У ній життя буя наперекір
Всьому і всім, і посмішка невтомно
Звучить відлунням реготу між гір
Ніби вона не в епіцентрі шторму
В ній безтурботності - втонув би океан,
Любов поглинула би всесвіти найдалші,
А погляд - ліки для душевних ран,
Її обійми - без відтінків фальші.
Із неї променіє доброта,
Що оживляє душі постарівші,
Дарує силу висохлим рукам,
Сповняє барвами й теплом сердечні ніші.
Вона живе і сповнює життям
Життя усіх хто це життя полюбить.
Дарує крила втомленим батькам
Що стануть їй щитом від світу люті.