|
Чотири з половиною роки армії дали мені право (я сам собі привласнив це право) зробити висновок про якість життя, зележну від якості харчування. Не кількісні показники, а саме наявність або відсутність у меню смаків, до яких звик вдома. На другому-третьому місяці служби коротке слово „борщ” ставало потенційно небезпечним в умовах військової частини, де його не варили з деяких об’єктивних причин? Скажи лиш старшина „борщ”, - перед строєм із шеренги випадуть знепритомнілі українці, а якщо це станеться, хто тоді триматиме бойову здатність війська? У радянській армії найбільшим недоліком була відсутність заборони говорити вголос і згадувати про наш український борщ, тому, скільки себе пам’ятаю, протягом всього періоду служби я марив подією, коли, приїхавши додому, напихатимусь ним від пуза. Що це, як не генетична схильність? Половини століття вистачило мені, щоб навчитися готувати супи з м’ясом, рибою, грибами, крупами, та чим завгодно. Можу навіть узбецький лагман утнути з нашим вітчизняним смаковим «акцентом», проте якби не родина, міг би жити на однім борщі, такий же ж він унікальний серед світового кулінарного здобутку. Сподіваюся, ви вже дещо зрозуміли не тільки про саму страву, але й про мене. Позбавлений безальтернативної української втіхи, я всі чотири з половиною роки мучився не важкими випробуваннями афганським кліматом, не жорстокістю війни, а повною відсутністю в меню страви з унікальним поєднанням і послідовністю чотирьох букв. Історія, якою би довготривалою вона не була, постійно змінюється. І ось вони позаду, ті роки з місяцями. Я сиджу, редагуючи спогади поруч із холодильником. Чужа орендована квартира у Києві. Майже все нажите працею батьків і моєю з дружиною роботою в окупованому Донецьку. Зате за дверцятами холодильника стоїть заповітна каструлька, самі вже здогадуєтеся з чим. Що ж! Бувають цінності незмінні, як схід і захід Сонця. А згадка про минуле не обходиться без пам’яті про наше екзотичне харчування в Афгані. Там, звикнувши до повсякденної рутини, я переконував себе, що як живемо ми, можна жити скільки завгодно довго. Нині, щиро кажучи, я вже сумніваюся. На скільки ще років вистачило би запасу міцності моєму організмові? Мабуть, добре, що експеримент припинився з того дня, як я повісив свій однострой до шафи остаточно.
А в армії я майже не голодував. Іноді навіть переїдав. Свідком цього є та ж сама моя форма, у яку я досі без проблем влізаю попри минулі десятиліття цивільного, а значить і ситнішого життя. Ситнішого однозначно, та ще й не настільки екстремального. Порівняння нашого рівеня продовольчого забезпечення з раціоном натівського бійця викликає не лише іронічну посмішку, а й переконання: якби блок НАТО так годував своїх військових, від армії залишилося би нуль цілих, нуль десятих відсотків контрактників. Довелося би їм заганяти під рушницею силою. А ми якось жили і виживали, хоча воістину набитий консервованою картоплею кендюх не рятував від дратівливих спогадів про мамині пиріжки, про звичайний помідор з куща. Вірите, я не з’їв жодного свіжого помідора в Афгані, ані бодай зеленої, черешенки? Тож, як би фізіологічно обґрунтовано не рахували кілокалорії солдатського пайка, мозок лишався голодним. У шлунку повно, а у голові тоскно.
Що ви не їли кенгуряче м’ясо, знаю без вашої відповіді. Де ви могли його куштувати? Де? Мені теж не вірилося, буцімто у наших батальйонних котлах булькало оте жилаве м’ясо сумчастих, бачених нами тільки по телевізору. Розмірковуючи собі, що би то були за виснажені тварини, яких нам згодовує міністерство оборони, я вже взяв інтерв’ю у кухара. Все опитування складалося з одного простого питання: що ми отут їмо? А він, не сіло ні впало, без напускного ідіотизму в голосі відповів: «кенгуру». Добре, думаю, артист ти хороший. Чи вважаєш мене за дурня, чи забрехався? Нехай буде кенгуру, але ж правду все одно колись дізнаюся. І дізнався незабаром, коли треба було перекидати штабелі різних складських продуктів. Саме там трапилися на очі туши спортивних тварин з синіми печатками на боках англійською мовою: «kangaroo». Аж тільки тоді я здивувався.
