Пусть однажды это будет история не о сопротивлении,
а о свете домашних библиотек.
Не о том, как враг ломает о нашу кровь
свои зубы гнилые –
а о красных цветах пения,
что распускаются в легких.
Я хотела бы верить в то, что ты говоришь,
в трепетную пульсацию под адамовым яблоком,
чтобы это вплеталось в дыхание,
текло по жилам, обжигало
фарфор лица.
Но бывает в тебе
такая детская, такая жестокая жадность,
что подвешивает все слова наперёд –
и в горле темно.
Пусть однажды это будет история
узнавания во тьме,
успокоения после долгого бега,
сбитого дыхания –
пламени, что можно угасить губами.
Раздражённое нёбо рассвета
с язвами звезд,
горьковатый запах горелого, согласные дрожат
между мокрыми ветками
в кириллическом одиночестве.
Я хотела бы верить в то, что ты говоришь,
как ласточки, что носят по щепотке глины – в строительство гнезда
над окном у людей
после каждого возвращения из тёплого края.
Но каждый отведённый взгляд,
побег в самую узкую щёлку –
словно выстрел в ласточкино гнездо,
словно из него чужие птицы
выбрасывают белые перья нежности.
Пусть когда-нибудь это станет
не историей противостояния –
а историей вечернего дома, где мы
от пола до потолка закладываем в шкаф книги,
абсолютно уверенные,
что никто их больше
не спалит.
(Перевод с украинского)
++++++++++++++++++++++
*
Хай одного разу це буде історія не про опір,
а про світло домашніх бібліотек.
Не про те, як ворог ламає об нашу кров
свої зуби гнилі –
а про квіти червоного співу,
що розпускаються у легенях.
Я хотіла би вірити в те, що ти говориш,
у тремку пульсацію під адамовим яблуком,
щоби це впліталося в дихання,
текло по жилах, обпалювало
порцеляну обличчя.
Але буває в тобі
така дитяча, така жорстока захланність,
що підважує всі слова наперед –
і у горлі темно.
Але хай одного разу це буде історія
впізнавання в пітьмі,
заспокоєння після довгого бігу,
збитого дихання –
полум’я, що можна загасити губами.
Подразнене піднебіння світанку
із виразками зірок,
гіркавий запах горілого, приголосні тремтять
поміж мокрого гілля
у кириличній самотині.
Я хотіла би вірити в те, що ти говориш,
як ластівки – по грудці глини – в будування гнізда
над людським вікном
на кожне повернення з вирію.
Але кожен відведений погляд,
втеча в найвужчу шпарку –
ніби постріл у ластів'яче гніздо,
ніби з нього чужі птахи
викидають біле пір'я ніжності.
Хай колись це стане
не історією протистояння –
а вечірнього дому, в якому
від підлоги до стелі закладаємо шафу книжками,
абсолютно певні,
що ніхто їх більше
не спалить.
ID:
968091
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 12.12.2022 12:37:12
© дата внесення змiн: 12.12.2022 12:37:12
автор: Станислав Бельский
Вкажіть причину вашої скарги
|