Літали двоє в небесах,
Крило з крилом не розлучали.
І вдень й вночі були разом,
Бо дуже сильно так кохали.
До сонечка, крізь вітри буйні
Разом вони летіли,
А ввечері у темряві
З зірками говорили.
Казали люди – це любов
І почуття не вмре це,
Та постріл пролунав, як грім
І зупинив їй серце.
В останнє глянула, а душу
Його взяла з собою.
Закрила очі, склала крила
І зникла під водою.
А він злетів у синє небо
І крила там розкрив.
Він за любов, за свою милу
Життя віддать хотів.
Для чого жити так без неї?
Хтось в світі фарби змив.
В її очах, в її коханні
Він серце загубив.
Тепер літав так одиноко,
Кричав і звав кохану.
Не знаючи, як далі жити
Летів до океану.
Він всюди чув лише її
І бачив крила білі.
А щастя й спокій він знайшов
На гострій скелі сірій.
Відтоді кожен альбатрос
Лиш сам собі літає,
А скеля та із морем вдвох
Світанки зустрічає.
Цінуйте те, що маєте,
Живіть у кожній миті.
Любов живе, любов рятує,
Бо вічна в тому світі.
Кохання є, було і буде.
Воно не обірветься,
Але хай вас мине та доля,
В якій про скелю йдеться.
