|
Андрій вже й не очікував нової подорожі. Стан умиротвореності та рівноваги, у якому перебувало все його єство́, здавалося вже ніколи й ніщо не потурбує. Хіба що йому буде даровано повернутись туди, назад … до неї. До Аврори. Але цього не ставалося. Ймовірно, те, що було, вже вважалося само по собі неймовірним дарунком долі. Хто-зна, можливо його колись буде повернуто, щоб нарешті прожити своє власне життя, а не чиєсь ... Хотілося б цього, мріялося про це.
Здавалося, що на нього все ще чекає якесь особливе завдання. Щось неприємне і неуникне, до чого він уже фактично звик. Щось, що необхідно виправити, витерти з людської історії. Як виявилось, не помилявся ...
Черговий спалах. Як важко даються ці енергетичні трансформації?! І ось вже вона - нова болюча роль. Ось тільки сцена та глядачі ... Якби ж це можна було назвати сцено та глядачами?! "Ну добре, розберемося."
Андрій сидів у кріслі. А точніше той, у чиєму тілі зараз перебувала його свідомість. Поруч валялось щось схоже на дзеркало. Хто ж він тепер? Боже, яке ж бридке обличчя?! Ні, не в сенсі недоглянутості чи спотворення хворобою … Зовсім ні. Маленькі очі, безвольне підборіддя, наче вискубане якимось диким птахом чоло … Кабінет явно скидався на сховище для самотнього самозакоханого диктатора. І мабуть достоту боязливого. Інакше він би не сидів у цій кімнатці-бункері більшість свого часу. Андрій не міг знати його імені. Він був у цій державі чи навіть у цій частині Європи задовго до найжахливішого вияву тепер уже всім відомого російського фашизму. Щоправда, невже цього ще не було? Йому здавалось, що десь у глибинах 20 століття чи навіть на початку 17 - го такі відчуття уже з'являлися і не в українців ...
У двері тихенько постукали. Краще, мабуть, вжити слово «пошкреблися».
- Увійдіть. Що?
Спеціально постарався наділити свій голос якимись відразливими нотками.
- Як ви і просили, пане президенте. Привезли шамана Яголєєва.
- Приведіть сюди.
У кабінет двоє посивілих охоронців внесли наче мішок тіло якута. Вся країна знала, що він поривався вигнати демона з тіла свого президента. Воно б лише посміятися, але дехто сприймав ці магічні викрутаси аж надто серйозно. А опозиція одного з міст взагалі збиралася зустрічати шамана багатотисячним мітингом. Тож у "чарівника" почалися проблеми.
Коли з його голови зняли мішок, Андрій побачив змордованого голодом чоловіка середнього віку, який явно не мав жодних фізичних сил з кимось хоча б спілкуватися. Але мабуть доведеться …
- Що ви з ним зробили?
- Він вам провокував втрату влади у найближчі місяці. Ви наказали сховати його подалі. Ми так і зробили.
- Залишіть нас.
………………….
Двоє говорили тихо, іноді навіть пошепки.
Через якийсь час діалог виявився досить таки цікавим. Голос шамана хрипів наче ключ у заржавілому замку.
- Знаючи свою долю, навіщо прискорювати її?
- Немає нічого страшнішого за неправду. Як з нею жити?!
- Можна ж було промовчати?
- Я намагався все змінити.
- Хіба одна людина може щось змінити? Хіба що ... (Андрій посміхнувся)
- Не бачу у ваших очах ночі. Що сталося з вами?
- Що саме ви хотіли змінити?
- Йде війна. Хіба не ясно. Що сталося з вами? Я бачу в очах світло. Невже мене почули?
- Так, я думаю, вас почули …
………………………………
У двері знову пошкрябалися. У дверях з’явилася майже котяча голова. Та ні, здалося … Лєсков власною персоною. Оці випещені нігті, руки, клапті шерсті над очима ... Цікаво, як йому вдається так вдало ховати хвіст ... .
- Чи дозволите на два слова?
- Знову доймають діти? Не подобається у росії?
Андрій явно почав розуміти усі деталі цього нового сірого світу.
- Та ні. Це ми уже пройшли. Там істерика. Минеться … Ви ж знаєте мою Лізусю.
- У чім ж проблема?
- Укри не йдуть на переговори. Потрібні якісь нові погрози … Нічого не приходить в голову … з дозволеного.
- Пригрозіть їм перекрити Дніпро на Валдаї.
- Ви, як завжди наймудріші мій правителю ...
"Цей дурень навіть не зрозумів, що я пожартував ... "
………….
"А от візьму і піду пройдуся вулицями. Просто сам. Без нікого. Без охорони".
Таке бажання доволі важко було здійснити. Але після певних старань … Умовний диктатор опинився на вулицях столиці.
Дійсно, світ виявився доволі яскравим. Ця яскравість іноді просто сліпила. Гасла, гасла, погрози ... Щось таке уже було. Там ... у минулому.
Чому ж вони так злякано на мене дивляться?! А ось ця ровесниця "великої перемоги" явно хоче щось сказати.
- Невже це ви … я так мріяла колись вас побачити. Доторкнутися. У мене удома є ікона, на якій зображено вас. Ми все підтримуємо. Ми з вами. Ми знищимо цей вселенський фашизм.
- Пані, а що ж буде далі … Ви кажете, що ми все знищимо. Яким ж тоді буде той залишковий світ?
- Таким, як у нас. Усі будуть щасливі.
- А від чого будуть щасливі?
- Бо ми їх усіх знищили.
"Страх або … ось таке зміїне шипіння. І чого я лише так сюди приперся?!»
