Вибач, що я ніс встромляю:
Твоя доля серце країть…
Знаю, все це ні до чого,
Та промовчати — не згода.
Я не вірші пишу, поетко,
До поезії маю позив.
Многослів́я твоє, відвертість –
Це замулює й стомлює зір.
Ти розумна.І тому заввишки,
Мов тополя, нас не зрівнять.
Тільки хочеться дечого трішки,
Та не схильна ти брати з порад.
Через міру – любовних жалей
Гонористість майбутнє вбива.
Сонце сходить, щоб збутись марень,
Перед кимось шию схиля.
Волю палко до вуст прикладаєш:
Зігріватись – не значить палать.
У постійність ти не звертаєш…
У психолога ти не була?
Чоловік – це зовсім не жінка.
Так природа створила. І що?
За це бити його по загривку?
Мудрість жінці дана на що?
Ох, Оксано, судинам не вільно
Кров гарячу до щастя нести?
А любов, якщо не спільна,
Без надривів дурних відпусти:
Глузд втрачати кому потрібно?
Волі хочеться й мужику.
Вибачай, якщо сталося – схибнув,
Або геть: не будують сім́ю на піску!
Твоє рішення: все, забули!
Або ж твердо – іди у нове!
Нехай він оплакує згубу.
Відійди від часів, що були.
Їх згадаєш, коли шляхи вужчі ,
Коли спокій в прожите майне.
А тепер неспокій, Забужко,
Непотріб -- в марноту зведе..
Я ось так розумію, поетко:
Рухи рахуй ,почни знову з абетки.
Буває, в народі глузду, як маку.
Досвід дається нам у подяку…
Тому ознайомся, а вирішиш потім,
Як жити тобі у різну погоду.
7.04. 2021 р.