ІСТОРІЯ СТРАХУ
Я тебя высоко любила.
Я тебя схоронила в небе!
Марина Цвєтаєва
1
З-під світла легкої слини, з-під теплих струн
Злітаєш – і ти вже трепет, і ти – вже струм,
Тобі вже корали світять ( у світ дерев ),
Не знати, де стогін…шепіт, де крик, де рев.
Чужинські зіниці мітять
на жовтий лик.
Вона засинає, міфам
Згубивши лік.
А сонце кладе волокна, та на живіт…
..Сійся, родися, вгинайся, бісівський плід!
2
Як малиновий кущ. Як пелюстка ножа.
В живота - тільки верх. Тільки верх і душа.
Із прозорих прозора. Пожежа. Сльота.
Я - продовження тіні твого живота,
(що собою саме заперечує тінь).
Твоє перше хотіння з усіх нехотінь.
3
Зверху – і знизу –
дотики дна.
Вузька,
як струна.
Важка,
як труна.
Потерла долоньки:
ніхто не спійма!
Тебе закувала…
А здохла сама.
4
Блокноти зберу. Амулети. І пил. Хіба
насправді не можу піти на свої хліба?
Хіба не порвати цю павутину їдку,
що смикає розум таємному павуку7
Писати молитву із того ж повітря, що враз
опісля хвороби дає нам пісень …і фраз.
Пробігти металом (свого тонкокрів’я не жаль)
по вигинах літер, по вістрях ночей і жал.
Коли порошинками вкриє долоні гарячий прах,
наллються вагою замки на губах і снах…
Тоді ти зостанешся сам. Роздиратимеш груди, щоб
прийняти найтяжчу з ночей, найживішу з хвороб.
5
Біографія срібла в розпатланих муках дощу.
Стань…хоча б її хрестиком. Гостро печи і чуй
Те, що вчора не слухав. Не дихав. І не торкав.
По терпінню – тривога. По третім – і кров терпка.
І подовша волосся на день. На однісінький скрик.
Стане старшою цифра, що жадібно креслить вік.
Пролітавши усі падіння, розломи, зло,
Половину безкрилля, єдине міцне крило…
Закричи їй нарешті в нічну чистоту, в надріз
На блакитному тілі, що бачило тільки низ,
Як історія страху стинає стовпи годин.
Приживися розп’яттям. І тихо живи. Один…
6
Я опівночі рвала слова. Був по TV бокс і бокс.
І привид брав мої руки, і говорив «Не бойсь!
Не боїсь, дорогая. Я твій маленький страх…»
І носив по кімнаті мене на руках.
І хто винен, що світ – єдиний. Один канал.
Але й там транслюють всілякий кал.
Щоб озиватись бажанням на кожне «ні»…
Щоб писати так просто, нестримно, та без брехні…
Максимальні удари. Надуті пуза рукавиць.
Ти пиши, не вертайся. На синій екран не дивись.
І десь твій хлопчина заснув. А чи, мо, засина,
Ущент надивившись такого… «зерна»…
Я опівночі брала слова. Та губила в рядках.
І було мені тепло. І привид носив на руках…
7
Так бездумно, безніжно, безбожно…
Хай боронить!.. Та не вборонити…
Я руками кричу до кожного,
хто розриває нитку.
І невже все так безнадійно?
Вам – зашити, Богу – тримати.
А волокна тріщать, радіють
невідступності втрати.
Так живемо, запнувшись брехнею,
біль уклепавши у вічі…
Хто сказав: ні з ким, як не з нею! –
той в мільярди разів правіший.
Київ, 18 – 20 вересня 2008 р.
ID:
94287
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 24.09.2008 19:44:39
© дата внесення змiн: 24.09.2008 19:44:39
автор: Малігон Анна
Вкажіть причину вашої скарги
|
