|
Гарнізон
Неспокійно але естетично жити поблизу великої авіабази. То влаштують тренувальні стрибки з парашутами, то імітацію атаки штурмовими вертолітами. Льотчики на МіГах крутили пілотажні фігури над нами. Їм безпечніше в’язати свої петлі над рівниною, у межах периметру, захищеного радянськими постами. Знижуючись до висоти польоту півня, бойову машину виводили у горизонтальний політ над бетонкою, давали форсаж і переводили у вертикальний набір. Тоді літак майже сягав сонця, та, мабуть, обпікшись у його короні, далекою
цяткою повертався зворотнім курсом, щоб знову припасти до дороги, обдавши випарами спаленого гасу і повторити атаку на наше світило.
Дорога збігала з півночі від узбецького Термезу, ділила гарнізон надвоє, перетинаючи його навпіл, опускалася далі і щоб не потрапити до Пакістану, спочатку забирала ліворуч на схід, минаючи Кандагар, а потім довертала на північ, добігаючи Кабулу. Від столиці бетонка піднімалася, долаючи перевал Саланг і ще через кілька сот кілометрів з’єднувала посередництвом знаменитого мосту через Пяндж Афганістан з тоді ще південними рубежами радянського союзу, але вже республікою Таджикістан – така собі велика кільцева, розміром з цілу країну. Це головна наземна артерія країни.
На відрізку Турагунді-Шинданд уздовж дорожнього полотна радянські військові трубопровідники поклали трубу. Її загальна довжина – кілометрів сто п’ятдесят, як не більше, не рекордна у сімействі трубопроводів. Імовірно, подібної інженерної споруди немає більше ніде у світі, бо там була труба малого діаметру, елементарно монтувалася стиковими фланцями з болтами. Нею прокачували не нафту, не газ, а високооктанове авіапальне від складів на території совдепії аж до шиндандської авіабази. Вперше такий спосіб транспортування застосували на ділянці Термез – Баграм, а у 1984 році таку ж гілку проклали на нашому напрямку, переконавшись, що рурою можна швидше і безпечніше перекачати потрібну кількість гасу без надвисоких втрат живої сили і техніки. Відтоді доставка пального перестала бути головняком автомобілістів, затягнувшись алюмінієвим зашморгом на шиях трубопровідників. Я почитував заради загального розвитку статистику ліквідацій наслідків диверсій на трубопроводі. Неспокійно, служилося рядовому такої, ну дуже бойової частини. Хоча на петличках у нього кокетливо красувався вентиль, навоювалися вони досхочу.
Практичні селяни на достойному рівних конкурували з духами (тут духами я називаю моджахедів) у диверсійних справах. Ремонтні бригади часто міняли просвердлені, прострелені, та підірвані секції. На кожному кілометрі труби не поставиш вартового з автоматом. Через особливості стосунків між місцевими і окупантами щомісяця відбувалися чисельні диверсії і нерідко із свинцевим дощиком. А куди без пального? Зупинять нитку – авіація стане наземним транспортом. Та незважаючи на всі матеріальні втрати, перекачка гасу відбувалася аж до кінця окупаційної місії обмеженого контингенту. Значить такі втрати виправдовували себе, інакше пустили би автомобільні колони. Компетентні представники діляться враженнями про початок діяльності трубопровідників. Наші теж вперті, не поступляться віслюкам нізащо.
Афганістан зустрічав окремий трубопровідний батальйон непривітно. Тільки перетнули кордон, заглибилися на територію, – а тут місцеві, поголовно озброєні, щось кричать, вентилюють руками. Чисто тобі ринок невільників. А ще б розуміти, до чого іде мова? Чи не про те, як вигідніше порішити шураві? Мілітарний люд хоче знати, почім вуха солдата «страни совєтів». Бійці дивляться на командирів, а ті знизують плечима. Що робити? Права на перший постріл немає. Залякати? Ні – насмішити. До радянських вже кілька років придивлялись, робили висновки, провокували. Чужинцям треба показати хазяїв країни аргументовано, щоб суворість не викликала двозначності. Недоброзичливі погляди, погрози криком, жестами – ось вони, перші враження. Плюс до того кліматичний шок, похідні умови, отруйні гади, павуки куди не поткнешся – божевілля якесь. Але трубу проклали - баланс інтересів. Мудрі командири шукали компромісів на рівні вождів місцевих угрупованнь (немудрі рвалися в бій). Домовлялись полюбовно: ми не шугаємо вас, ви нас терпите. Це працювало. Ніяких письмових гарантій. Слово сардара (польового командира) – вища гарантія життєздатности угоди. Дивлячись на темпи проходки, місцеві запасалися каністрами. Пізніше вони доїтимуть алюмінієву корову нещадно, знаючи, що доки є шураві, буде і паливо у трубі.