Випадкова вимушена екскурсія на продовольчий склад виявилася не очікувано пам’ятною. Треба ж бути настільки зацикленим на їжі солдатом, щоб той день закарбувався на рівні з найяскравішими спогадами всієї служби. Днів-то було десь із півтори тисячі, а день на продовольчому складі – унікальний, він серед яскравих подій, буденний, але такий святковий для рядового першого піврічного періоду служби. Якби він трапився десь під дембель, що там було би згадувати?
Склади – цікаві приміщення. Багато хто хотів потрапити туди хоч на півдня. Начальник складу – людина могутня, а й він ніц не доведе до ладу бер грубої сили простих смертних. Ти йому коробки та мішки перетягаєш, він тобі – безкоштовну екскурсію по закутках і не тільки. Якщо не маєш земляка на складі, то можеш і не дізнатись, чим відрізняється солдатський продовольчий кошик від офіцерського. Похід на продсклад заміняв перегляд цікавого кінофільму. Побачивши вперше вміст приміщення, я позаздрив щурам. Вони, не розвинені духовно, не підковані політично, не рівня нам, а могли надгризати все, що їм смакувало. А рядовий, бувало, тільки й мріє про миску салату зі сметаною, кавалочки ковбаси, оселедець під цибулькою, сир, якого середній швейцарець на рік з’їдає до 12 кілограмів. Нарешті, йому ввижається заварне тістечко, кульок цукерок, скибка дині – усіляка проста їжа, доступна на волі. Армія – не тюрма, але волею для нас вона не була. Їсти хотілося не те і не у тому об’ємі, нерідко навіть не в тій компанії, але…
Якось без того (без тістечок) виживали, дістаючи не консервовану по бляшанках картоплю, а справжню, з вічками, яку треба спочатку очистити. Як діставали? То не хитра справа для взводу охорони. Жванецький казав: „Хто що охороняє, той оте й має”. Овочевий склад знаходився поруч із нашим караульним приміщенням, викопаний під землею для підтримання хоч якогось мікроклімату. Зверху - тільки шиферний дах. Вночі пара молодих воїнів знімала шиферину і... Ночі темні, територія під нашою охороною. Головне, щоб начальник штабу не заскочив особовий склад караулу над бачком смаженої картоплі, бо через окремі нечасті зальоти й народилося прислів’я: «ситий голодного не розуміє». За всю історію нашої караульної служби не одна вантажівка картоплі самосписалася на бойові втрати. І ніхто не міг пред’явити рахунок за спожите, бо замки і пластилінові печатки на вході завжди зберігалися в ідеальному стані. Начальник складу спокійно спав і начальник штабу не кожної ночі виповзав ставити нас на вуха. Що з того, що ми були хронічно невиспані? Балувані смажениною, мало хто із караульних волів би іншої служби, якою би моторошною вона не була вночі в Афганістані.
Я не приділив би стільки уваги тематиці харчування, якби наш солдатський фінансовий рівень не робив нас жебраками при загальному видимому добробуті. Через гарнізонний магазин йшли делікатеси, не знані у союзі. Все, що ми там бачили, для звичайної торгової точки радянської країни ніколи не було реальністю. Перелік, куди я пишу консервованих крабів, шинку, паштети і то все імпортного виробництва, як і цукерки, соки, печиво – все це звичайнісінькі товари вуличних генделиків, не кажучи про великі супермаркети. На полицях країни рад нічого подібного ніколи не траплялося. Тоді ми сир купували на свята, та й те – двох чи трьох сортів. Про існування зразків, наявних на території частини, я би так і не дізнався, не потрапивши до Афгану. Але ж купити можна все, коли на все маєш грошові знаки. У солдата з ними було скрутно. Напружуючи пам’ять, наважуся назвати кількість чеків щомісячного забезпечення жалюгідною для прилюдного оголошення. Їх буквально вистачало на засоби гігієни і необхідні дрібнички. Для купівлі смаколиків жоден солдат не міг обійтися без свого нелегального бізнесу. Що це за бізнес? Торгівля алкоголем, наркотиками, або крадіжка і перепродаж військового майна місцевим. Сяк-так, не маючи тоді нинішніх принципів, я трошки діставав спирт і самогонку, які збував, в основному, офіцерам, у тому числі тим, хто вів із алкоголем серед особового складу нещадну війну. Дрібно, скромно, але іноді балував себе кондитеркою від закордонних брендів і м’ясними виробами. Попри маніпуляції і можливість хоч щось докупити для шлунку, дійшло до розчулення, коли одного дня зміг не зовсім легально дістати два чи три курячих яйця. Нелегально означає, що хтось, хто мав би їх з’їсти, не з’їв.
