І знову я озираюсь в далеке минуле,
хоч на те воно й минуле,
що вже промайнуло,
та мабуть чого прагну,
щось шукаю.
Що то є? Я й, правда, сам не відаю,
не знаю.
Заплутався, і слова на скажу,
не збрешу,
прокинувся - і пам'ятаю ту щасливую,
жахливую весну,
я пам'ятаю, що я був тоді вже поруч,
був так близько,
та переплутав я дороги,
й надворі було слизько,
я пам'ятаю, як ми просто сиділи,
пили каву й мовчали,
бо що казати, й про що розмовляти
ми просто з тобою не знали.
Розпрощалися на станції метро "Мінська",
розійшлись і не знайшлись,
згубивши свої війська,
які вели один на одного́
без жалю й без пощади,
і ми сміялися під артилерійські
залпи й канонади,
так реготали, що й не чули,
як обоє програли,
і навіть не знали назви гри,
в яку ми з тобою тоді грали.
То було лише два роки тому,
пам'ятаєш? Скажи, хоч збреши.
І лиш коли мене ти знов піймаєш -
прошу, мовчи, прошу, мовчи...
Як ми мовчали тоді,
тою весною в кав'ярні.
Тобі я, хоч не віриш,
завжди, доки живу,
буду радий.
11.06.2022
Актуальні, життєві рядки, які просочені душевним болем. Дякую, Максе. А Вам бажаю позитиву і ще раз позитиву і все буде добре. На все потрібно час.
Макс Дрозд відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро дякую, Наталі, за такий коментар! Вчора написав, згадавши події дворічної давнини й надихнувшись теплим вечором, ясним місяцем. Для тих днів це були певні символи.
Й вийшло в якійсь манері, геть мені не властивій - щось нове, певний експеримент.
Завжди радий Вам!
Гарного дня