Гайки під час прокладання крутили мало не цілодобово. На перевалі Рабаті-Мірза буквально загинались від незвичайних перепадів температури і розрідженого повітря. А там – Герат, зачищений бомбардуваннями. Вже не афганці, а сама дорога кричала рваними ротами мінних розривів: «Назад, Іван! Додому!». Населення дивилось так, що не повертайся спиною, бо розірвуть. Далі – знову перевал. Як ті каторжники, рухались вперто, доки дійшли до Шинданду. Пустили гас і відтоді безперестанно розшукували і «лікували» рукотворні отвори. Легкосплавну руру і свердлили, і прострілювали, а коли бажали просто напаскудити – підривали. Як її убережеш? Сторожові пости не перекривали всю зону відповідальности з численними поворотами у складній гірській місцевості. Отже, мали 150 кілометрів головного болю і повний комплекс бойової підготовки.
Ця крива, наче життя, алюмінієва нитка нитка, лежала у кількох метрах поза нашою частиною. Покладена без всякого інженерного задуму, на ґрунті, через пагорби. Траншей не рили, землю не насипали, не вирівнювали рел’єф. Трималися напрямку, заданого бетонкою. Отак вона і валялася кілька років, ганяючи вогненосне питво для авіації. Відрізки алюмінію, стягнені гвинтами за допомогою фланців, дешево, але дорого. Тим не менш, примітивна магістраль справно прослужила понад 4 роки. Ефективнішого способу транспортування пального не винайшли. Цистернами ж возили бензин і соляру.
Моджахеди знали номенклатуру вантажів, номери колон і час їх проходження. Тіньовий «департамент» логістики працював зразково. Салютували вибірково, не кожну валку, а з розсудом. Чомусь не обстрілювали бомбовозів. Може я не поінформований про такі напади, але так казали. КамАЗи, навантажені важкими авіабомбами на відкритих напівпричепах демонстративно перетинали весь гарнізон з півночі на південь, повертаючи на розі управління дивізії. Тягачі бомбовозів вигідно відрізнялись від ухайдоканих наливників, яким завжди не вистачало колес на мостах. Чому ж партизани занехаяли свою визвольну справу? Можливо, не поспішали на передчасну зустріч з гуріями. Хто-хто, а вони розумілися на розривному ефекті важких болванок, які разом з автомобільною колоною могли рознести і підривників.
Як на параді, боєприпаси пропливали за парканом штабного містечка управління цілої дивізії. Організувати тут великий «ба-бах!!!» і все, вважай голову війська відірвано від тіла - полків. Тут уся розвідка, дивізійний зв’язок, особий відділ, водоносна свердловина, мозок багатотисячного гарнізону і я - ваш покірний слуга. Можливо проблема в мені, у моїй обізнаності. Як варіант, можу припустити роль всемогутніх кегебістів. Чи не вони нажахали непримиренних лютою карою за перетин якихось червоних ліній у веденні бойових дій проти війська шураві? Нарешті, найпростіше пояснення може бути найвагомішим. Відома і така пряма залежність: цілісність колон залежала від її репутації на певній території країни. Злочинів, скоєних проти мирних людей, не забували ніколи і не попускали винуватцям.
