В траві густій під тином
Цуценя лежало,
Від холоду і голоду
Тихо скавучало.
Хтось викинув безсердечний,
Відірвав від мами,
Що гіркими собачими
Плакала сльозами.
Та на щастя бідоласі
Доля посміхнулась,
Ішла мимо добра бабця,
На нього й наткнулась.
Подивилась, взяла в руки:
-Який ти гарненький,-
Заховала за пазуху,
-Погрійся, маленький.
До оселі принесла,
Там нагодувала
І песика маленького
Тобіком назвала.
Підріс Тобік, став розумний,
Дуже бабцю любить,
За її добро і ласку
Віддано їй служить.
Ту бабусю ні на крок
Він не відпускає,
Біля неї, щоб поближче,
І спати лягає.
Якось сталося таке—
Бабця захворіла,
Заболіло в неї в грудях,
Мало не зомліла.
Вона з ліжка не встає,
Стогне, важко диха,
І нікого, крім собачки,
Як на теє лихо.
Бо бабуся геть самотня,
Родини не має,
І від тої самотності
Ще більше страждає.
Що ж робити собачаті?
Лікувати мусить,
Тож із миски, що сам їсть,
Кісточку приносить.
Біля хворої поклав,
Заглядає в очі,
Ніби: -Поправляйся, люба!
Їй сказати хоче.
І щеняча ця турбота
Бабусю зігріла,
Стало краще після цього,
Вона не хворіла.
Від самотності старенька
Більше не страждає,
Бо у хаті вірний друг
З нею проживає.
Щиро дякую за Ваш відгук. Дуже Вам рада. 
Слава Україні! 
