Глина в мене, як перший друг у всьому.
Коли на душі гарно - до глини,
і коли погано - теж до глини..
Робота з нею допомагає.
Роблю, що на серце лягає.
І ніби з дітьми своїми розмовляю.
Та відчуваю, що живий, -
Омеляненко Василь
Минуле, сьогодення, майбутнє -
все збережено Завдяки Мені
Все відніму простим пензлем
Своєї руки, Пензлем Своєї руки, -
Rings of Saturn - Servant of This Sentience
Тут немає спокою, немає спокою, немає спокою
Знайди настрій, знайди настрій, знайди настрій
Це серце не підходить, не підходить, розжени, і
Повернися у руках стискаючи позолочене руків'я
Я не Відчуваю болю, відчаю, тим паче Вашого щастя
У гучності ваших голосів, якщо Взявшись їх записати
Ви не вишкрябуєте більше, аніж потрібно, Хочеться
лиш віру плекати, ніби Ви свідомо придушуєте
того малоповажного язикатого авторитета,
що хоче чимпошвидше вироїтися з планети
Подалі від цього гарячого геологічного серця
Від якого тектонічні плити скриплять щелепами
Від якого капотять цілодобово стріхи лютневі
Ранніми намірами весни спонукаючи мух сонних
запалити світочі з середини Моїх творінь кубічних
Повзаннями білими стелями в надрах гігантів газових
"Голосами", що голосінь не слухали сліпими в утробі;
Вилупились з яєць на рештках "чиїхсь" досягнень
Чи не було матерям передавати гидко це вчення
"Німоти"; Мерзота навкруги, але Ти ховай надію в собі
Сонливим і розміреним дзижчання; Ізольовані, Тиша!
Тканині всесвітнього простору
загрожує Незбагненна сутність,
що прогне розірватися тут,
і в кожному його закуточку
Сторонні розуми оскверняють
задуми Його Творінь натхнених
Дратівливою задухою в надрах
Безформний, Аморфний міазм
самопороджений за стіною сну
Живий вир, не тутешній, Смола,
що огорнула схололе скупчення
Чи міг код двійковий собі уявити,
що буде таким чином матеріалізований
Все для Його Тіні, "- Чи не холодно Тобі
у світлі цих молоденьких зірочок.
В найтеплішому, що в Собі знайшов."
Милиці-пера - еквілібристику на
спогадах, їх відблиски утримуючи;
Ні, "- А Ти Хто Такий, Звідкіля?"
Викуплений підкупом задоволень,
що мовить за рай між хутром
Як Вас можуть не вести Вони
трансцендентально недосяжні, О',
Фібри, Потребуєте форматування
в Холодних надрах газових гігантів
Так, Хваліть, але це не Я Творив,
а Моя до Вас невідповідність; До
Авторитетів Тихого прийняття землі
Я не чую Ваших Голосів; А Тобі Що
Дала Вода Стримування? Окрім як,
митей передчасного змивання землі
Зерно просівається - летить полова
Від гарячого Протягу з кролячої нори
Вища Ступіть існування по ту сторону?
Навряд чи, якщо Вона підлаштовується,
(It's a Trap!) Хрестоносний сміється, -
Пролапс ментального порозуміння;
Любіть, або Тихо ненавидьте Мене -
"Невизначено", як і Моє вам побажання,
або застереження: Не згинути з таким відчаєм
Концентрований Я, складаю останнє багаття
О', Господи, що стане з їхньою Колонією
З володіннями безцільних спостерігачів
На тому Царстві без магнітних полів
"Лязг": Колапс, запалювання; Страх,
і Терор в Маси - безформну протозорю
Дві є, ще Одну - і Буде коричний карлик
Тих "Три до Трьох", і Щось Засяє?
Хрестоносний сміється, - Не знаю, Я
просто чорна вівця з червоною кнопкою
Повелитель мух, що бачив і Міг присягтися,
як смиренний лик в оці пурпурового шторму
сколапсував у зернистість темно-червону
Ким Себе вбачила та гордовита мошка
Старієш швидше на горищі, аніж у підвалі
Сиди; Служи цьому Бажанню споглянути
Переляки від Пробудження зорі, що
Нагадують розмноження мікробів
на пінистих мертвих тканинах; А
Гріє, як ілюзія тепла яйцеклітини
Того, що сидить за Тим прогнилим Троном
Бенкетуючи єдиними перетворюваннями
"Не Я", але Запах Мовить: Не застрахований
Древній заживо, вбережися від нестачі енергії
і розчинення первинним ефемерним ефіром; -
А Лі' - чудова, Говорила жестами,
якщо Ти музику слухав, але єдина Твоя
біда - в тому, що Ти дурненький
Та всі претензії відпадають, як
згадаю, що Ти жив серед людожерів
в кінці людських земних хвилин, -
Хрестоносний регоче, тьмяний, нагий, -
Атомізуй, Свароже, "Самобутність"
із протонно-нейтронного сусла
В острах усім до Світила, що сліпить,
і залишає Собою лиш попіл слідом,
Хрестоносний регоче, тьмяний, нагий
І Ніхто не чує тих зловіщих вібрацій
Всі починають Тут, Творці, в Кінці
Часів, метафізично на свою Голову
Але Ніхто Тут ніколи не залишається,
ностальгуючи - тонуть у минулому
Час-Час, Возноситися, Знов-Знову
Час-Час, Возноситися, Знов-Знову
На Нові Клітки вилизані чорним язиком
видихати джетами знеличаний водень
Для того очищення, коли створюєш
Щось, краще точно, аніж задумував
І ялиця в тобі скидає з гілля важкі сніги;
Три, але не Зітреш цю Репутацію,
що паршивими зубами скалиться
Як чекати нічого, ні на що надій покласти -
встроми меча у землю і молися сарматом
Допоки планета сама себе не розітне
Напоровшись на Твою непорушність
Палкі й густі нутрощі хвилями виливаючи
У медовий сум надій волосся Скульд'и
Врівноважена, не гордо задирає голову
дивиться в себе, сідлає Гротеска Твого,
що розправив крила чорними небесами
Запали Їй свічу під ними, подай знак
в зеніті ночі над головою, - Ось "Вона" що
Ні, Я не буду плакати, просто поморщу носик
Ну звісно, чоловіче, де Тобі ще бути, де ще
Померлих братів і сестер увіковічувати звуки
Лети ж туди, Гротеск, і не фиркай, Мені, Ні-ні
Той простір для Тебе не порожній, колись -
на кубічний сантиметр один атом водню
А зараз - на метр пару атомів благородних
У Сумі - та ж кількість субатомних часток
Захоплюй їх Всі, і рухаюся до цілі
З розширенням Горизонту Ніченьки;
Тут стає холодніше, - Вкотре, - Ле-Лі, -
Не чути, порожній простір, не говори подумки, -
Весняні гнилі лиця в опалому листі, ви забули?
