Лети, моя пташко, така твоя доля.
У двір не спіши, зупинись біля поля.
Я мушу тобі гірку правду сказати:
Нема твого дому, нема в тебе хати.
Будуй, мій лелеко, деінде гніздечко,
Щоб бУло малятам і тепло, й безпечно.
Згоріло дощенту, пташино, обійстя.
Шукай у чужій стороні собі місця.
Послухав і ринув. Де серце веліло,
Туди й понеслось за крильми його тіло -
До рідного дому, де кущик калини
До сонця галуззя здіймає щосили.
Заплакав лелека: руїна навколо.
А як же буяло усе кольорово!
Усе до ладу, то не двір був, а казка.
У хаті добро панувало і ласка.
Господар не стрів і пісень не співає.
Дружина його чом весну не стрічає?
Мовчить сірий двір. Не сміється малеча.
Вселився тут сум і снує порожнеча.
Тривожно злетів в синє небо лелека.
Позаду дорога лишилась далека.
Півсвіту здолав, щоб вернутись додому.
Прогнати його не удасться нікому!
Із миру по нитці, із саду по гілці -
Гніздечко нове на зруйнованій стрісі.
Щороку тут люди на нього чекали,
Тепер же людей пташечки виглядали.
Плекали надію: повернуться люди.
Заграє весна найсвітліші етюди!
І разом з живими в раю заспівають
Герої полеглі, які не вмирають:
"Ще не вмерла України..."
І НЕ ВМРЕ НІКОЛИ! 🇺🇦
10.03.2023
Наталія Петренко
Дуже проникливо і щемно, ще і з такою алегорією відносно і до самих людей, яким, через цю російсько-фашистську навалу, немає куди повертатися і до рідних осель. Та наш народ не зламає ніщо. Все буде відбудовано, і все буде Україна! Бо не вмре ніколи! З повагою і дружнім теплом душі.