Якщо у колоні заводився мародер чи насильник, або іншої якості кривдник, така колона ставала міченою і з вічним тавром смертників отримувала найвагомішу мірку ненависті жителів Афганістану. Я не кажу про аморальність як невід’ємну рису радянського воїна, та не скажу й про чистоту лав нашої армії, бо там де багато людей, заводяться дрібні злочинці і крупні хижаки, або просто недоумки. Останній тип – патологічно хвора натура. Грабуючи у кишлаку дуканщика, він, на його ж думку, не збагачується, а карає імовірного посібника душманів. А душмани, по суті – всі. Один дебіл здатен звести нанівець всю попередню дипломатію. Що ж таке ображені мешканці кишлаків? Це «дружня» банда, яка враз стає ворожою. Від одного прецеденту починався розгул помсти. Мстилися самі або передавали суд до рук польових командирів. Навіть випадкові трагедії, спричинені нашими військовими, командири поспішали залагодити високими грошовими викупами, подарунками і всілякими іншими преференціями для скривджених. Така звичайна практика, характерна і для інших збройних протистоянь.
Його величність дуканщик
Пострадянські покоління не зрозуміють, про що я торочу. Для нас не дивина, коли через сімейний пулярес проходить не тільки гривня, але й купюри іноземного походження. Не як колекційні зразки, а повноцінний засіб розрахунків. На доляр уже не дивляться наче на уламок місячної породи. Не завжди ж так було, згадайте. Вісімдесяті тільки почалися і я – вже дорослий хлопець, обертаючи сріблясту польську злотувку, питав другана: що то є на наші гроші? На правах власника монети, він взяв у мене монету, поклав у шухляду, сказавши, що злоті – то вже круто, бо його старша сестра на них купувала у Польщі фірмові джинси, як ото ми купуємо сардини у томатному соусі. На відсутність сардин ми не скаржилися, а джинси тоді були культовими штанцями. Тобто, наші туристи, виїжджаючи за кордон, долучались до нечисленних розпорядників могутніми іноземними банкнотами. Громадянам не дозволялося мати валюту просто так, вимінювати її, купувати. Тільки туристи, дипломати, спеціалісти, які виїжджали працювати за кордон тримали у руках іноземні гроші. Залежно від країни перебування, останні могли заробляти еквівалент валюти – чеки зовнішпосилторгу. У радянському союзу для них по обласних центрах відкривали спеціалізовані магазини. Весь імпорт, який ми бачимо на полицях всіх без винятку торговельних точок сьогодні, можна було побачити, в основному, тільки там. Відповідно, один чек зовнішпосилторгу достоїнствос 1 рубль з ризиком для свободи можна було купити/продати за 3, а то й 4 дерев’яні рублі. Бажаючих не бракувало, бо то сурогатна валюта. Долар до армії я не бачив, ніколи. І от, я за кордоном. Прилетівши з країни стабільно недорозвиненого соціалізму у напівфеодальну державу, де календар відстає на шість з гаком століть, побачив асортимент маленьких приватних крамничок. Хотілося тихо плакати. Наша країна найбагатша? Найбагатша. Ми найщасливіші? Найщасливіші. Чому тоді у нас немає ні одягу, ні апаратури, ні нормальної їжи? В Афганістані ж вона була!
І дивно, що зовсім не треба ховатися від переодягненого міліціонера щоб поміняти гроші однієї країни на гроші іншої. Афганці не гребували всякою валютою. Плати хоч національними афгані, продертими в десятьох місцях, хоч твердолобим доларом, головне – плати і йди собі. На «ура» йшли і наші чеки. Всі курси і кроскурси вкладались в головах торгівців. Вони спритно розраховували вартість товару з запасом на знижку, яку ти повинен виторгувати, інакше процес торгівлі стає нецікавим. з’явися на порозі дукану – вся увага тобі гарантована. Це ота друга умова і підвалина успіху, яка для нас, звиклих до кам’яних облич продавців радянських магазинів розслабляла. Купувати хотілось. Грошей, як завжди, не вистачало на всі забаганки.
Радянська влада робила безрезультатні спроби обмежити повальну конвертацію у військах. Кого вони хотіли стримати? Щоб перекрити кисень народу, до кожного треба було ставити чотирьох агентів, щоб вони у чотири зміни ходили слід у слід. Та за таких умов не те що кадебешників – китайців би не вистачило на сто тисяч підпогонних. Контингент військ солідарно порушував чільний закон, скупляючись імпортним одягом, радіотехнікою, всілякими забавлянками. Найбільше мені подобалося, як поблажливо дуканщики ставилися до якости банкнот. Купюра, розірвана у декількох місцях, клеїлась стрічкою і знаходилась в обігу до повного фізичного зносу. Де ви у нас знайдете касира, настільки індиферентного? Дати на касі – дадуть рване і жоване. Спробуй потім кудись пристроїти.
