«Привіт, Одрі! Пам’ятаєш мене?»
Багато таємниць приховує у собі Місто. Скільки людей, на перший погляд зовсім звичайних, нецікавих; а приглянешся до них пильніше – і невимовні історії можуть відкритися твоїй увазі. Втім, хіба бувають зовсім нецікаві люди? Просто треба уміти спостерігати...
Ось двоє крокують вулицею. Висока темнокоса красуня на вигляд має років двадцять, не більше. Інша – маленька дівчинка років семи, також чорнявенька, із рожевим повновидим личком і світлою усмішкою. Вони сестри. Старшу звуть Одрі Дилінґер, молодшу – Кікі. Вони повертаються із дитячого садочка.
- Ну, Кікі, покажи-но, що ви сьогодні малювали? – цікавиться Одрі у своєї сестрички, коли вони приходять додому.
- Я намалювала свою сім’ю. Ось, дивись: мама, тато, я. А ця дівчина – правда, гарна?
- Правда. Хто ж це?
- Це ти, - і мала Кікі поважно простягає сестрі свій малюнок.
- Невже я? Дуже схоже! – зеленоока красуня, усміхнувшись кутиком уст, розглядає маленького кривобокого чоловічка, більше подібного на карлика, ніж на Одрі. Лише копиця чорного волосся робить його трохи схожим на оригінал.
Одрі Дилінґер, як ми вже сказали, була доволі дорослою панною; давно сама заробляла собі на хліб. Але жила й далі з батьками, бо на її плечах лежала турбота про молодшу сестру. Пані Дилінґер народила свою старшу доньку у шістнадцять, будучи зовсім іще молодою і недосвідченою, і Одрі зростала, мов та билина при дорозі. Тепер мати працювала посудомийкою в ресторані, і майже не мала часу на виховання й молодшої дочки. Тож Одрі сама взялася доглядати Кікі, не бажаючи, аби сестричка зростала без материнського тепла.
Батько Дилінґер працював у авторемонтній майстерні, й від нього завжди пахло мастилом і бензином. Він був великим і добрим, і Кікі любила його більше за матір.
Ось у замку повернувся ключ, і до передпокою увійшла пані Дилінґер, як завше, дуже втомлена. Вона здавалася старшою своїх тридцяти семи; важка праця робила своє: долоні червоні й пошерхлі, навколо очей залягли глибокі зморшки. У руках вона тримала паперовий пакет із продуктами.
- Ось, отримала сьогодні гроші, - сказала вона і поставила пакет на стіл. – Купила дещо для моєї маленької Кікі, - мати лагідно погладила доньку по голівці, а потім пішла до ванної кімнати.
- Мамо, ходи їсти, - Одрі вже накривала на стіл нехитру вечерю. – Батько сьогодні пізно повертається...
Коли мати сіла до столу, Одрі зауважила, що у неї забинтований палець.
- Що сталося? Порізалась?
- Та ні, якийсь чоловік прищемив дверима у магазині.
«Втім, не думаю... Ти ніколи й не дивилася у мій бік, жодного погляду за довгі роки... Навіщо, справді, тобі був потрібен я, адже ти зустрічалася із Германом, красунчиком Германом, капітаном шкільної футбольної команди...»
- Сьогодні ми робили візитівки, - розповідала Кікі. – Панна Вачовська розказала, що у кожної людини має бути своя візитівка.
І от Кікі дістала із папки кілька розмальованих прямокутничків, розклала на столі. Помітно було, що вона задоволена результатами своєї роботи. Старша сестра з любов’ю спостерігала за нею.
- Це ось візитівка мами...
- «Пані Дилінґер», - прочитала Одрі. – Кікі, сонечко, та ти вже зовсім добре пишеш!
- Та ще не зовсім, - трохи знітилася дівчинка. – Панна Вачовська нас навчає.
- Подобається вона тобі?
- Не знаю... Вона добра, - з цими словами Кікі залізла сестрі на коліна, обійняла її своїми маленькими рученятами і промовила: - Але ти – добріша. Я тебе люблю.
- Сонечко моє! – Одрі притулила до себе сестричку і поцілувала у рожеву щічку, та мала уже нетерпляче щебетала далі:
- А це ось візитівка для мами з татом, якщо вони разом підуть у гості. Я навіть намалювала їх, аби було гарно, - Кікі взяла зі столу картку, на якій було намальовано двох потвор із великими головами; одна мала коротке чорне волосся, а інша – червоні сережки у вухах.
