И что-то обязательно даётся взамен,
когда отнимается так много.
Что-то даётся, как внезапный опыт прощания. Ведь откуда ты мог узнать о том, как обрывается нить, и как останавливается посреди времени растерянное сердце?
Боль.
Боль и надежда тебе возвращают утраченное ощущение этого мира. Делают живым сгусток твоего естества, придают ему смысл.
Боль и надежда – их ты никак не ожидал,
о них не говорилось за семейным столом.
Откуда ты мог услышать этот голос леса,
испуганного огнём, кто бы еще мог тебе
ставить зрение, настраивать его,
как рояль, чтобы глаз не промахнулся,
узнавая среди поля ход
сумеречного зверя?
И если уж выдержал, если перебыл
безумное балансирование поверх зимы,
собрав воедино страхи, как книги
из отцовской библиотеки,
как сможешь теперь сетовать на вес
случая, что вывел тебя
на холодный воздух истории?
А значит не смей,
не смей сетовать там,
где сжимаются зубы изувеченного ландшафта,
где не плачут обожженные яростью,
обрамлённые светом,
рассечённые лунным сиянием.
Боль и надежда нас объединяют среди
отверстий темного неба.
Боль и надежда, как двое лёгких девочки-утопленницы,
из которых откачали зеленую прудовую воду,
вернув ей жизнь.
Боль и надежда, как дом, перестроенный
после пожара.
Только среди этого разлома, когда уходит прошлое,
словно берег во тьму, только среди громады
терпения
появляется привкус любви к тому,
что делало тебя уместным
этой весной, таким понятным, чётким,
поставленным против солнца,
освещённым на ветру.
Я видел, как сонные женщины в вагоне хватаются за невидимый голос, будто за нить, что выведет в коридор.
Я видел, как гаснут огни воодушевления над головами мужчин.
Как дети припадают к сумраку, словно к матери. Как собаки умолкают, увидев солнце, что движется над городом.
Но будет это лето,
эта безмерность обожжённой реки,
и пацаны на асфальтовой футбольной площадке,
как буквы в конституции – свидетельствуют о равенстве рождённых на границах,
о равенстве и честности людей, что с детства
привыкают сдирать кожу о жёсткий асфальт дворов,
привыкают к боли и надежде,
вшивают в светлые разрывы тела
сгустки июльского солнца.
Но будет лето,
и поезда, что возвращаются в город,
как рыбаки,
пусть не возвращаются без улова,
пусть перевозят по городам нашу надежду -
горькую, как дым,
как письмо
горькую...
05.07.2022
(Перевод с украинского)
+ + +
І щось обов'язково дається взамін,
коли відбирається так багато.
Щось надається, наче раптовий досвід прощання. Адже звідки ти міг дізнатись про те, як обривається нитка, і як зупиняється посеред часу розгублене серце?
Біль.
Біль і надія повертають тобі втрачене відчуття цього світу. Роблять живим згусток твого єства, надають йому сенсу.
Біль і надія, на які ти ніяк не очікував,
про які не говорилося за родинним столом.
Звідки ти міг почути цей голос лісу,
сполоханого вогнем, хто би ще міг тобі
ставити зір, налаштовувати його,
ніби рояль, щоби око не хибило,
пізнаючи посеред поля ходу
сутінкового звіра?
І якщо вже витримав, якщо перебув
божевільне балансування понад зимою,
зібравши до купи страхи, мов книжки
з батьківської бібліотеки,
як зможеш тепер нарікати на ваготу
випадку, що вивів тебе
під холодне повітря історії?
А отже не смій,
не смій нарікати там,
де стискаються зуби понівеченого ландшафту,
де не плачуть обпалені люттю,
обрамлені світлом,
січені місячним світлом.
Біль і надія поєднують нас серед
отворів темного неба.
Біль і надія, мов дві легені дівчинки-потопельниці,
з яких відкачали зелену ставкову воду,
повернувши життя.
Біль і надія, як дім, перебудований
після пожежі.
Лише серед цього розлому, коли відходить минуле,
мов берег у темряву, лише серед огрому
терпіння
з'являється присмак любові до того,
що робило тебе доречним
цієї весни, таким зрозумілим, чітким,
поставленим проти сонця,
висвітленим на вітрі.
Я бачив, як сонні жінки у вагоні хапаються за невидимий голос, ніби за нитку, що виведе в коридор.
Я бачив, як гаснуть вогні наснаги над головами чоловіків.
Як діти припадають до сутені, наче до матері. Як пси замовкають, побачивши сонце, що рухається над містом.
Але буде це літо,
ця велич обпаленої ріки,
і пацани на асфальтовому футбольному майданчику,
наче літери в конституції - засвідчують рівність народжених на кордонах,
рівність і чесність людей, що змалку
звикають здирати шкіру об жорсткий асфальт дворів,
звикають до болю й надії,
вшивають у світлі розриви тіла
згустки липневого сонця.
Але буде літо,
і потяги, що повертаються в місто,
наче рибалки,
хай не вертаються без улову,
хай перевозять містами нашу надію -
гірку, наче дим,
наче письмо
гірку...
05.07.2022
ID:
952779
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 09.07.2022 23:48:57
© дата внесення змiн: 09.07.2022 23:48:57
автор: Станислав Бельский
Вкажіть причину вашої скарги
|