Більшість дрібних товарів: жіночі хустки, запальнички, браслетки, годинники і таке інше, мали свою тверду ціну і кожен знав, що, наприклад, електронний годинник «Seiko» з сімома мелодіями ставав твоєю власністю за 50 афгані. За дорожчі товари дуканщик правив ціну як на душу ляже. Бувальці знали приблизну вартість предметів купівлі і збивали ціну так, щоб обидві сторони розійшлись задоволеними. Про виняткові властивості купованої речі власника магазину слухатимеш – не переслухаєш. Такий бізнес. Хто на ньому не знається, платитиме хоч три ціни. Радянській людині треба було ретельно вивчати модель східної економіки, а не історію і географію. Де знаходиться Зімбабве ми знали, а максимально витиснути користі зі своїх жалюгідних афошек (афгані на солдатському сленгу). Здібні учні відстежували курси валют у різних регіонах країни, знали – де, що й по чому купується. Складалося враження, що через дукани торгували всім, окрім запасного життя.
У найвигіднішій диспозиції знаходилися вертолітники. Всепрохідний транспорт «під рукою», мобільність і різниця цін у різних регіонах спонукала до дій. Розповідає, на той час, борттехнік 302-ї об’єднаної вертольотної ескадрильї старший лейтенант Ігор Фролов:
«Кожний політ на Чагчаран на супровід Мі-«шостих» з вантажем ставав мукою для «вісімок». Повзли на висоті 4000 метрів просто над сніжно-скелястими вершинами, на яких зустрічалися не тільки гірські козли, але і загони озброєних людей. Трохи нижче, в гірських виярках стояли у схованках зенітні установки і крупнокаліберні кулемети ДШК, тому вертольотам доводилось тягнутися по самих вершинах. Найприкріше – не було можливости стати до бою, навіть якщо помітив, що по тобі працює якийсь ентузіаст джихада. Навіть хвилинна затримка поглинала дорогоцінні літри пального. Повна заправка з двома додатковими баками дозволяла долетіти до Чагчарана (майже 400 км!) і повернутись назад – але ледь-ледь. Зустрічний вітер і ненажерлива пічка (очевидно, мається на увазі неекономічний двигун – прим. автора) вже змушували кумекати про дозаправку у Чагчарані, щоб не впасти в горах на зворотному шляху. Дозаправка полягала у тому, що гас (нестачу літрів 300-400) тягали цеберками з Мі-6 або у той же спосіб «доїли» свого, більш економічного напарника.
Страждання компенсували чистим гірським снігом, – ним натоптували великі армійські термоси, щоб, прилетівши, заварити цейлонський чай або «Ліптон» з бергамотом на нормальній, а не хлорованій воді. Ну і, звичайно, чималі баули з югославським печивом і цукерками тягли у чагчаранські дукани і здавали там за максимальну ціну (наслідок важкодоступности високогірного ринку). Зазвичай, ці продукти не були власністю льотчиків – крам роздобували наземники, які мали ближчі взаємини з магазином. Перед вильотом вони прибігали на стоянку і просили льотчиків здати їх товар по максимуму.
Борттехнік Ф. у перший же «чагчаран» зрозумів стратегію шмекерського рейсу («шмекерити» на льотному жаргоні – проводити торгові операції). Після двох з половиною годин теліпання над морозними скелястими вершинами, ухиляння від трас ДШК (розвернулись, але вогневої позиції не знайшли – вже у наступних рейсах виявилось, що кулемети стояли в землянках з відкотним дахом), біганиною від борта до борта з повними відрами гасу, а потім поїздка в дукан, де хлопчик при підрахунку п’ятисот пачок цукерок намагався нагріти борттехніка – після всього цього зворотній політ протікав у роздумах із застосуванням паперу і олівця. Борттехнік вираховував, скільки відсотків від виторгу вартий цей небезпечний рейс. Якщо одна пачка цукерок дала 26 «афошек», то не буде ганьбою сказати, що здав по 25. Ні, по 24. Через півгодини польоту прийнятними здавалися 22. Ще через годину, коли минали місце, де їх обстріляли, – 20. Коли пара сіла з залишком пального у 50 літрів і хазяїн торби прибіг за своїми грошима, борттехнік Ф., що смердів снігом і гасом, віддав йому пачку, перетягнуту рожевою гумкою, зі словами:
– Здав по 17.