- А це що? – запитала Одрі, вказуючи на прямокутники, наведені чорним фломастером на носах чоловічків.
- Не знаю, то не я малювала, - стенула плічками Кікі. – Хтось домалював, поки я ходила в туалет. Я не стала перемальовувати, бо в мене не вийшло б знову так гарно.
- А ось візитниця, - дівчинка дістала із папки гармошку, склеєну із кольорового паперу, і розклала карточки у кишеньки.
Сестри повечеряли, і Одрі вклала Кікі спати. Закутала її у ковдру, поцілувала в чоло, побажала доброї ночі. А тоді пішла у вітальню дивитися телевізор; чекала, коли батьки повернуться з роботи. Мати, здавалося їй, чомусь затримувалася.
Батьки прийшли близько півночі.
- Ви сьогодні разом? – запитала Одрі, не відвернувши погляду від екрану.
- У лікарні зустрілися, - втомлено промовив батько.
- У лікарні? – занепокоєно перепитала вона і вибігла до них у передпокій. – О Господи, що з вами трапилось?! – вигукнула Одрі, поглянувши на батьків: і в матері, й у батька на носі були приліплені шматки пластирю.
Батько зняв свої старі черевики, важкою ходою пройшов на кухню й опустився на стілець. Мати присіла навпроти. Одрі мовчки оглядала їх, чекаючи пояснень.
- Коли я повертався додому, якийсь тип вискочив із-за рогу і врізав мені по носі. Не зробив спроби пограбувати... Просто зламав мені носа і накивав п’ятами. Не розумію... – батько важко зітхнув. – Я навіть не встиг його роздивитися, все сталося так зненацька...
- А ти, мамо?
Мати гірко посміхнулась.
- Зі мною сталося майже те саме. Тільки я від удару втратила свідомість. А як отямилася, пішла до лікарні, де й зустріла батька...
- І ніхто не допоміг тобі, поки ти лежала непритомна??
- У тих нетрях, якими я повертаюся додому? Хто ж там ходить... – мати теж переривчасто зітхнула. Руки її ледь тремтіли.
«Що ж це робиться на світі? – розпачливо подумала Одрі. – Як же так?..»
- Ви повідомили поліцію?
- Яка там поліція... – відповів батько. – Ми ж навіть не роздивилися тих типів...
Повний текст оповідання можу вислати на електронну пошту.
Не гірше Стівена Кінга, але мені більше подобається Достоєвський.
У Вас є ідея, і Ви її розкриваєте, це помітно у Ваших творах-- це+
Я не розумію чому Ваші герої роблять саме такі дії чи вчинки. Спробуйте кількома словами подати загальний характер героя ( я не вмію), як наприклад на рисунку можна двома- трьома лініями показати що це квола, стара бабуся, чи, навпаки-- силач. Розумієте?
Коли я читаю якийсь роман чи детектив в мене виникає відчуття, що ось зараз автор захоче і персонажа вб'ють(чи закохається), а захоче і -- ні. Звідси приватне запитання: Ви, коли пишете, відчуваєте свою владу над сюжетом, ось захочу -- буде так ,а захочу буде по іншому. Даруйте, що відійшов від теми.
Візьміть до уваги, що коментую, виключно , як читач( я любив,колись, читати).
Дякую, пане Ооооо, за терпіння і доброзичливу увагу, для автора це дуже важливо.
Я і сама часами не розумію, чому мої герої вчиняють так чи інакше.
Щодо конкретно цього оповідання -- воно доволі старе, умінь у мене було менше, ніж зараз (а їх зараз-то небагато...), ви бачили дату -- написане 2001 року, потім змінила кінцівку, потім ще трохи правила... але правити більше -- то вже переписувати наново, тому залишила як є.
Щодо другого вашого запитання: ні, влади над сюжетом майже не відчуваю. Я не уявляю собі, як-то інші письменники вигадують сюжети, списують сотні сторінок за власним бажанням... У мене воно приходить -- і все, я можу поправити стилістику, дібрати кращі слова -- але сюжету не вигадую ніколи. Саме тому мені пишеться так важко і так рідко... на разі нічого не приходить. Я точно знаю, що маю написати іще дві книги, вони висять над мною уже багато літ -- але є лише кістяк, на разі мені не стає уміння одягти цей кістяк плоттю і вдихнути душу... сподіваюся, що Господь не дасть померти, поки не дописала.
