Что происходит?
Нас пришли убивать.
Нас убивают прямо сейчас.
Нас продолжат убивать и дальше.
Нас никогда не убьют.
Почему нас хотят убить?
Мы антитеза
украденной истории, белый камень –
из-за него не смыкается круг тьмы, –
зёрна, что пытаются похоронить,
но они прорастают каждый раз
всё более сильной речью,
всё более красивыми детьми.
Что я выбираю?
Быть тромбоцитом в вязкой крови страны.
Среди сотен других бросаться
заживлять рваную рану,
сращивать перебитую жилу.
Безымянная, трудная и честная работа.
Что меня питает?
Черная ярость железными пальцами
касается губ моих,
пальцами, что пахнут мертвечиной –
ибо выворачивала
посреди поля
вражьи внутренности.
Пока не придёт она, я не могу заснуть.
Кому я верю?
Близким, что стали ещё ближе,
как будто сжались в кулак,
даже делают больно друг другу.
Каждое утро с этой болью
возвращаюсь к жизни.
Каждый вечер в молитве
перечисляю имена.
Не знаю другого бога, кроме войска.
Как я молюсь?
Пусть никто тебе
никогда не причинит вреда.
И целую фото в телефоне.
Кого перечёркиваю?
Тех, кто
стартуют с войны, как с трамплина,
летят высоко, так высоко,
что им и кровью почти не пахнет.
Тех, кто
высчитывают, сколько можно выжать
из этой войны: статуса, повышенного интереса, уважения или жалости.
Тех, кто
становятся уверенными, профессиональными
комментаторами войны,
пока другие несут на хребтах
самую грязную её работу.
От чего предостерегаю?
Когда обращаетесь обтекаемым "вы"
к воображаемому сообществу,
чтобы пробудить эмпатию –
ярость раскачивается, вихляет бёдрами,
будто портовая девка.
Мёртвые гражданские становятся дважды мертвыми,
если не сказать, что они
были убиты,
и как,
и кем.
Какой будет ответ?
Пришлют блок
взрослых памперсов, куклу,
пачку трамадола, початую пачку –
три таблетки в блистере.
Что нам делать?
Мы вынуждены убивать.
Долгий двадцатый век
закончился именно этим.
Теперь это наш ежедневный хлеб.
Защищаться, мстить. Убивать.
Помогать убивать.
Посмотрите, во что нас превратили.
Что говорить всем?
Произносите слово "убивать",
пусть прописывается в сознании.
Никому не оставили даже иллюзии выбора:
нас пришли убивать
в который раз
февральским утром.
Все билеты прежнего языка погашены,
остался один:
честное слово "убивать".
Всем говорите:
не молиться и не плакать,
не подписывать петиции,
не посвящать эту землю
всевозможным богам –
лишь убивать за неё.
Кто услышит?
Если кто-то придёт, станет рядом и скажет –
буду убивать вместе с тобой, для тебя,
понесём эту войну, этот мешок с телами
вместе, или
я хотя бы не буду отворачиваться
от глаз твоих мёртвых,
от страшной расплаты за них –
только с таким
продолжать разговаривать.
Апрель 2022
(Перевод с украинского)
КАТЕХИЗИС
Що відбувається?
Нас прийшли вбивати.
Нас убивають просто зараз.
Нас убиватимуть далі.
Нас ніколи не вб'ють.
Чому нас хочуть убити?
Ми антитеза
украденої історії, білий камінь,
об який не змикається коло пітьми,
зерна, що їх намагаються поховати,
а вони проростають щоразу
сильнішою мовою,
красивішими дітьми.
Що я обираю?
Бути тромбоцитом у в'язкій крові країни.
Поміж сотень інших кидатися
рубцювати розтяту рану,
зрощувати перебиту жилу.
Безіменна, важка і чесна робота.
Що мене годує?
Чорна лють залізними пальцями
торкається моїх вуст,
пальцями, що пахнуть стервом –
бо вивертала
посеред поля
ворожі нутрощі.
Поки не прийде, я не годна заснути.
Кому я вірю?
Близьким, що стали ще ближчими,
ніби стиснулися в кулак,
аж роблять боляче одне одному.
Щоранку цим болем
повертаюся до життя.
Щовечора у молитві
перелічую імена.
Не знаю іншого бога, крім війська.
Як я молюся?
Нехай тобі
ніхто нічого ніколи не заподіє.
І цілую фото у телефоні.
Кого перекреслюю?
Тих, що
стартують з війни, як з трампліну,
летять високо, так високо,
що й кров'ю майже не пахне.
Тих, що
вираховують, скільки можна витиснути
із цієї війни: статусу, посиленого інтересу, шани або жалю.
Тих, що
стають упевнено, професійно
коментаторами війни,
поки інші несуть на хребтах
найбруднішу її роботу.
Від чого застерігаю?
Коли звертаєтеся на обтічне "ви"
до уявленої спільноти,
аби розбудити емпатію –
лють поточується і вихиляє стегнами,
ніби портова дівка.
Мертві цивільні робляться двічі мертвими,
якщо не сказати, що їх
саме убито,
і як,
і ким.
Яка буде відповідь?
Надішлють блок
дорослих памперсів, ляльку,
трамадолу почату пачку –
три пігулки у блістері.
Що нам робити?
Ми мусимо убивати.
Довге двадцяте століття
закінчилося саме цим.
Це тепер наш хліб щоденний.
Захиститися, помститися. Убивати.
Допомагати вбивати.
Подивіться, на що нас перетворили.
Що говорити всім?
Промовляйте слово "вбивати",
хай прописується в свідомості.
Нікому не залишили бодай ілюзії вибору:
нас прийшли вбивати
вчергове
лютневого ранку.
Всі квитки старої мови погашено,
лишився один:
чесне слово "вбивати".
Всім і кажіть:
не молитися і не плакати,
не підписувати петиції,
не посвячувати цю землю
всеможливим богам –
лише вбивати за неї.
Хто почує?
А як прийде хто, і стане поруч, і скаже –
убиватиму разом із тобою, для тебе,
несімо цю війну, цей мішок із тілами
спільно, або
я принаймні не відвертатимусь
од очей твоїх мертвих,
од страшної відплати за них –
то хіба з таким
говорити й далі.
ID:
981439
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 27.04.2023 14:04:10
© дата внесення змiн: 27.04.2023 14:30:42
автор: Станислав Бельский
Вкажіть причину вашої скарги
|