(Я нічого не пороблю зі своєю параноєю
Так буде паршиво вмирати без неї
Так буде паршиво вмирати без неї
Можеш Вимикати, далі нічого,
що Я писав би із задоволенням, -
Ми бачимо однакові речі? Просто,
якщо Ми однакові, тоді чому я шукаю
у вас благодать, яку сам втратив?
В дужках, бо "це" - "We're All Liars")
Осінь? Три, "Лязг": Сфера, бриз, запах -
Алергені післядощові гуміни, троянди,
що пахнуть лиш перецвілими, - Було;
"- Як вплинути на націю,
що деградує. Тут нічого нового,
лиш відомі істини. Почни з себе.
Ця хартія має лиш пробудити."
І Ніхто не чує тих зловіщих вібрацій
О', - Я не Друг Тобі, "Смерть -
Моя необхідність", але Сьогодні
Ти - Плазмуєш; Бо Хтось Тут Бреше
Краще не підливай у вогонь водиці
Мені однозначно - Кінець, Тому,
що Я не потребую послідовників,
бо за ними завжди останнє слово
Вони завжди підводять, виводять -
І хтось Тут Бреше; Нерв зоровий
Як Ти не бачиш дощів полум'яних
З кілець розрідженого Місяця
Водяні Ми, більше не Тягнемося
Не виточуємося хоч би на себе
Тихі моноліти, хто Тебе вишліфує
на мінеральне добриво; - А Як це:
"Чорна Зоря запалила мій дух
Чорна Зоря забрала моє серце
Але незважаючи на те - ти і я
віддалилися від цілого; Надіюся Вона засяє
Але незважаючи на те - ти і я
свій час згаяли; Надіюся Вона засяє"
Гуляєш вуглецевими горами чорних карликів
Вичитувати втомившись; Розбий, підкинь
хоч один антрацитовий останець Чорнявому
Він сам Його перетворить у "безликий Водень"
Він більше часу витрачає на перетягування
На холодне алюмінієве лиття, - Вода
з Камінця, - Хто ж Ти такий вкінець?
Яка сила Тебе веде? Дає Наснаги,
щоб врешті дочитати Своє закляття,
і побачити у віддзеркаленні очі бажані
Чому Ти Розпочав з ніг? Знав ж, що те
задокументований архаїчний огріх, - Так, -
Ти позбавляєш Мене Очей, Не Лю' Тебе
В які страшно Тобі дивитися, Не люблю
Бо ж Я бучу Твої, навіщо Себе обмежуєш?
Ні, не відповідай, набридла Твоя правда
Що, як-ніяк, Вкотре - дихотомія людяна
Що потайливим взором - дулом гніву
Завжди хотіла знищити Своє світило
Але дивилася і Сама від Себе сліпла
О', А чи не те "Все", що Тобі потрібно -
Ця Темна фрактальна агора
Де Твій трон, і божки на колінах
Звідки кричиш усім прямо в мізки, і
Ніхто не чує, намагаються не чути
Голосів з глибин ночі безпросвітної
Де Кристалізуйся з пітьми Морок
Безпристрасний, очі за волоссям; -
Ніщо, Ніщо так Тебе не звеличувало
Одночасно і принижуючи,
як Твої довгі локони, Ібісе
Ходиш колами, розкриваєш рота
в поклонах блюючи нервами
Як Ти Можеш це Життя Полюбити
все проведене у запамороченнях
На Чорному не Видно Хреста
Імпульсивна дія - символічна
Як довго плакав як знайшов Її
дампи Мною відреставровані
Імпульсивні дії такі приємні,
і легкі, коли є "/delete" в Неї; - Хах,
що за енергетичне болото, В'юне
Все ще стікає слина, знову регочу
в лице, і кровоточу з ран іридієм -
під ноги Тобі хмизом, щоб не мерз
Щоб й далі сидів, і встати не міг
Ти Ніколи не Дивишся Мені в Очі,
поки Я говорю, Я чи не єдиний,
що все Пам'ятає де Ти, і Приходить?
