І ніч нарешті залишає свій слід,
Лоскоче нерви, заспокоює душу.
І розтопити прагне серцевий лід,
Який на воду перетворити мусить.
Місяць їй за доброго панібрата,
Щастя творить під покровом ночі
І прикриває закривавлені шати ,
Затуляючи усім недругам їхні очі.
Час не спиняється, помалу ходить,
А за провідника взяв собі небуття
І всі миттєві наміри зразу холодить,
Щоб розміреним стало людське життя.