І, дивлячись на видовжену фізіономію торгівця, пояснив:
– А чого ти хотів? Сам казав – по максимуму, але Мі шості увесь ринок затоварили. Оце на сьогодні і є максимум. Хотів я одну афошку з пачки за клопіт взяти, та застидався тебе грабувати.
Коли борттехнік Ф. підраховував прибуток, до нього на борт зазирнув лейтенант Л. Побачивши розсипані на лаві купюри, поцікавився – звідки стільки?
- Заробив, – достойно відповів борттехнік Ф.
Він коротко виклав боттехніку Л. схему отримання прибутку.
І, головне, все законно і морально. Це платня за наш ризик. Наземник пригрівся коло магазину, ящиками цукерки бере, а нам – дві пачки в одні руки!
– Овва! – сказав лейтенант Л. – А я взагалі нічого не беру з них. Але вони, між іншим, свині невдячні – здаєш крам, віддаєш гроші, а вони навіть сто афошек не запропонують на бакшиш (подарунок афганською – прим. автора).
– От і бери сам – все у твоїх руках.
– Ні, так не можна все ж таки, не можу я приятелів оббирати.
– Ще один праведник! – розізлився борттехнік Ф. – А ти знаєш, який бог є покровителем льотчиків? Меркурій, він же бог торгівлі і обману! Не гніви його!
Через два дні після цієї розмови борттехнік Л. полетів у Чагчаран. На півдорозі його борт обстріляли з ДШК, але вертоліт без проблем (трохи трясло) долетів до Чагчарану і тільки на землі екіпаж побачив, що в лонжероні лопаті зяє отвір величиною з кулак. Довелось льотчикам заночувати в чагчаранському гарнізоні в очікуванні комплекту лопатей, і борттехнік Л. повернувся до Шинданду тільки ввечері наступного дня. Увійшовши до кімнати, він прорік:
– Я стаю все більш забобонним. У найближчій рейс принесу жертву Меркурію…»
Ігор Фролов записав чимало прикладів, показавши білі і чорні сторони взаємин побратимів. Кмітливість, взагалі, не найгірша риса характеру. Добре, якщо вона поєднується з чесністю, товариською взаємодопомогою, взаємоповагою, з елементарною порядністю. Характер набувається не на війні. Молода людина іде в армію з готовими надбаними звичками. Відчувши, що доля посилає шанс дотягнутись рукою до давньої мрії, вона відпускає гальма. Далі – некероване падіння у рабство жадібного бога ненаситимости.
Ігор змальовує аферу пожадливого Л. у Фараху. Коротко перекажу і цю історію.
«Фарахський ринок – найдешевший з доступних, а тому, якщо хтось хотів купити собі яку річ, замовляв друзям, які мали нагоду там бути.
Лейтенант М. видав лейтенанту Л. 850 афгані на придбання кросівок. Ввечері він задоволений приміряв обновку, нахвалюючи і дякуючи товаришу за покупку. Фасон і розмір – всі побажання збіглися. Однак… Взутий у правий кросівок, він потягнувся за лівим, дістаючи його зі згортка… Мамо!!! В його руці друзі побачили такий самий правий екземпляр.
– Феліксе, та у тебе ноги різні! – вибухнув сміхом лейтенант Ф.
– От… дуканщик, надурив! – спалахнувши рум’янцем закричав Л.
Льотчики знали цей прийом. Відволікаючи дуканщика порожніми розмовами і проханнями, покупець скидав у підставлену сумку пару взуття. І власник знав тисячу один спосіб поцупити товар, тому робив так само, як це робиться у будь-якій ятці на Україні – один черевик виставляється на показ, другий – лежить у коробці. Л. не помітив, як змахнув два лівих кросівка і вважав, що впіймав вовка за вухо. Всі зрозуміли – за день лейтенант збагатився рівно на 850 афгані. Звісно, зізнатись офіцерові було не під силу. За вечір він намолов сім мішків гречаної вовни, пообіцявши наступного разу за власний кошт придбати взутті для М.»