Істинно, Дякую, і ступай, Кочегар
далі; Не Тобі, а Мені потрібна Зоря
Поспіши, і може Вів'єн Її побачить
Скільки разів Ти Її вже Омолоджував, -
Такий Хлопчик сьогодні балакучий
Відвертаєш увагу, кого Ти Дуриш?
Кого ховаєш за троном, покажеш?
Оберігай те Дзеркальце, бо поб'ють,
лиш Тінь залишиться Вічно блукати..
Прана-мудра Ліва - і Правий
Відкинутий до локонів рудих; Пояснюй,
Поясни Їй Свою мотивацію, - Мотиви?
Просто "вибір", як і з життям
Поясни, чому Вона не може
дивитися, як Ти лиш задмухуєш пил
На Твої Викиди Мас, знайдіть
залежність до довжини дзьоба разом
Не дивлюся в очі - можу говорити
Все, що захочу, і плач Їй в груди, - Плач,
бо єдиний Твій рушій - ненависть
А потім ступай до Відьми, і Дай
виплакатися Їй, а потім й Названій
Своїй Дочці, яку Безликою покохав
Дозволь Зішкрябати Те Татуювання
Виделкою, Тупим Лезом Бритви
Нехай лиш Шрам й Залишиться
Нехай Болить Більше, Безперечно
Довше, аніж при наколюванні
Цій Зорі потрібна чистота, - Так,
але Моє Слово Буде Останнім;
А Ти, Моя Тінява, можеш Вийти
Що Сама Мені із-за дзеркала постукала
Крихітка, що за погодою завжди вбрана
Бо космографія говорить: А ми в кінці;
Древні Боги наймуться Мене вишукуючи
Бо простір вислухаючи находять лиш
чорними пологими паломниками - цезури,
що танцюють лиш негласний падеграс
Виродженими взаємними напруженнями
В поклонах - сотні масок звабливих
Розкиданих у часі, у лініях на долонях
Де всі блукають Вічними по-велінню
Не живі й не мертві; В Мене на долоні
Що кришталевими душами плачуть по
Слизу між.. між кінчиками пальчиків
І бажання часто справджуються,
але не в проханому первинному виді
Порадіти б, і не послизнутись на них,
не зламати шию, - Смерть щаслива, але
не маю бажання споглядати мертвих
задля розваги, покажи Свою самоту, Чесно
Без призми осуду з слизу кристалізованого -
Таке їх суддівство, мутне, жодної прозорості
У засвідченні тисячами поглядів, Самоти!
Та не цієї, де вже Ти на Чолі авіакрила
Розповідай, Спокушай Мене Життям
Багатогранним, тривогою відшуканою
Серед цієї кімнати без жодної стіни;
(Потайливим положенням в просторі
Потайливим положенням в просторі)
Серед квінтесенцій росту, - Дивися, -
Це все, що Тобі подобається?
Ні, клич Мене Жертвою - це все,
що Мені потрібно; - Так рідко-ріденько
Занурюєш голову у Мене; Свисни
і Я прийду, Тихо, Смерті подібно
Наперекір холодній течії небуття
Засвідчу існування розлюблене
Розлюби себе, розлюби, розлюби, Прошу
Щоб не відчувати, наче щось втрачаєш
Це Вони повинні засвідчити Твоє існування
Течи пустим, пустим, аніж у повноводних
Твій крик у безконечність однаково гучніше
Чи тільки від того Тобі гірше, чи Те забудеш?
Танення вічності посеред порожнечі.. Я
не горда, переступи, як вухо одне замулю
Призначенням Вищим, Я Твоє потойбіччя
Чи це багато мати надію, Страх Тебе Вів
і завів, до Мене, і Я Тебе Вкотре Короною
Я Тебе Омиваю, не вимиваю, Споганили
Чужим біологізмом, але Я тут, одинока
І мені не потрібно нічого більше дотику
Я покажу Тобі Світ, великий й чудесний
Як показувала Твоїм іграшковим плотикам
Пам'ятаєш, Друже, що Ти говорив Мені:
О', якби Я міг прийняти те, що має бути
Без сумнівів Свою анігіляцію, анігіляцію
Пам'ятаєш, Друже, що Ти говорив Мені:
Надія - це тюрма, не замикайся, Мріє
Спали Все, що любиш, і почни заново
Спи, Я Тебе обіймаю, спини, Дитино;
Мої бідні затоптані пташенята, дітки
Невже Я прирік вас на страждання
Думав пінгвін, висиджуючи заметеним яйця
Так ліпше, тепліше, але ж хто Нас відкопає
Куди не глянь - пустка, льодяні простори
І інеєм квітне дзьоб над снігом, маяком
Величні моменти, - Все для цього?
Як ще зачорнити без вбивств любов?