Діставши яйця, дістав і проблему: у який спосіб приготувати яєшню? Найпростіше – відварити у банці або чайнику. Ні, кортіло яєшні, нереальної за весь період моєї строкової. На кухню не піти, там своя мафія, яка ті нещасні яйця з’їсть сама, та ще й мало їм буде. Власні ресурси – електричний ТЕН та чайник, або смажити так, або ніяк. Дістаючи ложкою яєшню з отвору чайника, я згадував рідну хату. Щемно, до сліз. Таким був мій День Курячого Яйця.
Іншим разом утнув я з товаришем дурницю, що завершилася сміхом, хоча могла би стати і трагедією, при певних умовах. Захоплено спілкуючись, десь під обід ми поставили на ТЕН бляшанку каші. Будь-яка консервна каша завжди краща приготованої у солдатській їдальні. Нагрівач мій грів так собі, розмова між земляками точилася куди гарячіша. Захопившись, ми й забули про голод. Зовсім випадково, озирнувшись назад, я побачив на ТЕНі вже не той циліндр, а щось, більше схоже на деформований м’яч. Будь якої миті тиск всередині бляшанки міг розірвати її, завдаючи, крім опіків кашею, поранень та, хрін його знає, може й смертельних травм, бо ми стояли у якійсь парі метрів від нагрівача. Не можу передати, як стало страшно. Перша думка: куди сховатися? Друга: приміщення службове і його треба рятувати. Десь між першою і другою думками вже почали діяти: я вимикав ТЕН, а Андрій вхопив рушник і так переставив бляшанку на стіл. Постояли, дивлячись одне на одного. В очах у обох німе питання: хто? Хтось мав це зробити, взяти консервний ключ і зробити прокол. Думки про голод зникли взагалі і, здається, найлегший спосіб схуднення – це коли твоя їжа замість стати доступною може вибухнути. Гречана бомба на столі. Товариш взяв ключ і злегка надколов опуклу кришку. Водночас крізь мікроскопічну дірочку у стелю вдарив паро-гречаний фонтан. З гучним свистом бляшанка вивергала перегріту кашу, вкривши стелю зернистими бурульками. Свистіло довго, та реготали ми ще довше, до болю у животах. Половина вмісту бляшанки висіла над головами, друга половина мала добряче прохолонути, бо настільки перегрітою кашу навряд чи можна зробити, готуючи у звичайний спосіб.