Це так, дрібничка для прикладу. Траплялись гучніші «розкуркулення», коли невідомо куди тікало все, набуте непосильною працею. Отак і скрізь, де є люди, там з ними мешкають невгамовні бажання. Все можна було купити, та не на все вистачало банківських знаків. Про солдата – окрема розмова. Він на своє мізерне забезпечення міг купит «дипломат» на дембель,
сорочку, дрібні подарунки. Для чогось більшого мусив крутити носом по вітру, дістаючи і перепродаючи все, до чого міг дотягнутись.
Офіцер, прапорщик, надстроковик, цивільний спеціаліст – трохи вища каста, але й бажання об’ємніші. Магнітолу двохкасетну треба? Так. Пару спортивних костюмів «Adidas», «Puma» - як без них жити? В обов’язковому порядку. Взуття під ті костюми – не питання. Куртка тепла… дві куртки… три. Валізу на коліщатах (ну хто ти без валізи?). Сорочки файні і «варені» штанці, спіднє, кольорова білизна собі, родичам і знову собі, теплу верблюжу ковдру, ліхтарики, магнітні браслети, авторучка – обов’язково щоб з годинничком, вмонтованим у корпус. А, мало не забув, – годинник на зап’ясток. Тут потрібен мінімум «Orient», щоб не знімати його навіть у сауні. Куплений годинник перевіряли вогнем, занурюванням під воду, наїжджанням машини. Любителі підслуховувань купували радіомікрофони. Вони були заборонені до вивозу, але… Ховали і вивозили. Список довгий, бо все, до чого ми звикли тепер, нелегко здобувалося у країні рад. Дуканщики слідкували, щоб усе було для шураві, навіть горілка, яку правовірному не дозволяє пити Аллах. Для деяких вояків торгівля негласно стала основним джерелом доходів, та і взагалі – метою існування. Гучні успіхи і не менш гучні потрясіння, невдачі спіткали ділків від армії.
У спогадах Ігоря Фролова читаю печальну історію прапорщика Кіси. Саме таке назвисько фігурує в оповіданні. Кіса готував велику торгову операцію. На ранок визначеного дня виявилося, що весь його крам, завантажений у вертоліт, опечатаний власною печаткою, зник з-під носа нічної варти. Печатка, замок цілісінькі, вартові – сама невинність. А кому поскаржишся на те, що з бойового вертольота поцупили телевізор, десятки кіло цукерок, упаковку казенних бушлатів (?) і ще довгий перелік речей, до ведення бойових дій не дотичних. На той же час особіст рив під собою землю, намагаючись дізнатись, яким чином пересувна дизель-електростанція опинилась у дукані кишлаку Турагунді. Кіса гучно завивав на сонце, обіцяючи смертну кару тому, хто зробив злодійство. Треба сказати, джентльмени вдачі всерйоз ризикували, пограбувавши прапора. Можна зарахувати їм як найнебезпечнішу авантюру під час служби.
Через дорогу від штабу 5-ї мотострілецької дивізії дуканщик Бєсмулла торгував разом із синами. Замурзана дітлашня вміла складати числа, ще повзаючи на карачках. У Бєсмулли можна було замовити що хочеш. Від’їжджаючи за товаром, він лишав малих керувати справами. Потрібний набір наших слів разом із повним блоком нелітературної лексики хлопчаки теж знали. На полицях дукану відверто красувалися бляшанки з армійських продскладів. Значить дехто з прапорщиків отримував другу зарплатню. Хоча, потягнувши ниточку, невідомо, до кого вона вела. Начальники складів отримували вже перерахований кимось товар. Перерахований зі знанням справи. І від них переміщався далі за встановленими схемами. Скільки тих учасників на різних етапах гріли руки – велика таємниця. Солдати не дрімали. Отже, бізнес процвітав на партнерських засадах.
