У жовтій будівлі з заліза і скла
Вмирають порожнії душі.
Все тануть від спеки, без їжі і сна,
Зникають між «зможу» і «змушу».
Ілюзія вітру тримає думки
У видимій ясності тіла.
Та ноги болять і вже хочуть втекти
До неба набратися сили.
Порожнії очі статичних людей
Приводять в динаміку руху
Думки і важливість раптових ідей,
Й наявність первинного слуху.
Лише гірка кава й ймовірність дощу
Тримають слова у неволі,
Та ти не сумуй, бо я скоро піду
З будівлі без точної долі.
