Злякали вибухи сором'язливу тишу,
І геть піша вона, подалі від людей.
Та що вона — навіть хитрюгу мишу
Загнали в нірку від "непроханих гостей".
А як раніше? Йшла по селах тиша —
Якою гордою, чарівною була...
Плела вінки кохання і дарувала нишком,
Й закоханих у вільний степ вела.
Отарою дитячі сновидіння
Теж поплелись кудись за небокрай.
І знову мій народ кує терпіння
Й мечі від скаженілих зграй.
В шпарину десь сховалося і щастя —
Хіба потрібне людям в цій порі?
Воно прийде коли довкола спокій,
І буде з нами із вечірря до зорі.
Лише зосталися з людьми віра і надія,
Бо хто ж як не вони за нас?!
А ще спішить до гурту, бачте, мрія —
Таке воно життя, вже без прикрас.
