Самотність ніби кислота,
З'їдає душу, жваво, без останку,
Та прийде мить лише одна,
Можливо в північ, може й на світанку
Ти відчуваєш як пропав,
Подумаєш, коли ти душу втратив,
Життя своє немов проспав,
В багатстві цих розкішних казематів.
Ти маєш все але ти сам.
Від'їв ти друзів і сім'ю
І де б не був, ти скрізь не там
Ти сам себе віддав вогню.
Але для тебе, мабуть пізно,
Бо вже не здатний на любов.
Самотність душу твою з'їла
І мов отрута твоя кров...
