Немає ні початку, ні кінця
У старості, що до життя ще пнеться.
Закінчується лінія життя,
Що по долоні так настирно в’ється.
То ж потерпи, мій друже, потерпи,
Не просто так відкрити браму Божу,
Ще муки старості потрібно нам пройти –
Святу щоб перетнути огорожу.
Читаю вірші П’єра Беранже
І в містиці думок його купаюсь.
Як звикнути з відсутністю себе
В цім світі? Я потроху обвикаюсь.
І хоч втомився я в бурхливому житті,
І все довкола цінності втрачає,
П’єр Бомарше підказує мені –
Довірся Богу, він про все подбає.
