Виє вітер в полі, снігом опадає.
Листям криє землю, долю проклинає.
Кличе Бога з неба піснею сумною:
- Мамцю моя рідна, не сумуй за мною!
Я збираю зорі ув скарбниці неба.
Іншого від долі нічого не треба,
бо усе з собою не візму в могилу,
я іду без зброї в неньку Україну...
Темінь у байраці роси в'є в долину.
Прихилилась вранці до верби калина,
та сумує гірко, коси рве та плаче,
що оставив матір син напризволяще:
- Люба моя сестре, нащо цеє горе!
Поховало небо золотії зорі.
Нащо чорний ворон землю обіймає,
ріднеє дитятко кровью поливає?
Нащо суча зграя рве дитячу долю?
Серденько розкидала по стернині поля?
Де ця Божа кара, скільки ще чекати?!
Знали б як сумує за синочком мати!
Горе не вертає, сонце не згорає,
думи опадають, птаха не співає.
Обступила груди біль, нудьга та мряка,
пісня солов'їнна в обрії заклякла...
Каже вітер теплий віти похиливши:
- Слухай, люба, слухай - він все чує, тихше!
Не буди, хай трохи тіло відпочине...
Та вона почула: - Слава Україні!
2023