Враховуючи хтиві посягання окупантів на жіночу натуру, Бєсмулла привозив для естетів колоди гральних порнографічних карт. Однозначно, мусульмани такий товар не купували. Хоча, чому однозначно? З цього боку я їх не знаю. Де й можна було вчути характерне ляпання, так це всередині казарми. Шановні командири вилучали заборонений інвентар і ті карти ляпали вже в офіцерському модулі, а солдати йшли до Бесмулли. Бачите, як сама природа збалансовувала і врівноважувала можливости співіснування? Війна – найбільша дурниця на планеті, але, пристосувавшись до її реалій, мало хто бачив альтернативу нашій службі.
Хлопці лікувались по госпіталях: Ташкент, Самарканд, але з нетерпінням чекали повернення до рідної частини. Закривши очі, я бачу бетонну дорогу, з вищербинами між плитами, на яких машина скаче, наче на пранику. Бачу дукан Бєсмулли. Хто б інший таке уздрів, сказав би: «Повний привіт!». А мені туди хочеться, тільки б був мир.
Гвинтокрилі велети
Перебуваючи на шиндандщині, я довгий час лише милувався різноманітними авіазасобами, котрі прилітали не по мене. Кортіло значно більшого, щоби не лише спостерігачем. Іноді винищувачі, озброєні номенклатурою штурмових бомб, розважали фігурами вищого пілотажу. Їх використовували не за основним призначенням, адже повітряні бої в Афганістані не велись. Однак, льотчики підтримували навички і класність, виконуючи весь комплекс навчальних польотів. Я ніколи не піддавав сумніву впевненість, що вони – найкращі у світі.
Найбільшу цікавість викликав політ важкого велета Мі-6. Я знаю тільки принцип, яким конструкція піднімається і здійснює рух. Враховуючи розмір машини, мозок відмовляється вірити у якісь «весла» над кабіною, які створюють підйомну силу цілій горі металу. Цей вертоліт брав на борт 90 мордатих хлопців. Так написано у техпаспорті і це майже стільки, скільки піднімав чотиримоторний літак Ан-12. Дві турбіни гелікоптеру складають потужність у 11000 кінських сил проти 17000 чотирьох анівських моторів. Довжина Мі-6 і Ан-12 практично не відрізняється. Тільки «дванадцятому» потрібен нормальний аеродром, довжиною не менш кілометра. Мі-6 сяде на поросячому п’ятачку. Чим поступався гвинтокрил, так це швидкістю, висотою польоту і дальністю. Сорокатонна махина при максимумі стелі 4500 метрів над рівнем моря зі швидкістю 200-250 кілометрів на годину сама напрошувалася на неприємности.
За всю війну партизани набили «шостих» аж 26 штук. Уберегти їх намагалися формуванням чисельного каравану, штук по шість «слонів» у супроводі штурмових Мі-24, або маневреніших Мі-8. Видовище, самі розумієте, величне, особливо коли всі одночасно починали сипати протиракетні пастки, повільно перетинаючи повітряний простір над нами. Всі інші суда поступалися їм пишнотою феєрверку. По краях крутить «вентиляторами» малеча, а ці вантажники тридцятип’ятиметровими гвинтами створюють враження могутніх покровителів. Це настільки далеко від істини! На жаль, на Мі-6 я ніколи не літав. А хочеться вірити, що тільки у польоті я міг би зрозуміти, яким же чином стільки усього рукотворного може триматися у вишині не прив’язаним ні до чого? Небо не відповідало безкрилим і таємничо усміхалося. Терплячі, як я, чекали на свій політ, а нетерплячі і злі діставали Стінгери, свої кулемети і мстилися, намагаючись небо звинуватити у жорстокості. Насправді воно любить носити на долонях усіляке птаство: і живе, і створене людьми.
Перші три Мі-6 збили напочатку 1980 року: два кандагарських борта, один шиндандський. Командиру цього останнього того дня виповнилося 30 років. На ювілей капітана Адаєва потрапили ще четверо з його екіпажу.
У квітні 1982 року під Лашкаргахом (ми називали місто Ложкарьовкою) загубили п’яту машину, але екіпаж врятували прямо з поля вимушеного бою. Безнадійно розбитого велета добили НУРСами, щоб не дістався моджахедам. Пізніше там, згорів сьомий Мі-6 з трьома тонами мінеральної води. Гелікоптер продовжував падати після евакуації особового складу і догорів повністю. Водичка перетворилася на мінеральну хмарку.
