среди мха
каких-то детей на каких-то велосипедах нет хватит
теперь он искривленное в притворной улыбке лицо
наконец-то расслабил наконец-то подставил
– внезапно беззащитное – небесной воде
теперь этот край отпустил себя
и внезапно стал настоящим
стряхнул на землю лавину яблок
расплющил их красные и розовые бока
разломал потайные ящики их тел
потроха перемешал с травой
воздух наполнил
запахом яблочной смерти
теперь в каждом дворе развеваются
флаги стеклянных паутин
а на фонарях как на мачтах
ночь натягивается тяжёлыми полотнами дождя.
наконец
наконец этот край
стал ко мне равнодушен
перестал неуместно и фальшиво
строить мне глазки стал
другим собой и такого я до сих пор не знала
неуклюжим увальнем в мокрой одежде
неряхой с темными полумесяцами ногтей
молчуном что выйдя из леса только и думает
как поскорей вернуться в лес
этот край стал ко мне равнодушен а значит наверно самое время
ненароком полюбить его
как любят кого-то случайно увиденного
из окна автомобиля что лишь на мгновение останавливается
на перекрёстке а вообще проезжает так быстро
что не можешь даже как следует рассмотреть лицо
так и будешь теперь любить
только выхваченное фарами
очертание бледной щеки
только прилипшую ко лбу
темную прядь волос
10.09.2023
(Перевод с украинского)
Оригинал:
***
нарешті цей край перестав себе силувати і
набув притаманної йому форми осені
припинив жалюгідні потуги сонця недолугих шматочків блакиті
дрібних якихось ягід розсипаних серед мохів
якихось дітей на якихось велосипедах годі ні
тепер він скривлене в удаваній посмішці обличчя
нарешті розслабив нарешті підставив
— раптово беззахисне — небесній воді
тепер цей край відпустив себе
зненацька став справжнім
на землю струсонув лавину яблук
поруйнував їхні червоні й рожеві боки
розтрощив потаємні скриньки їхніх тіл
тельбухи перемішав із травою
повітря наповнив
запахом яблучної смерті
тепер кожен двір майорить
прапорами скляних павутин
а на ліхтарях як на щоглах
ніч напинається важкими полотнами дощу
нарешті
нарешті цей край
до мене збайдужів
припинив пускати в мій бік
недоречні фальшиві бісики став
іншим собою якого я досі не знала
вайлуватим незграбою в мокрому одязі
нечупарою з темними півмісяцями нігтів
кимось мовчазним хто вийшов із лісу і
тільки й може думати аби пошвидше вернути у ліс
цей край до мене збайдужів а отже можливо час
мені ненароком полюбити його
як люблять когось випадково побаченого
з вікна автомобіля який лише на мить спиняється
на перехресті а взагалі проїжджає так швидко
що ти не можеш навіть як слід розгледіти обличчя
так і любитимеш тепер
тільки вихоплений фарами
обрис блідої щоки
тільки прилипле до чола
темне пасмо волосся