Епідемічна ситуація по всій території Афганістану будь якої пори року залишалася не сприятливою. Термічна обробка продуктів – основа основ, найважливіший пункт серед заходів перестороги. Теплий клімат для бактерій, вірусів та мікробів, здавалося, саме той рай, до якого людині довго йти дорогою вдосконалення, а от вони вже там. Афганістан – рай усілякої зарази. Ще якби ми не бачили, як миють посуд на кілька сотень ротів, то й менше дурних думок оберталося би у головах. Але ж, хто не знає? Усі бачили. Їли і каламбурили: або пронесе, або не пощастить і пронесе. Неоднозначне слово, а скільки у ньому глибини! Дякувати Богу, мій організм складено не аби як, жодного разу не підвів, хоч скільки підстав я давав йому для збоїв. Щось навіть споживали ми однією ложкою з приятелями, так ті за кілька днів жовтіли і, ку-ку, Гриня, гепатит. Вони жовтіли, я – ні. Нас проносило у різних сенсах. Вважайте, більшість військових у той чи інший спосіб перехворіли не тільки на гепатити різних видій, але й на екзотичні для нас тифи, паратифи, хтозна які ще інфекції, іноді хапаючи їх букетом. Одного такого нещасного серед ночі навіть довелося бачити, стоячи на посту. То був його спринтерський забіг, який мало чим відрізнявся від польоту. Хлопець чесно хотів добігти до туалету, а організм не дав. Що цікаво, територія батальйону прекрасно освітлена саме на тому відрізку шляху від казарм до туалету. А мені вже давно кортіло спатки. Чим більше думаєш про повільний плин часу, тим більше тисне на повіки. Аж раптом з боку казарми вилітає щось біле, схоже на Карлсона у простирадлі, коли він вдавав із себе привида. Боєць біг потужньо, аж білизна на спині напнулася вітрилом. Я увімкнув внутрішній тоталізатор: добіжить – не добіжить? Не добіг рівно половину дистанції, загальмувавши у перехресті променів, тільки пилова хмара від гальмування посунула далі і розсіялася під стінами туалету. Все сталося на моїх очах, після чого хлопцю вже не треба було поспішати. Знесилений, виснажений він поплентався до казарми, нагадуючи більше в’язня Освенциму, а не того атлета, якого я побачив кілька секунд тому. Спати я вже не хотів. Сміх у таких випадках був поганим тоном. Тяжкі інфекції декого добивали. Летальні випадки через хвороби траплялися не раз і не два, причому мерли не тільки здохлики якісь, спортсмени теж не виживали.
За найменшої можливості я не ходив до їдальні. Технологія приготування солдатами-кухарями їжі на велику кількість живої сили сама собою довіри не викликала. До того ж доводилося бути свідком, як не розрахувавши об’єм харчів, кухарі з крану доливали води у котел. Раз-по-раз страви мали невластивий смак, бо кулінарія – свого роду мистецтво, доведене бійцівськими руками до рівня примітивного ремесла. Для офіцерів вони могли й постаратися, найбільше ж дбали, напевно, про себе. Самі подумайте, якими навичками володіли вісімнадцятирічні бовдури, призвані до лав збройних сил? Якби хоч складські продукти відповідали нормативам і купувалися не консервованими, а свіжими. Язик пам’ятає металевий присмак вершкового масла із бляшанки, ніс – дивний набір ароматів від консервованої у скляні банки картоплі. Ще були консервовані капуста, морква, буряк. Скільки років воно зберігалося, перш ніж опинялося на кухні? Рекордсменом витриманого продукту я би назвав кавовий напій без вмісту натуральної кави, термін споживання якого сплив сімнадцять разів. Сімнадцять, панове! І нічого, я й досі живий. Кому сказати зараз, можна було би вважати кожний прийом їжі спробою суїциду. Розумієте, чому за щастя вважалося звідкись поцупити нормальної картоплі? Я різав її кубиками і варив у трилітровій банці, встромивши всередину саморобний кип’ятильник з двох лез торгової марки «Нєва». Як тільки картопля ставала м’якою, вивалював туди ж сардини у маслі. Виходила подоба рибної юшки.
Кип’ятильник з лез? Ага. Ми всі вміли таке робити. Леза для гоління, хто пам’ятає які вони із себе, являли собою мультифункціональний предмет. Ними не лише голилися. За відсутністю чогось іншого, ми обрізали лезами нігті на пальцях рук і ніг. Та навіть винахідник не здогадався би, як перетворити тоненьку металеву пластинку на потужний електроприлад. Ідея ж простіша за носову хустину. Я брав два леза, між ними клав два сірника, щоб пластинки лез розташувалися паралельно одна до одної. Нитками вся конструкція скріплювалася, а до кожного із лез кріпилися дроти. Штепсель вставлявся у розетку і дуга між електродами починала інтенсивно гріти воду. Віддаю належне електромережі, вона витримувала і не такі нагрівачі. Вдосконалюючи саморобні кип’ятильники, я робив їх зі значно масивніших металевих пластин, аж трилітрова банка вібрувала і сунулася по поверхні столу. Єдине, про що хочу вас просити, не повторюйте мої експерименти, не випробовуйте долю. Один Бог знає, які молекули потрапляли до води, коли я кип’ятив її лезами чи іншими електродами. Переробляти прилад доводилося часто, бо метал не витримував, буквально розчиняючись у моїх чаях та юшках. Так, одного разу, запас лез зійшов на нуль, а чаю захотілося терміново, аж-аж. Переривши все, я видобув із господарчої заначки хромовану планку для вхідного замка. Розламав навпіл, приєднав дроти. Все! Увімкнувши нагрівач, відволікся на інші питання і повернувся аж коли за спиною забулькало. Йой! У бутлі кипіло три літри розчину кольору найміцнішої кави. Більш ніж несподіване диво! Кілька хвилин тому нічого, крім чистої води, там не було. Кілька секунд я тупив, питаючи сам себе: як? До того ж випари не супроводжувалися ніякими ароматами. Напевно так у людини починається параноя. Сміливості пити напій не вистачало. Тоді я потягнувся до дротів і смикнув кип’ятильник із рідини. Замість хромованих частин я побачив облізлий темний метал. Дрижаки струснули тіло і чаювати перехотілося. То була моя лабораторна робота, одночасно з хімії і фізики – недовивчених шкільних предметів.