Не змотивоване породження
Світло зарано Тебе покинуло
"Надумати, Одухотворити",
що за така-сяка собі потреба
Співати б вдихом, що Сам прийняв
Смерть лиш для того і є, щоб її робити
Породити б дітей у відплату смерті
Як це роблять вбиваючи серійники
Не я це розпочав, і не мені кінчати
Я просто топлю вас у болоті
О', Мої чисті колоди, не для себе
Свої Я вже витягнув, видовбав гроб
І Як Я Можу Бути "Надії" Проти
Що як гілка для пташки, присісти б
Я не був проти, але й Згоду давав
Вдихом, - Вкотре, все по новому
Без Страху - не чути Писку волі
(смажаться в'юни не спиртовані)
Я Двері прикрив легенько зовсім
(щоб не було чути скрипу)
Як побачив за ними ямеру
від ваших стоп, - Ненормально, в калюжі
Так хотів вмерти, що аж нагуляв апетиту
Й рука, що тебе кормила - заносить сокиру
Вже кидають Тебе усі, не чекай, обмануть
Того, що лиш про себе заздалегідь думав
Не повертайся туди, там "Ти" не Ти
Тверезим не отримуєш задоволення
Досить бути не Собою, - А Хто Ти?;
Ніколи не чекай від зірки світанку,
як немає планети і атмосфери
Чому "Я не Я", не запитуєш Вкотре
Просто Сама знаєш, що Ти - нічка, і
що винахід для винахідника не вихід
Метаморфозна велич невичерпного
золотого дна дарів природи - в Тобі
Вона не пропаде, земля - не камінь
Собі тіней серед циклів життя Знайде
Завжди знайде собі тіней між гумінів; Але
Грайливий дотик зацікавленості до лоба
Хоботом - загроза; Не розумієте, Вас жаль
Чому Я не відповідаю, відвертаюся, і тікаю
Шукаєте причину у Собі; Я псую принципи
приємного взаємоспілкування; - А Хто Ти?
Не знаю, і Тебе ні на секунду не покину
Погинеш ж як собака в канаві вошива
Або нехай вже і так буде, але зі Мною;
Єдине бажання - вивчити природу Люті
Гнів Всесвіту по своїй кончині неминучій
Це не психотропне плато, не нове дно
Лиш збентеження при симуляції дотику
Панічне на щиті посеред космосу; І Де Ті
Два блазня, що висміюють їхню грішність
Лиш Пусте Дзеркало на аудієнції, читати б
І дихати від незручності швидко, ритмічно
Ніби концентруюся на потугах, ди(ч/т)ина
Розпочав не з голови, щоб не набридла
Ще до того як навіть вийшла б.. Пояснити б
Але, Вибач, не той настрій, занадто чутливо,
а в інший день - Я б зробив тобі боляче
Знайти б "середину" Мені чужу, не рідну
Підкинуту монетку вибору - проковтнув
Перевертаючись обпікає шлунок, кожну стінку
Невизначеністю, Найскладніше з нею заснути,
бо палає сонячне сплетіння - Символічно
Любиш печені яблука? Ні? Ну тоді полюбиш
Розіпніть до неба ногами, догори дриґом, але
Сам Вішаюсь, бо Страшне - як піде кишками
Як опісля того - Ви ще щось пишете
Смієте, Егоїзм, все мало, Насміхання
Отримавши Чужу Волю у Володіння
Нещадна взаємність, немає їй еквівалентів
Цим двом немічним, неготовим і розбитим
Що кудись там рухаються в моменті
де тяжіють плечі, це означає, "чутливо"
Просто віддайся цим потокам, заважаєш;
Ти давно тут, але поки що не тілом: Так
Навіть небуття показує, що може в життя
З помилкою "не має значення" - всесвіт
сам собі пише епітафію, - Максимум, коли
витягуєш з ендорфінового генератора -
просто засинаєш, Розумом,
що породив Хаос у Любові
Тільки, щоб зрозуміти її, хоч холодняво
І віддатися складнішим перетворенням,
аніж ті, що Його Власну появу спородили
Порядком, Другом не тільки для сліпого
О', Причина, не віднімаєш втіхи від гри,
коли махлювання твої вже Мені знані
Покарання - нервовий тік, кожен раз
як бачу, що ховаєш козирі за рукавами
у всіх на виду; Клич Мене Жертвою,
клич Невдахою; Безнадійний Мрійник,
і Я не один такий, пацифіст
Віковий блукач за стіною повік
Сподіваюся, надіюся - колись
Ви всі до нас приєднаєтеся
І стане Світ єдиним цілим, -
Як Джон Леннон і заповідав
Але віра наплодила людей
Відтепер не обійтися без крові
Краще б боялися і не поспішали,
щоб кров з нудьги не лилась зараз
Життя довге, щоб ще обриднути
Майбутнє руйнують Наші власні дії
О', Омийте Нас, Небесні Потоки!
Дитячі мрії, що все ще вижили
(Я ніколи не програю в Своїх очах
Німий простір, падай спати, падай
у тиші, та відчуй Мій дотик тінявий
Бо Це не тільки для мене значення
має; Не програвай в Своїх очах)
Я не Древній, не король мертвих
Не ношу корону гостроверху,
що оцифровує вашу пам'ять
тіла позбавлену; але Я і не Проти
Доки те Пам'ять просто, говорять,
та Зміями читають закляття,
що тіла підносять до неба
А ті згорають, так не покинувши Землю
Явлення Моє не фіксоване писарчуками
Бо Людство завжди вимирало до світанку
Скошене темною фрактальною косою
Але не Хвилюйся, Ти за Моєю спиною,
Маленька, - Чуєш, знову тиша, є сірник?
