люди відчувають спрагу не з бажання жити. пересохло в горлі і треба оце випити води, бо незручно. бо незвично. мої ноги торкалися колючої трави на сонці. дотиками я лікувалася. бджоли літали коло мене немов хотіли залишити жало в мені. вони мене в дитинстві цілих п'ять разів кусали, я знаю як то боляче. бджоли кусають не тому що бояться, вони відчувають скупчення хвороби і жалять у то місце для профілактики. так мені мама говорила, але шрам від бджілки–самогубці досі красується на мойому лікті.
пам'ять про веселе дитинство.
сонце палило мою руду голову, а волосся наче перламутр переливалося граючи із промінням і від того було красиво. припікло.
вітер задував у найприкритіші місця, бо так він хотів познайомитися. він не хотів щоб мене спалило сонце. думки обійняти дуб зазнали сильного бажання, і я так і простояла поки річка журчала і билася об камені. а камені–то сірі.
що їсить сонце? де бере сили річка?
якийсь чоловік пустив свого бульдога побігати на галявину. нарешті відпустили з повідка!
тут почалось знайомство.
не так як в людей. у світі людей знайомства інакше відбуваються, там інші випадки. дещо незрозумілі, підступні, нещирі.
великий собака здалеку біг на мене. я приготувалася очікувати подальших дій. серце завмерло, а ноги заклякли. я не могла більше поворухнутися. він біг, здавалося, бистріше усіх на світі, потім зупинився коло мене в метрі. дивився на мене і не підходив. один різкий рух і буде смерть. чия я не знала, але відчувала дикий страх і посилала інтуїтивні думки її хазяїну який сидів до чорта дуже далеко.
вона підходила до мене і не покидала погляд. в її очах я побачила цікавість, інтерес, гру. я стала на диби. вона пішла мені за спину. що ти хочеш? ти ж не людина, ти не можеш говорити. інколи люди теж не говорять, хоча могли б.
я не розуміла що вона хоче. просто дивиться на мене і мовчить. ну й чого ти мовчиш? я заклякла. невже вона зараз нападе на мене? я неозброєна. а вона очима "луп-луп" та "блим-блим".
нарешті мої думки були почуті.
чоловік подивився на нас. я йому кричу(але впівголосу, щоб не налякати собаку і щоб вона не напала від страху)
"заберіть собаку!".
а він і покликав. жовта маса не уходить, чекає на щось.
що ти в біса таке?
пішла. побігла до батенька.
а він її любе, чеше так за вушком люб'язно. наче хвалить її за мій страх.
сонце посміхнулось. його стало більше, і воно теплом та світлом обійняло усю галявину:столітні дерева, синю ріку, протоптану поколіннями стежку.
бджоли не полишили свого бажання спробувати смак мого тіла. а хрін вам! не дождетесь! я встала з колін і невимовно згадала як колись вперше кохалася з чоловіком. мені не сподобалося. як багато разів я відмовлялась від насолоди. чи правильні були зроблені мої вибори, базуючись на вірності до когось? земля ніколи нічого не забуває.
колюча трава вже не здавалась такою колючою, думки були зайняті подивом. скільки ще буде посміхатися сонце? пташки цвірінькали свою пісню, мушки, жучки бдзикали автономно. ніхто нікого не перекрикував. задіяні у мистецтві звуку були всі на галявині і вони не заважали жодному, а доповнювали.
що ти таке, коли відчуваєш себе? я підійшла до чоловіка тієї собаки. він посміхався наче нічого не було. песик ігриво підбіг до мене. з хазяїном він(вона) вже не був таким великим і страшним.
"ти ж знаєш, до ти налякала, мене, ти знаєш про це?"
вона посміхалася і дала себе погладити. я протягнула до неї руки щоб показати що від мене не буде поганих дій. і вона дозволила себе погладити. а яка вона ніжна була! чиста і приємно пахнула.
ми говорили очима.
іноді розмова без слів значно сильніша ніж якісь в простір покинуті для краси тексти.
треба було йти. в мене своя історія, в тебе своя, песик.
сподіваюсь ми колись ще побачимось. наше перше знайомство у світі живої природи відбулось так.
я взула чоботи які мені ще півроку тому віддала мати, бо не її розмір, і йшла, думаючи про всю цю дивовижну ситуацію, а пес бігав по полю та безтурботно грався з людьми, перестрибуючи вище сонця.
