Прибило уламками, зранку, до кави,
Поета, що мріяв про крапельку слави,
Не зАмки, не кИлими, не пароплави,
А просто про сцену, вистави...
Розмазало вщент, розчавило все тіло,
Щоб більше нічого уже не боліло,
Щоб думка ніколи уже не летіла,
Щоб слово мовчало й не жило...
Розрізало шкіру шибкАми і склом,
Щоб був не написаним може псалом,
А, може, щоб просто не сів за столом
З якимось небаченим злом...
Поплавило вії і одяг на ньому,
Щоб знищити вічну обтяжливу втому,
Щоб більш не сидІв, не виходячи з дому,
І щоб не набриднув нікому...
Здригнувся будинок в ударах ракет,
Сирени завили щоденний куплет,
Додолу всю пачку впустив сигарет...
Чи буде він жити, поет?