Виявилося, чемпіоном по виготовленню кип’ятильників слід вважати не мене, а невідомих мені побратимів. Друг розповів, що до нас (за пів року-рік) хлопаки шукали спосіб швидко без диму нагріти діжку води. Надумали, бачте, облаштувати собі міні-басейн. Скільки там у діжці води? Літрів двісті, мабуть. Орієнтуючись на об’єм, змайстрували відповідного розміру нагрівач з порожніх бляшанок від згущенки. Уявіть розгортку від них. Розуму у юнаків вистачало на виготовлення приладу. Розрахунки потужності – не те, чим вони займалися на шкільних уроках. Скажімо, чуючи їхню історію, перше, що мені спало на думку: як витримали дроти, до яких приєднали розгортки? Гаразд, можливо дроти трапилися товсті: чому не оплавився штепсель, не вистрілила розетка, не коротнула мережа, не вибило запобіжник? Сталося не те, чого можна очікувати за подібних обставин. Вся електроенергія частини вироблялася на дизельній електростанції. Як тільки бійці увімкнули нагрівач, дизель-генератор надірвався і заглух. Чухаючи потилиці, дизелісти перезапустили мотор, але хлопці тільки того чекали. Добре чи погано, але двигун не міг тягнути все навантаження військового містечка плюс один мега-нагрівач. Напевно це добре. В іншому випадку хлопці могли знайти халепу на свої кишені, якщо не гірші пригоди кримінального характеру.
З нагріванням води ми давали собі раду. Не така то хитра справа, особливо влітку при сорока тепла у тіні. Інша річ – як воду охолодити без холодильної установки? Для завдань різного масштабу практикували різні підходи. Фляжку общивали шинельним сукном. Мокра тканина випаровувалася, забираючи температуру. Хочеш зробити воду холоднішою? Швидше бігай, тоді ефект посилиться. Насправді, такий спосіб дуже підходив водіям. Вони свої фляги вивішували на кронштейн дзеркала машин і повітря робило свою справу. На стегні носити мокру ємність ніхто не додумався, але коли рухалася колона машин, у ній чи не кожну прикрашали ємності. Іншого варіанту у хлопців не існувало. Афганці ж по своєму використовували фізичне явище при виготовленні глиняного посуду. Начальник робіт гарнізону, полковник Попов налагодив братерські стосунки із військовими будівельниками місцевих і з часом у його кабінеті з’явився подарунок колег – добрячий глек для питної води. Виготовляли його з урахуванням науки: накладали на внутрішній шар кінський волос, обмазували ззовні глиною і так ставили до печі. Кератин вигорав, залишаючи у стінці глечика мережу капілярів. Таку ємність навіть не потрібно було возити, вода сама охолоджувалася, набуваючи приємного присмаку і я не раз причащався із того глека, дивуючись майстерності та розуму афганців.
