Послухай.
Я не знаю, скільки під ребрами залишилося сили та часу.
Скільки ще воно зможе триматись, видаваючи рваний стук.
Я не знаю, ще скільки поштовхів воно встигне зробити під трансом,
Тому просто читай, що я пишу, доки думки ще є поміж рук.
У легенях замало повітря. Скоро зникне й воно серед губ.
Пам'ятаєш, колись я всміхалась і читала вірші під дощами,
Доторкалася пальцями пальців та читала твої думки?
Подивися на мене зараз. Синяки під моїми очами.
Пневмонічні легені, мовчання. Ти приніс мені дим крізь роки.
Ти приніс мені війни словами. Хоча міг просто взяти й піти.
Так було б набагато легше, аніж завжди на тебе чекати.
Тільки знаєш, чекати, не хочу. Я втомилась від дурості днів.
Я втомилась тебе розуміти і брехню із душі стирати.
Бо усе це немає сенсу. Як би ти цього всього не хтів.
Ти сліпий. Ти глухий. Ти — лиш зброя. Я не хочу, щоб ти мене вбив.
Тому слухай усе це. Послухай. Я не хочу тебе більше знати.
Тебе хтось вже чекає із фронту. Хтось покраще ніж я. Хтось свій.
В мене так мало сили та голосу, що я навіть не хочу кричати.
І тобі не пораджу кричати. Краще руки у зброї зігрій.
Ми ніхто. Лише люди. Лиш правда. Я — своя. І ти теж лише свій.