Двадцять четверте о п’ятій.
«Речі збирай, почалася війна».
Щось метушусь по кімнаті,
Сонна, залякана... Гуркіт луна,
Виє сирена пекельно,
Серце відстукує вибухів такт,
Кожен з них чийось смертельний,
Кривдить країну ворожий літак.
Кішку схопила та книжку.
Тривожна валізка моя не важка.
В ній - воля, сміливості з лишком,
Любов до країни та мій ДНК (де ен ка)
Папа👋, обійняла квартиру
Та вийшла у прірву лихої зими.
Тут голуби - символи миру,
А ворог вважає - це вісник чуми.
Прийшла до підвалу, де люди,
Які незнайомі та рідні мені.
Тепер мені лячно не буде,
Бо я не сама. Ми усі на війні.
Матуся співа немовляті
В пітьмі колискову. І я прилягла.
І в мареві бачу солдата,
Якого ні в сон, ні в життя не звала.
Уві сні я до нього волаю:
«Чого ти тут робиш на моїй землі?
Чому ти дома підриваєш,
Де сплять матері та їх діти малі?
Чи є в тебе гідність військова,
Аби розпізнати злочинний наказ?
За що убиваєш? За мову?
За спільні кордони винищуєш нас?
За хворі страхи чи примари,
Які в телевізорі тільки живуть?
За дії які під удари
Ракет твоїх люди мої попадуть?
Питання до тебе останнє,
Як може народ твій пишатись війной?
Як зло може мати визнання
У більшості. Хто є герой
Для них? Той, хто б‘є по сусідах?
Про що молитви у таких матерів?»
Від сну розбудив новий вибух,
Що хор із дитячого плачу зчинив.
Притихло. З підвалу несміло
Я вийшла та мамі пишу на «ти як?»
«Я в шапці та добре поїла…
Ось тільки я бачу військовий літак.»
О господи, як захистити
Від бомби, що скине диявольський «птах»?
Я крейдою шкрябаю: «ДІТИ».
Бабах…