Наука працювала на нас. Вивчаючи у школі якісь ефекти, ми навіть час від часу плювалися, мовляв, нащо нам потрібні предмети в об’ємі, прийнятому радянською системою освіти? Більшість знань ніколи не застосовується більшістю учнів протягом життя. Що ж я бачу зараз? Так само учні плюються, хоч вже помінялися підходи. Ставлення школяра до школи, напевно, ніколи не зміниться. Хіба міг я подумати, що знання елементарних фізичних законів доведеться практично застосовувати у чужій країні, бо крім гарячого повітря, води, каміння, ми отримаємо відсутність або брак холодильників, кондиціонерів і таке інше. Щоби розуміти всі особливості служби у радянській армії, треба там відслужити, бажано строкову службу, а потім можна й контрактну. Наш взвод охорони спочатку займав великий намет, а пізніше перемістився до збірного металевого модуля. Температура всередині приміщення літнього дня перевищувала межі, прийнятні для перебування там, особливо коли порядок денний вичерпувався і після заходу світила алюмінієва обшивка пострілювала болтами, все ще віддаючи нам накопичене за день тепло, ми боролися за кожен понижений градус температури. Як? За допомогою верблюжої колючки. Вона виявилася корисною як у боротьбі зі спрагою, так і у якості охолоджувача повітря. Перше – то відвар колючки. Він і на смак більш-менш приємний, та й користь якась від неї. А головне, колючка йшла на вікна, як плетиво, яким закладали віконні отвори. Тоді вже й повітря не таким гарячим потрапляло всередину приміщень і ті заслони поливали водою. Знову ж, випаровуючись. Вода забирала на себе температуру. Скло у вікна вставлялися тільки восени, а спекотного періоду вони були у нас натуральними кондиціонерами.
Заселяючи планету, людина набувала захисні властивості, залежно від місць проживання. Регіони, багаті на сонце, білих поступово зробили чорними. Варіативність кольорів від і до широчезна. Не тільки це. Пропорції тіла, форми голови, типові риси обличчя – все зазнало «доводки» до прийнятної пристосованості, інакше бути не могло, бо людський рід виродився би на нових землях. Його просто поступово винищили би ті види найменших організмів, які селяться в середині нас як в окремій галактиці і роблять що завгодно як з прибульцями із інших зоряних систем. Наскільки спроможний організм протистояти невидимій гидоті, настільки успішно можна витримати весь період перебування у незвичних умовах, де проти нас єдиним фронтом виступали і моджахеди, і погода, і весь живий світ, починаючи з бактерій, вірусів, різного роду інфекцій. Ми всі разом узяті поступалися місцевим витривалістю. Не тільки кулі і осколки косили наші шеренги, а більше мікроскопічна *** яка дістане скрізь за найтовстішими бетонними стінами, не звертаючи уваги на військове звання. Сама природа планети Афганістан повстала проти шураві, але й вона не діставала до кремлівських вождів, яким потрібна була безумавна перемога у війні. Туди доповідали про немислиму кількість хворих, а кремляді відстрілювалися директивами. Медична служба лізла із штанів, вживаючи превентивні заходи заради збереження здоров’я особового складу. От чим би я дійсно хвалився, так це стійким імунітетом, який жодного разу не зрадив мені. Вагомий плюс до самооцінки додалася витривалість за будь-яких умов. Чому так буває, що в особи типу мене ні видатних здібностей до поєдинку, ні фізичної підготовки, про яку можна було би говорити на повний голос, ні чогось іншого, що відрізняє воїна від цивільного ботана? Але покласти мене до лікарняного ліжка не змогли ніхто і ніщо. Можливо, саме з таких імунозахищених сформувалися нації тих, хто віками проживає на території Афганістану. І що афганцю як мана небесна, те нам було смертю, або, як мінімум, діареєю у ліжко. Мене оминуло.
А медики вилузувалися, примусом запихаючи нам до рота якісь таблетки, роблячи щеплення. Навіть створили вітамінні напої заради імунки, тільки здається мені, що завдати шкоди здоров’ю можна не лише нічого для здоров’я не роблячи, а й перевершуючи всі мислимі запобіжні заходи. Напій з верблюжої колючки – один із засобів, та не останній у низці цілющих трунків. Радикальнішим серед них пригадую вітамінну бомбу яскраво-жовтого кольору. Наскільки міг бути корисним цей напій я колись запитаю у Бога, коли житиму вічним життям.
