мир где мы проснулись в то утро был печальней
чем раньше. я видела деревья с колышущимися ветвями птиц с белыми
горлышками людей уносимых ветром снегом маленьких съёжившихся
– и не могла никого из них любить. в то утро
мы проснулись в мир чьё золотое спокойное лицо
вдруг отвернулось от нас чьи золотые спокойные глаза
смотрели мимо нас так словно мы были героями фильма настолько старого
что можно и не обращать внимания на экран ведь всё равно знаешь
кто влюбится а кто прыгнет с моста. мы проснулись
в такое старое кино мой ангел что не имеем в нём даже голосов
только жесты резкие как жесты птиц только драматические контрасты
когда тёмные глаза широко раскрываются на белом лице впуская
внутрь зимнее утро непрошеное воспоминание смерть. в самом ли деле мы
не умерли мой ангел и если так то почему тогда мы всё ещё
здесь для чего эта кровать этот стол это окно
а главное зачем тогда растёт из моего горла этот голос
иной проще чем прежний похожий на голую ветку
таким не описать буйство лета и судороги любви но
можно начертить на мокром вечернем снегу простые слова
слово "снег" слово "печаль" слово "возраст" слово "ночь"
слова что не должны длиться не должны оставаться здесь надолго
не должны быть прочитаны. уже завтра они будут выглядеть
совсем как птичьи следы или отпечаток мокрой ветки
которую обронило дерево и которую ребенок
поднял и понёс туда куда повёрнуто
дня спокойное золотое лицо
где нас нет
2021
(Перевод с украинского)
Оригинал:
дня золоте лице
світ у якому ми того ранку прокинулися був печальнішим
ніж досі. я бачила дерева з коливким гіллям птахів із білими
горлечками людей несених вітром снігом малих зіщулених
— і не могла нікого з них любити. того ранку
ми прокинулися в світ чиє золоте спокійне лице
раптом відвернулося від нас чиї золоті спокійні очі
дивилися повз нас так наче ми були герої фільму такого старого
що можна й не зважати на екран бо все одно знаєш
хто закохається а хто стрибне з мосту. ми прокинулися
в таке старе кіно мій янголе що в ньому не маємо навіть голосів
тільки жести різкі як жести птахів тільки драматичні контрасти
коли темні очі широко розплющуються на білому лиці впускаючи
всередину зимовий ранок непрохану згадку смерть. а чи ж ми
не померли мій янголе якщо так то чому тоді ми все ще
тут для чого це ліжко цей стіл це вікно
а головне для чого тоді росте з мого горла цей голос
інакший простіший ніж дотепер такий як гола гілка
голос яким не описати буяння літа й судоми любові але яким
можна креслити на мокрому вечірньому снігу прості слова
слово «сніг» слово «сум» слово «вік» слово «ніч»
слова що не мусять тривати не мусять залишатися тут надовго
не мусять бути читаними. вже назавтра вони виглядатимуть
достоту як пташині сліди або відбиток мокрої гілки
яку зронило дерево і яку дитина
піднявши понесла туди куди повернуте
дня спокійне золоте лице
де нас немає
