Чи можливо комусь розповісти, повідати про порожнечу моєї душі, щоб зрозуміли усі, вже не діти малі, вже життя пожирає все, залишає самих, вже немає мрій дивних, із казок утілених, бо буденність наш бог, ми і так вже поранені, але удари ще йдуть, вони йдуть без упину, прогинай мвою спину, бо буденність - твій бог.
А я якщо я не хочу, а якщо не прогнусь, а якщо знайду спосіб і до себе вернусь, до колишньої себе - тої, що сміялась, тої, що лякалась, за груди трималась, і ні, не боялась я кричати і мріяти, битись до кінця, адже не було пороку темного на мені вінця…
Напевне через біль і кров будуть наші дні здобуті, певне через кілька років будемо всіма забуті, але ж бо ні, начхати на цих клоунів, своє життя ти бережи, бо вже не не буде таких днів, життя живого, нашого ясного, барвистого і дикого, не загуби себе самого….
ID:
976492
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 10.03.2023 00:12:41
© дата внесення змiн: 10.03.2023 00:13:18
автор: Cosmos_03
Вкажіть причину вашої скарги
|
