Чи в змозі строки розпізнати, на аркуші листа в корзині?
Що було вже, що буде нині, чи в змозі хтось напевне знати?
Де воля Божа, де немає? Де янгол зі щитом тримає,
Укривши грішного мене, чи може чаша омине?
Ось я примножую гріхи, й лаштую до долонь цвяхи,
Та й ціль буття, що звалась Раєм, за дзвоном срібним забуваєм.
І я, забувши каяття, списа вбиваю в стихлі груди,
І темрява, яка усюди, спливла з очей, та не з життя.
Здригаюсь знову серед ночі від криків люду: Розіпни!
Все, як насправді, чи то сни? І сльози ллють прозрілі очі…
Я простягаю до небес в судомах скрученії руки,
Як син людський, прийнявши муки, Христом над грішними воскрес?!
Чи в змозі сліз вагу пізнати, з очей, що бачать сина страту?
Чи крізь шолом дійде солдату, що під хрестом Пречиста Мати?
На осліп йдем, де ж наша доля? Слабкі, байдужі та жорстокі,
Ще не прозрілі, одноокі, та стане в світі Божа Воля!
09.04.2020
воно саме.... 