……………………
Андрій майже вирішив, що він виступить з промовою. Просто знищити це тіло і навіть ще кількох найбільш ярих нелюдів … ? Це не змінить ситуацію. Тут щонайменше три покоління ототожнило зло з добром. Виступити у прямому ефірі? А далі? Вони ж просто потрактують по-своєму його слова. Кожна його правильна фраза набуде взагалі неочікуваного змісту. Зринув спогад єдиної спільної прогулянки містом з Францом Кафкою. Тому ввижався всюди його «замок» наче відмінусованої людської свідомості. «А я ще мав сміливість переконувати його у силі людської гідності та свободи, де б це не було і за яких би це не було умов». А якщо у думках?
"Громадяни не існуючої країни!
Та й чи громадяни? Що можна вам сказати? Що можна сказати у порожнечу? І навіщо?
У вас немає своєї історії. Частину з того, що ви вважаєте своєю історією, ви вкрали в України. Історії окупованих вами народів ви теж не знаєте. Бо це уже не нації. Хіба можна назвати нацією тих, хто не шанує власних звичаїв, мови, предків. А якщо у вас немає історії, до кого я звертаюся? До порожнечі? Чи вам подобається бути порожнечею?
Ви не вмієте і не хочете працювати. У вас є алмази, нафта, газ, руди, ріки та ліси … У вас цього стільки, як немає в жодного іншого народу у світі. Але вам цього не потрібно, бо ви не можете цим скористатися, бо ви не народ, не нація, та й мабуть не люди … Чому не люди? Бо вас не зачіпає чужа біда … Ви не співчуваєте. Ви не намагаєтесь захистити власну дитину … Ви її продаєте. Мені, переляканому диктатору … Не маєте жалю до чужої. Хто ж ви?
Ви не вірите у Бога? У жодного … Ви вдаєте, імітуєте віру. Ваші священики – звичайні військові. Просто це така особлива армія. Ваші священики прославляють убивства, публічно демонструють жадібність, жорстокість … Може це анти-віра?"
Андрій так і не вирішив … Чи варто їм говорити ці слова … Адже квіти, посаджені у пісок, не мають жодного шансу … «Я зрозумів. Вони – пісок.» «Отже, мені потрібно залишатися тут чим довше». «І нищити цей уламок нікчемності зсередини».
………………………………………….
Правитель у мавзолеї. Дехто посміявся б з цього факту. Чи з цієї події. Прийшов перевірити, чи готують місце … Але у них не прйинято сміятися. Сміх найчастіше - це вияв розуму та волі. Лише зовсім рідко - глупства.
Андрій дивився на лялькове тіло старого вождя, що прославився мабуть тим ж, що і його теперішнє тіло. Спонуканням до вбивства, знищення, руйнування. Нікчемне, дрібне створіння. Жертва логопеда. І оце нікчемство майже століття пропонувалося дітям величезної імперії як ідеал для наслідування?! Чому пропонувалося? Вони далі нищать дітей цим червоним лайном. Що ж, цей мій персонаж мріяв, мабуть, влягтися тут поруч.
Андрій знайшов очима начальника варти.
- Облийте тут усе бензином і спаліть …
- Але ж як так … Ми ж так довго охороняли. Це ж національна святиня.
- Виконуйте. Чи вам надоїли ваші сім’ї? Хочете на фронт під ракети укрів?
- Слухаюсь, пане президенте.
Навколо збиралися люди. «Путін спалив Леніна». Ця звістка облетіла миттєво москву.
«Навіщо це?», «Що ви робите?», «Святиня» …. Ці та інші вигуки переважали. Щоправда, кілька людей у натовпі явно підтримували все те, що відбувалося. Охорона демонструвала неабиякий переляк.
- Тут залишатися небезпечно. Вони можуть на вас накинутися.
- А ви що? Не маєте зброї? Стріляйте.
- Але ж …
- Це всього лиш дрібні нікчемні люди …
- Це попаде у телевізійні камери.
- Ну тоді не панікуйте … Ходімо.
…………………………………
Кілька людей у сірому перелякано оглядали кімнату, в якій були вперше у своєму житті.
- Мені сказали, що ви виконуєте усі мої побажання.
- Так точно.
- Мені потрібні два десятки готових на все бійців.
- Вони будуть. Який тип завдання?
- Приведіть їх до мене.
………………………..
Кремль горів яскраво та якось урочисто. Сам цей факт став початком кінця так званої російської ідентичності. Символ чого? Для обтяжених кращими зразками колоніального телебачення, створеного переважно представниками тих самих окупованих народів, мабуть все ж спокою, впевненості, сили і … незнищенності. Для тих, хто мав сміливість на відкриті очі та розум – жорстокості, злочину, рашизму.
Вогонь перекидався усе далі і далі. Його було заборонено гасити.
"Цікаво, коли вони зрозуміють, що їхній вождь вже зовсім втратив глузд … "
Чи це не має значення?
.......................
"Що я зроблю завтра? Я зроблю його смішним ... Нікчемним і смішним ...
І не лише його. Почну з оцих, коридорних ... "
Зараз вони бояться. Смішного вони боятися не будуть.
А щоб не боятися, їм доведеться змінитися. Іншого "бути" у такому світі не існує ...
........................
Озвіріла голодна товпа готувала ритуальне вогнище ... . Андрія вже тут не було. Він знову потрапив кудись у невидимі грані чисельних світів. Справжнє зло готувалося до зустрічі віч - на - віч зі своїм ревучим диким творінням.
ID:
949662
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 05.06.2022 00:16:36
© дата внесення змiн: 31.08.2022 22:37:46
автор: Дружня рука
Вкажіть причину вашої скарги
|