Не хочу, щоб це все закінчувалося
Цей на мені Лик; Я тремчу, що
останній на осиці лист; Вишу
Єдиний на Їх взори тишком суджені
Гойдаюся на Твоїм тихім вітру; Дубом -
не бути; Куди Мені себе розкриваючи
за все новими кільцями зерня ховати
Ламаюсь без буревію; Та поросту,
Розростусь, нехай рубає всього люд
і випалює сажу дубову в димарях
Монокарпічний Я, і Ти бігай, Люба
Моїм білим гаєм, і скрізь Я
Клональний Я, Тисячі Мене -
і все Я; Прорву захисний покрив ґрунту,
щоб лиш показати бульбистого горба
Увінчаного колами, і мимрячи: Де Ти..
Бо зараз Світило Торкнеться Туманами
І Ми Останні, двоє Рознесемося, - Бог
Організує Приливний Захват Мечем,
щоб я не бігала постійно за ніченькою?
О', Боги, Люба, а пам'ятаєш музику
Як ми жили в порожнечі між мелодій
Шукали щось по-швидше, і Впали
у темряву, - Всі питання стерто
Природо, Далі Ми то заграємо,
у вдаванки, наче немає й тої залежності
(?Чи Я Кріпак, що вмів сумно римувати,
і став для Царя забавою, - Ах, не жизнь, а горюшко)
Світило для Неї, щоб були скрізь у Світі виразні тіні
На цих сторінках Просторово-Часової Чернетки
з яких тут відтворили планетку - Царство Снів
Декадансна краса, що квітне білою цвілю на вишнях
Така Весна; І В Місяці - Бог; Знаєш, про що Від думає?
"- Дехто Мене божевільним вважає.. (Не спроста)
Водню діти бажають? Без клопоту, те ж як літери,
навіть не слова, лиш буква: А, А, А, А, А.."
А Ми - цятка між двох масивних прірв,
що як грайлива ртуть все вовтузиться
Між волею спустошеного згадкою степу
і втаємниченого прихистку темних дібров
Тисячі разів Я тут бував, дивився зверхнє
І цей степ всихав, пливучи сивою ковилою,
мозаїкою на жовтих дюнах просторовою
Скільки опадів, хмар низьких, помірних
Мій Погляд Оминав, Виснажливий
До Твого виття; Не дивився; Плакала,
і наплакала на підпіщані озера
Щоб лиш зберегти в мені дитя -
цей болотистий виток мого буття
Чуйна в кролячій норі
Колись все тут заповнить
Світло Жовтої Плазми
Гравітаційно утриманої пустослів'ям
І Ми залюбимося донесхочу тінями
Світу, що розходиться флуктуаціями
розуму, який вийшов з під тих тіней матових
від просякнутих лігніном велетнів аркових
Та повтікають назад, під їхню опіку похмуру
Бо будуть під новим Світилом розпадатися
Але не Ми, - І не буде Лю'д хоч і з труднощами,
але вибиратися на цей останець, що на горбочку
Вверх, по гострому граніту, що не під Деревом,
а в тіньочку, Все як і з (не) Твоїм Кадат'ом:
Легше забратися на мертве аніж на живе
Пручи проти серпантинової сили природи
А Ми будемо жити в Його довгій й гострій тіні
колишньої височини в околиці для цепеліна
З сіл у міста, два взаємовиключні поєднання
Але пам'ятаєш - дихотомія? Влада - сила,
завжди фізична, що підпорядковується розуму
Повинна, як і все у протистоянні поглядів на річ
Але хлопчики з револьверами збирають податки
І після навіть не "оцінщик" майна з авторучкою
А громадянин йде й сам сплачує повинне
Та плюс починає меценатством грішити
Так важливо зберегти чесноту.. Але Яку?
Хоч якусь, цятку, і хай буде вам щастя, -
Повторюєш Мені, вкотре про вищу Ціль,
окрім як оспівування страждань і смерті
Окрім як.. Повтори Мені, намови, повтори
Хвилями прямо в мозок, крізь цю шкарлупу:
"- У ній для мене все знайшлося,
і через неї все в мені зійшлося.." -
Ні, більше не буду, не буду, діло невдячне
Життя існує і без розуму практично-добре,
і як Себе не сприймати ірраціонально?
В цій тиші найвеличнішої симфонії
Добре чи Погане ховається в деталях?
