Колись було, що тиша надихала
Давала поштовх, ставила на слід,
Морила голодом незвіданого раю,
Чи приміряла казки на цей світ
Було й таке, що тиша обіймала
Обіцянкою скорого тепла
І темрява ніколи не лякала,
Бо в ній, здавалось, не сама була
А потім, виявилось, тиша може тліти,
Смакуючи геть зайві в ній слова
Примусити згоріти в ній, і у тобі зомліти,
Допоки ранок не знайде свій шлях назад
Тепер же тиша розучилася літати
Вона ніколи не була така пуста
Й водночас повна, щоб нікого не впускати
Чиєсь ім’я вона уперше носить на вустах
