Йде зараз, мамо, сніг на Україні...
Вінець Христа із тисяч зернят горя...
До тебе мої сльози не долинуть.
Коли я кличу, тиша лиш говорить.
Помремо ми: чому не спиш, бараку?
Немов розрада вітер цей повіє...
Чи ще лишились на замерзлім шлаку
Знамена серця і в руці світильник?
Мені натомість в темряві лишатись:
не знати втіхи і коритись болю?
Моя зоря велить мені порвати
струни моєї арфи голосної...
Услід троянда часу тихо в'яне.
Згасає. Я один... Один єдиний...
Це, мамо, що: зростання, а чи рана -
Тонути в заметілі України?
Paul Celan WINTER
Es fällt nun, Mutter, Schnee in der Ukraine . . .
Des Heilands Kranz aus tausend Körnchen Kummer ...
Von meinen Tränen hier erreicht dich keine.
Von frühern Winken nur ein stolzer stummer . . .
Wir sterben schon: was schläfst du nicht, Baracke?
Auch dieser Wind geht um wie ein Verscheuchter . . .
Sind sie es denn, die frieren in der Schlacke:
die Herzen Fahnen und die Arme Leuchter?
Ich blieb derselbe in den Finsternissen:
erlöst das Linde und entblößt das Scharfe?
Von meinen Sternen nur wehn noch zerrissen
die Saiten einer überlauten Harfe . . .
Dann hängt zuweilen eine Rosenstunde.
Verlöschend. Eine . . . Immer eine . . .
Was war es, Mutter: Wachstum oder Wunde -
versank ich mit im Schneewehn der Ukraine?