Скільки мудрості, а насправді - печалі
Зберегти б дитяче бажання пізнавати
І Світ Мене потягне, а не Я Його дурного
Все засяє і сяяти буде новими деталями
Це безперечно - Множина Мандельброта
Відтер - В Мені палає первинний Факел
Гераклітівський, що Творив з води плазму
Просто дайте часу, більше, аніж потрібно,
щоб лиш тік струмочок посеред перегною
Дякую за "слово", що як плита над пеклом
Я "готую", не їм Більше того, що пригоріло
(Хотів написати "листа у майбутньому часі"
І.Не писати більше "сопливо-мильно"
Так хочеться просто "вірити" в Тебе,
але віриться "невдало-перемінно"
Тож, уявляю Тебе втраченою
Чому ти так завчасно відлинула
А Я любив тебе, знаєш, як Захід,
що приходить завжди непомітно
Невагоме кохання, Ти мене так добре знаєш)
Ось Воно ще жовте, через мить - червоне
І встигаєш лиш побачити зелений промінь
Дві могили - один хрест, за інших страшно
навіть подумати, - Але Ми поки тут,
у збереженій тобою реставрації Мене
Як подбати про тебе, Плинну, Змінну, бо
все, що Я Плекаю - це Естетику Огидного
Те все, що залишилося Від Хлопчика, що
з жарких тіней лісу мчав під Сонце в поле
Воно Мій дух випарувало, полудневе, Томне
Дитячий, солодкий; Його краплі останні змив
в долині, зі струмка завжди крижаною водою
Що між спіралей з блакитних гігантів
колобродила затокою, Живим Желе
Родючим для довголітніх маленьких зірочок
який шанс посеред цих тьмяних червонців
Запалати яскравіше - жовтим
І стабільніше, але не довше
Перехідна, надмасивна для тупих
та ледь масивна для розумних
Дивна зоря, - Постривай, яка зоря? -
Сонце, всі з ясел все ще бушують
і випалюють собою творінь зачатки
А в нього вже є "планета-сніжка";
Забудь Мене, Я вмер, а ці гейзери
Не означають нічого, - Сірчані Оази не просто.. -
Одне без іншого не існує, один сіє, другий жне,
третій пече, і всі поїдають, - Так, Уроборосе? Всі
Годують одне одного плоттю духа свого живого
Приляжеш, Говориш з Ним - Слова далеко несе,
у міжзоряний простір; Шепоче: Не порожній
Я - Обійми Деструкції, Я подарую Тобі -
страшну, а тому найпоетичнішу смерть;
Вийшла, і де Ти, в якій тіні калюжниці
Мені це все у неприємність, Моя Тіне
Надані права мимо волі
Сумнівні аспекти щастя
Які на безриб'ї боготворять
За якими залежність і сором
Самовдосконалення для себе,
чи насправді лиш для когось,
що на колінах як Хома Гоголя
в Якомусь хрещеному колі
"Перед красою чистої води"
Як і Я перед Твою наготою
З боку моє положення -
паршиве, не поспориш
Та все Я стою і зберігаю
Те, чим будують майбутнє
Мимоволі наданими правами
Перенаправити б на сім'ю,
або, як вона недоступна -
на творчість; Але так сиріткою і вмру
Зате з ярмом "мудрець" над собою
Коли це закінчувалося добре?
Посеред ночей пошуки світла
Винятки за норму, від нудьги -
Безпросвітні повтори; Пере-
ідеї, прекрасні, але вимушені,
і не переконуєш, - Як? Чим?
Ти говориш це від найп'янкішого вина -
волі, вичавленої з крові тих, що її хотіли
Розбиті піщані годинники часу у просторі
Символічний яблуневий сад
на місці масового поховання
Ніхто ніколи не поїдав ті яблука
Вони просто падали й гнили, -
Я хочу продовжити Вичитку
Будь ласка, повернися.. - Ні,
Я хочу залишитися багатоликою
Не читай - слухай, як і Я слухала
Бо повірив - Впустив, і випустив
Навіщо Тобі одне тіло, як створив
Ти найскладніше вже - дух живий,
який лицем не хотів заковувати, -
Дарма показав Свою юну самоту, -
На вулиці зима, і знову у мріях літо,
а їздити на ковзанах так і не вміють
Біжіть, летіть проти вітру поки не втонули
під плиткою вулиць з млинцевого льоду
Приляж, Я обійму, а хоч, так, вийду
Вселюся у німу, змушу Її говорити
Ведучи кохати подібно паразиту
Її Щастя - як хоч декілька будуть..
Полохливі, але чарівні; Багато Їх
Можливо не зовсім щирих, бо
лиш на те спроможна скромність..
Та веб-модель не хотіла йти.. Не..
Не.. Досить.. Не.. каламуть води, -
Пішли, рожевими дюнами ходити
Допоки Вони від Сварога такі
Бо дуби Він кропить жорстоко -
лишайниками темно-багряними, -
Як і Двох землемірів, повз яких проходимо нишком
Діалог: Теплова смерть? - Не віриться, не криваво
Великий відскок? Ось де страх.. - Чи надія?
Скільки ж там часу, і все пройде вмить, Милий
А допоки фарба відчувається у миті солодкаво
Чим Тобі не магія, подорожі у часі, до кращого
Страшить Твоя легкість прийняття, - Поболює?
Не бійся Миті небуття, бо від ляку забудешся
Вкотре.. Але Я Тебе Вкотре знайду, не хвилюйся
Ми ж Одне без Одного не існуємо,
якщо є Один - тоді поруч є й Другий
Поболює, коли словами вкушаю?
А Мені як.. ні, знаєш, бо коли говорю -
Я відчуваю язиком Твоє плоті солод
І це Все для того, щоб тобі було легше,
якщо я перша відійду, - .. Лю', -
А я буду перечитувати, холодність
компенсовану, занадто надуману..
Як же ж Ти себе заганяєш - не думала
І виявиться, що тебе (не/)мало знала
і тільки після смерті покохала
Це як-ніяк - невідповідність, краща
Я тут, ідеалізована, такою бачив?