Сумнів, як ви розумієте, є. Відтворити його вдома – ваше законне право, аби знайшлося бажання. Спосіб приготування елементарний: на бак кип’ятку брали літрову бляшанку, наповнену жовтими драже вітамінів. У вісімдесятих роках номенклатура вітамінів обмежувалася трьома назвами: «Ревіт», «Ундевіт» і «Гексавіт». Тож, щось із цього набору просто розчинялося у воді і слугувало нам у якості компоту. Пийте раз на день, але кожного дня і ви дещо зрозумієте.
Наступним у рейтингу популярності йшов узвар, більше відомий під назвою «компот». Сухофрукти – основний барвник і підсолоджувач – цукор приховували присмак третього компоненту, призначення котрого не є профілактикою хвороб. Бром, якщо й це не відкриє вам секрету, мав би пригнічувати одну із базових потреб людини чоловічої статі. Чи виправдана доцільність порошку у війську, де на тисячу чоловіків може й було дві-три-чотири жінки? Тим більш така хіміотерапія не заважала дівчатам регулярно відвідувати жіночого лікаря у Кабулі, а тому лікарю набити руку на абортах. Коротше кажучи, після служби я не вірю в антисилу могутнього брому.
Деякі види напоїв, традиційних для товариських чоловічих колективів, ми готували у приватному порядку. Рецепти їхнього приготування не люблять розголосу, хоча й передаються напівшепотом. Чи актуальні вони у наш час – питання. При п’ятдесяти градусах у тіні в афганських умовах технологія збоїв не давала не зважаючи на дещо незвичний компонент відомої суміші. Як противник алкоголю, я готовий був утриматися від згадки про самогоноваріння, а найбільше від описання способу виготовлення шмурдяка, який за добу набирав кондицію повноцінного високоградусного пійла. Градуси температури переходили у відсотки вмісту спирту за відносно невеликі гроші. Очевидним для кожного є розміри відділів алкогольних напоїв у супермаркетах: вони більші за кондитерські, бакалійні чи будь які інші секції, аж дивно, скільки людство пропускає через себе рідкої смерті. Так місцеві крамниці, де чоловіки навіть не становлять більшість відвідувачів, пускають в обіг щодня тисячі літрів отого самого. Я нагадаю одну із базових потреб чоловіків у товаристві собі подібних – з’ясувати хто кого поважає після другої пляшки на душу. Тепер про реалії служби: у воєнторгах не продавали алкогольні напої (лосьйони не згадуємо!). Якби продавали, хто би тоді служив? Хоча, ні, служили би ті самі люди, які й без офіційного продажу горілки напивалися попри її відсутність. Тоді… Ні, це була би непідйомна логістична проблема армії. Простіше алкоголь заборонити. Автоматично ціна на технічні спирти стає захмарною, а заробітна платня офіцера не такою вже й високою. Тоді солдат, умовно втрачає конкурентоспроможність порівняно з офіцером. Правда, при цьому ж частішають випадки отруєнь рідинами, не призначеними для живих організмів. Враховуючи багато різних факторів, ми доходимо однозначного висновку: самогоноваріння у такій армії – навіть не питання можливого. Воно було і не могло не бути ніяк. А тепер дивіться, скільки для нього, огидного, існувало можливостей. Перша – температура повітря, яка створювала дріжджам курортні умови для бродіння. Друга – дріжджі? Так, дріжджі не продавали у воєнторзі, зате завжди були на гарнізонних хлібозаводах, а там теж люди служили. Цукор – номер три. Смішно казати, на продаж цукру через крамницю також існували жорсткі обмеження, відомо з якої причини. Так і не треба цукру! Ті ж магазини продавали чудові імпортні цукерки. Нарешті, ємності для настою шмурдяку висіли на кожному пожежному щиті. Еге! Спочатку від щита треба відірвати вогнегасник, адже його нерідко прибивали до щита цвяхом. Отой непотріб з нього виливали на хрін, мили і перезаправляли водою, дріжджами і льодяниками. Кришка вогнегасника, самі знаєте, розрахована на великий внутрішній тиск. За добу у спеку гриби (вони ж дріжджі) прискорено набулькували достатньо етанолу для задоволення двох-трьох чоловіків. І погода над афганськими провінціями не псувалася починаючи з ранньої весни до пізньої осені. Наївним молодим солдатом я вперше побачив цілий ящик цукерок у кімнаті командира взводу. «Який ласунчик!» - подумав я тоді.
