Ріднесенька! В 1918 році я привіз нашу сім’ю в ті місця, де ми
17 років відпочивали, – в село Лиман, Татарбунарського району.
Не можу описати свій стан: сльози лились рікою, коли згадував
про наш відпочинок і наші з тобою щасливі хвилини. Але… Чому
такі жорстокі закони життя?..
Мене шум очерету вздовж лиману
Враз повернув у давнії часи.
Роки не відчував такого стану
Від знищеної нелюдом краси.
Привіз невістку, сина і онука
У місце, де відпочивали ми,
З’явилася в душі моїй розпука
Від забудов: котеджі скрізь, доми...
Цивілізація все знищила нараз.
Окупували берег торгаші,
Звучить пів ночі із кафешки джаз:
Збивають на клієнтах бариші.
Заріс лиман високим очеретом,
Його вже не гостинні береги.
Не припливе вже човен із уловом –
Понищили усе тут вороги.
Одна, і друга, й третя вже ПЕТ - пляшка...
Порожні, звідкись плинуть, мов качки.
І видно у воді консервні бляшки,
А про очищення ідуть лиш балачки.
Я згадую, як повалило кладку, –
Через лиман на море йшли ми вбрід.
Не думалось тоді про небезпеку,
Що може під ногами бути дріт.
І дотепер тут кладка із дірками,
Через які стрибали ми весь час.
Все ж стежка із сипучими пісками
Вела до моря без упину нас.
Попри усе це, ми відпочивали:
Купались, грілись в теплому піску,
Незручностей зовсім не відчували,
І слухали сусідку говірку.