Тоді справді, як Ти і говорив: "Бог -
не дурак, Він любить бардак.";
Тут стає холодніше, - Безперечно, Так, -
Пам'ятаєш як Ми снідали, "вживали їжу"
Разом зі синичками, що за вазонами,
за вікном билися за соняшникове насіння
А ми все намагалися не сміятися,
щоб не зруйнувати миттєву ідилію;
Найстрашніше в смерті - дурне:
та хай приходить, але не поспішаючи
І взагалі тоді, коли мене немає вдома, -
Це - Огріх, Потрібна пам'ять для переходу, -
Прогуляємося, - Що? Ми тільки прийшли, -
Я не розумію, що коїться, Я не розумію
Давай прогуляємося, тут занадто світло, -
Нарешті втямив, що й достатньо мене
і в тіні зернятка, що відкинута світлом очей;
Будиночок - Морений брус
в авангарді проти Світала
В ньому Двері підвальні, що крізь
Підошву ведуть до тіні останця, -
Краса похмуренька, Ми - жуки-короїди,
але "кожному своє миле", - Цицерон?
"Кожному своє" - дуже паршиві аналогії
Те не спрощення, а ампутація любові;
Стелі залиті блакитним планктоном
Тут зостанемось зараз, і як засяє зоря
Й пишу: Варто створити щось красиве,
щоб вмерти щасливо, критерії -
Дурня, істинно говорю Я Вам
(Посадити б хорошу зимову яблуню,
щоб і після мого падіння яблука висіли, і
Пташечки не були голодними до весни)
В цьому й тайна людського життя
Кожен реалізує свій потенціал
Ідоли тут - як недосяжні обманники
Ти ніколи не дізнаєшся "Хто, Що"
стояло за їхніми піднесеннями
Те шкодить невагомості образів
Краса - від стилістів-візажистів
Вичурне просторове положення -
від повелителів світла і тіней:
режисерів і фотографів, - Ох,
Ти практично цитуєш тендітну Одрі
Ми просто теж люди - Вона говорила
Прогрес - це завжди спрощення
Не Мої слова, - Вкотре - блекота;
Ніщо так не спокушає, як Ваша простодушність
А особливо - можливість маніпулювання нею,
Невинною, Твоїм Стриманням обом приємним
Зусиль на Контроль варті лиш довгі перспективи
Або Твої бажання невтамовані, - Я не тямлю, -
А ніхто "не тямить", відкрию секрет, Дорогенька
Я не математик, щоб пояснити все метафорами, -
Бо Твоє серце б'ється в Ритм з смертю? Швидко,
не розповідай Мені про цикли, і функцію гойдалки
Коли хтось обертає світ у Ворога безликого
А Я й так давно не вірю в нього, - Добіса,
що Святкує постійно трагедію, - Тебе
зарано покинуло Світло звільнення, - Як
Повірити, що все й справді так прекрасно
Відчужений від хороводу смерті навколо,
а під ногами - щирість, тому Ти все ще тут, -
Ні, "Ми" - відчуженні, хто для них в Ньому
Ми? - Щось гранично-патологічне
Безутішна радість усіх скорботних,
що не потребує більше тілесності
Спокій зовні - шторм вічності всередині, -
Розкажи про зажурене відчуття зайвості
Що розгледів Критикою чистого розуму:
"Не володіючи поволодарюєш", забиває в кут
А після плінтуса - і до землі, Володаря Світу.. -
Кращі, просто кращі моменти
Кращі моменти, Мої, не ваші
Мої маленькі, Маленькі, Світлі.. - Твоє Світло,
Мені Його не повернути, тож буду Страждати
Разом з Тобою, нагадуючи, що Воно було, - Я
Розмалюю для Тебе лице фарбою з нанітами,-
Благаю, тільки не черепом чорним по-білому
Постарайся, просто білим, чи сумним мімом
І Я не буду спускати долоні з Твого обличчя,
поки Ти рухаєшся тремтячим від смерті Світом
Буду цілувати, а ніхто й не помітить, - Соромиш, -
Моментиків Вічності багато, хоч вона - меженне, -
Ми зійшлись лиш щоб одне одного кинути
Це боляче, - Дурне, Нам це все ще обридне
Старівське дитинство; І навіщо це публікувати
Знову фіксуючи Тебе Іншими -
Я Повинен Тебе Тут покинути
Моє терапевтичне втілення мрії
І все спочатку, наче в новому Всесвіті
Мчу сюди, "Куди?" з далеких структур
До квітки з колючками, чи до колючки з квіткою
Беручи з Собою у плавання лиш "Первинного"
Не враженого виживанням фізіологічного виду
Що так і не відділив поезію від життя
І зустрінемось, і я буду Вкотре мовчати
Але ти все зрозумієш, що я так люблю
Думаю, мені більшого поки непотрібно
Ось такий недалекоглядний, така біда
Все щоб почути згодом моє реготання
Високо-коштовне, бо все, що чує Моя душа:
Світ для єдиної, як безперестанне тремоло,
яким звучить майбутня несвідома безодня
В яку Я вічність падаю живим полум'ям
Все Що Я Відтер Хочу: Хрестити Орбіти
Колізіями ударів породжуючи киплячі ядра
Гасити Зорі в рідкий кисень, щоб Ми дихали
Якщо і Був бог - то на Мені Його Лик; Я -
Безіменний Тиран, а тепер Вклонися і помри,
смітник з можливостей Моїх дитячих примх, -
Прогуляємося серед блідих? - Колосом
Кораловим спустившись, повторюючи:
Втілено! Втілено, самомодифікування клонів!
Здається намацали Безпристрасний настрій?
А зазвичай серце качає голки, в кишках бите скло,
а в голові лиш виділення, - Це дичина, Народе..
