Пив самогон. Думки, мов таргани,
з усіх шпарин сповзались на безрим’я,
чи голий нерв, що зветься білим світом,
щоб потім залишитися на серці
тяжким камінням й тугою зневір’я.
Те, що збиралось довгими роками
мікронними піщинками і зерням,
за мить одну звалилось, наче лава.
ЇЇ хотів втопити у стакані
самонадії власної й зазнайства…
Та біль не стих, і лава гуркотіла,
і все, що є навколо, сперечалось
і сповнювалось сумнівом та рухом,
накочувалось хвилею натхнення
і забуттям зривалося в провалля…
Пив самогон. Але, здється, марно…