Щодня – нове народження. Щоранку – малесеньке життя, новий забіг. Черговий день, всевладний, мов оракул, збиває з пантелику, з ритму, з ніг... Цілком йому до рук віддавши віру, здаюся добровільно у полон, мов здобич, що сама у пащу звіра покірно йде з опущеним чолом. На що в прийдешній день себе розтрачу? Куди й пощо спішитиму у світ? Шулікою шугну, або, мов качур, зачну свій непоквапливий політ? Розправлю в дужім леті плечі й пір'я чи знов впаду з поламаним крилом?... В польоті зі зневір'я у безвір'я, або ж до сонця, – прямо, напролом? Чи стане сил насмілитись, почути себе у шумі й хаосі думок, до себе, через брехні і причуди, до щирості здолати хоч би крок, збагнути, крізь страхи і перепони, що кожна думка ставить під приціл життя ще недописаний тритомник і як би світ не грався в непритомність, – все ж ціль зловити й втримати в руці?.. © Сашко Обрій.
ID: 987797 ТИП: ПоезіяСТИЛЬОВІ ЖАНРИ: ЛіричнийВИД ТВОРУ: ВіршТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 03.07.2023 16:05:38 © дата внесення змiн: 03.07.2023 16:05:48 автор: Олександр Обрій
Проект ініційовано у 2002 р. київським поетом Євгеном Юхницею Правила щодо cookie