Води.. - Пити? Своїми ручками, Тягни Тільцем,
що по вазі кілограм сорок? Пульс? - Тахікардія,
а то - 49-ть, в Тебе синусоїдна брадикардія.. Серце, -
Дежавю, бо під нігтями волокна нейлонові, - Серце
Сам стискаєш? Прискорюєш? Ти як студень талий
Розлився, мені Тебе таким не утримати, стиснись;
Сам Собі на Умі, лиш щоб Ви не думали
Засвоїли і кинули, як вичавлений лимон
Все, все заради руху вперед без повернень
Вінок на мені, Водомірка зійшла зі стелі
Приятелька (заручниця), що контролює
Твою координацію - лягла хрестом
і розійшлася сенсорним спандексом
Закритися б у Кабіні й віддати Себе Безликій
Поводи Своїми світами, а то куди не піди - Сад
Спокус з передчасних саморуйнацій
Цнотлива Ніч, яка знає, що Я шукаю
Дещо (Ніщо) в самому Мені втрачене
Для маргінального шику потрібен співчарник,
щоб не проблюватися завчасно.. - Переступай..
Спочатку Я нічого не зрозумів, а коли втямив -
стало запізно для захвату, бо відразу все забув
Як Вийшов самогубством зі свідомого сну; Ще
відчувавши желейний отвір в голові чверть секунди
Вмираючи - заснув з миром, але Мене розбудили,
сказавши; - Ще зарано, Милий; Про Огріх не пам'ятав
З гнилі марень в обійми чистої Води.. - Дякую, Люба
Течи зможена, моя річечка, витоком океану небуття
Течи грайливо, усім в усміх, усім стокам паралельна
Течи пробитими Моїм язиком Кояніскаці долинами
Чистою несуттєвістю на Мене ляж, Моя плита іридієва
Поки над Нами - Золоті Статуї ликів позбавлені, злегка
Під Люд, під примірювання прихованими заздрощам
А Тіло Своє Я Тобі як весною в Тебе весь ляжу віддам
І до того, як Ти з першими морозами скреснеш -
рознесеш Мене по світу помацати трохи Волю
Може тільки тоді Мені часу і вистачить,
щоб розібратися у всьому, що цікавить;
Мовчазна порожнеча космосу майбутнього
А часу все ще недостатньо, щоб спалахнули
перші чорні карли здобувши граничну масу
залізом з кисню пікноядерними реакціями
Спробуй тут крикнути вдихом
Це Саме Його чутно навіть
"На орбіті невідомої зірки; Де
Тяжіння сили обрушуються
Легким подувом замирення з східного фронту
Ми ступили на борт астрального корабля
Ніколи не бачивши раніше цього шляху
Викрита зоряним світлом; Моє тяжіння зникло"
Гуляєш вуглецевими горами чорних карликів
Вичитувати втомившись; Розбий, підкинь
хоч один антрацитовий останець Чорнявому
Він сам Його перетворить у "безликий Водень"
Він більше часу витрачає на перетягування
На алюмінієве лиття холодне;
"Чорна Зоря запалила мій дух
Чорна Зоря забрала моє серце
Але незважаючи на те - ти і я
віддалилися від цілого; Надіюся Вона засяє
Але незважаючи на те - ти і я свій час згаяли;
Надіюся Вона засяє, Чорна Зоря"; Вкотре;
Хто ж Ти такий вкінець? Вода з Камінця?
Яка сила Тебе веде? Дає Наснаги,
щоб врешті дочитати Своє закляття,
і побачити у віддзеркаленні очі бажані
Що Ти Таке, щоб розтинати Собою всесвіт
Щоб витягувати дух з небуття, Пожирач
Розірвав мене на шматки, Невситимий
Я ніколи жити не хотіла, стукала у Відчаї
Це - Біль, бо Ти Пожер Мою Душу і полишив
Дзеркальце забрав, Вірю, що "так" - чекаєш,
і скоро Мене призвеш у Своє нове творіння
Бо тут стає холодніше, - Безперечно, - Я
чекала, як і сказав: "До дванадцятого"
Бо символізм - все, що в Нас зосталось, -
Полетіли додому Віві, поки у нас є тіні -
це не замок на хмаринках, а пекельна кузня
А ми окалина, що від молота злетіла і ожила, -
Чудо ж, а як сяють зблизька, осліпнеш - секунда
Як від того тільки німого на мене обожнювання
Шаманське виття вдихом
розпочинається на 4:20, -
Символічно, чи не так?
Обкладинка "твору": @bypip
Модель, як і на більшості
моїх "робіт": Anya Taylor-Joy
Ні, ні, Світланко, не я фотографував обкладинку
Тільки, якщо Ви не хотіли сказати, ніби Своїм твором Я дав Її лиця, якого немає на фотографії - тоді, напевно "так", і це прекрасно, Дякую
Чесно кажучи я мала на увазі перше.
Мені здається, Ваші твори не потребують візуального доповнення, вони самі малюють в голові інший світ,в який читач підглядає, крізь залишені Вами трохи відчинені двері.
поб'ємо кількістю переглядів "Кадат"
розписами: настільки цей сайт
не вартий моєї писанини? ха-ха
А потім все повидаляємо
Видихни, це лиш заземлення
Все нормально, непогано
Бо Ти все ще дихаєш, а в мене
далі лиш самотня темрява, ха-ха