Солдатське буття прикрашали куди скромніші напої: соки і лимонад – ми ж діти, нехай з калашем за плечем, але таки діти. Не за казенним столом їдальні святкувалися державні дати. Наші смакові потреби могли задовольнити тільки ми самі, навіть маючи для цього мінімум фінансових можливостей. Якщо торт, то торт був саморобним – «Наполеон» із змащеного згущенкою печива. І вже якою привабливою здавалася імпортна кулінарія, харківське печиво я любив більше, воно хоч не загорялося від сірника. Наша людина навчилася робити навіть морозиво, продуваючи згущене молоко вуглецем на компресорній.
Та взагалі людина, не відкидаючи її винахідливості, ще та хижа тварина. Керуючись розумом більше, ніж інстинктами, здатна на підступність, яка межує з ницістю і навіть переступає цю межу. Якби ми потерпали від голоду, так ні. Чи нам не вистачало би вітамінів. Частину вчинків пояснити нічим неможливо. Для чого з’їли караульного пса? Вважайте, нашого бойового товариша, з яким у нічному караулі я почував себе вдесятеро спокійнішим. Інша зміна караулу бенкетувала. Коли заступили ми, від нашого песика не лишилося й хвоста. Конспіратори ненажерливі, вашу дивізію!
Нас годували кенгурятиною. Нас годували кашею із шматками свинячого сала з товстою неголеною шкірою. Само собою, тушковане м’ясо також траплялося, або якась копієчка від продажу спирту падала до кишені, відбувалося свято шлунку з імпортними шинкою й сосисками. Ні, в армії ми не голодували. Тільки те, що якість страв могла би довести до сказу. Тільки один раз за період строкової я скуштував смачно приготовані страви з бараниною. І сталося таке диво не у гарнізоні, а в гостях у афганців. Дивно, у першу чергу, що мій товариш із числа офіцерів взяв із собою саме мене. Чому старший лейтенант Анікєєв віддав перевагу рядовому? Як знати? Якщо я не розумію, чому саме його запросили афганські полковники на дружній обід до їхньої військової частини… містика якась. Правда, вони давно знали і мене, завжди вітали, бо я виявляв дружелюбність під час їхніх візитів. Якось так. Сталося те, що сталося: я з Анікєєвим і водієм УАЗика – тобто, утрьох, подалися погостювати, хоча важко навіть уявити, якими могли бути наслідки, дізнайся про це командир частини, або, скажімо, офіцер особого відділу. Може мій товариш і міг би пояснити мету поїздки, а я?
- Товариш солдат, ви давно знайомі з полковником Давлєтзаєм?
- Як сказати? Вітався кілька разів на території частини.
- Про що, у такому разі, ви говорили з офіцером?
- Про мир, дружбу.
- Ви настільки цікавий оповідач, що афганці запросили вас до себе?
- Насправді, вся наша розмова під час дружнього обіду складалася із такого собі беззмістовного обміну люб’язностями
Насправді, вся наша розмова під час дружнього обіду складалася із такого собі беззмістовного обміну люб’язностями, бесідою ні про що і про все. Ми поглинали плов з м’ясом неймовірного смаку, заїдали виноградом і я взагалі не питав себе: чому я тут опинився? Так сталося. Наш водій бігав навколо машини, відганяючи дітлахів, які намагалися щось відкрутити на пам’ять від машини. На те нам у товаристві старших офіцерів було по цимбалах. Набивши як слід кендюхи, перейшли до тривалого східного прощання. Мало того, всі люб’язності з дарі перекладалися зрозумілою нам мовою, а ми у відповідь теж розтікалися олією по дереву. Приємно згадати той дипломатичний досвід, наче побував при дворі монарха вікторіанської епохи.
ID:
898236
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Воєнна лірика
дата надходження: 15.12.2020 12:36:53
© дата внесення змiн: 15.12.2020 12:36:53
автор: Ігор Рубцов
Вкажіть причину вашої скарги
|