Липень 1984 року видався чорним для Мі-6. Лише за тиждень війська втратили три одиниці від попадань ракет. Ах, що там машини? З ними втрачено понад 40 військовослужбовців. Тоді перевозку пасажирів над Афганістаном цим типом вертольотів заборонили. Мій шанс політати впав до нуля. Але існує слово «виняток». У тій дивній армії без винятків не сходило і не заходило сонце. 18 травня 1985 року Мі-6 підполковника Сальникова під прикриттям пари «вісімок» стартував з вантажем міндобрив і шістнадцятьма комсомольськими активістами – афганцями. Пролітаючи між горами, отримали ураження з гранатомету. Почалась пожежа. Двоє членів екіпажу без команди «вийшли» на малій висоті. Куполи парашутів не встигли розкритись. Командир вирівняв падаюче судно, але до Бахари дотягнути трохи не зумів. Сіли поблизу на вимушену. Середина салону горіла, а іззовні поливали кулями моджахеди: з вогню, та у полум’я. Танкова група, що вийшла з Бахари, відбила живими кількох чоловік.
Наступна історія просто казкова, тим не менш зафіксована документально. Це історія екіпажу під командою повного тезки нашого Кобзаря – капітана Шевченка Тараса Григоровича. Вперше їх збито 23 травня 1986 року над Кандагаром. Всі члени команди і офіцер-супроводжувач вантажу врятувались на парашутах.
Причину другої катастрофи встановити не вдалось: чи то була диверсія з боку афганців, які вантажили вертоліт, чи його наздогнала ракета. 12 липня 1986 року на висоті півтора кілометра послідовно виникло трясіння, пожежа двигуна і відмова управління. І цього разу всі врятувались під куполами. У результаті, екіпаж Кобзаря достроково відправили на батьківщину, не на хрін, а від гріха подалі. Причому до складу екіпажу на цей політ увійшов борттехнік іншого борту, збитого 6 червня. Там теж всі успішно покинули приречену машину. Це унікальні епізоди для мирного часу (ми ж не воювали – допомагали).
Хто після цього скаже, буцімто афганська війна для «совєтов» - імітація, маневри і навчання? Доки наш телеефір брехав, моджахеди розгортали бійню не на жарт. А, власне, чому це вони? Ми ініціювали заміс, значить розгортали ми. Нам лише морду втерли, змусивши згорнутися назад.
Штурмовик
Літо 1985-го. Обломився мені несподіваний подарунок – вперше прокататися гвинтокрилою машиною. Відстань невелика – 90 кілометрів; всього пару годин бронетранспортером з вітерцем. Мій супроводжувач, підполковник Сінєльников, поспішав по партійних справах до Герату. Причепом, зовсім не обтяжливим, додали мене до кумпанії. Там, у розташуванні 101-го мотострілецького полку випала сумнівна честь дослужити близько півроку строкової служби. Парторг не хотів обтирати підполковничими штанями запорошений БТР, і то правильно.
– Як настрій летіти вертолітом? – Спитав.
– Краще не буває.
Я ж не думав тоді міняти планів щодо звільнення у запас, тому не дуже розраховував на другий і третій щасливі випадки (в цілому на сім успішних посадок), пов’язані з вертолітними перельотами. А підполковник не прагнув заморочуватись наземним тряским і не надто швидким для його планів пересуванням, через те я вперше піднявся на борт штурмовика Мі-24.
Прямий повітряний відрізок від Шинданду до Герату пролягав над горами, через перевал, у долину, де за кілька кілометрів від самого міста стали два радянські полки: мотострілецький і 24-й танковий. Пілоти казали: «101-й майданчик».
Зазвичай, профіль польоту: висота, азимут руху, точки повороту – обирав командир ведучої машини. Пасажирів брали без питань, було би місце у салоні. І це вельми приємніше для тіла, ніж ото мліти під гарячою шкаралупою БТРу, легше і морально – потенційний супротивник не накриє згори, не насипле гранат до люків, а, швидше, сам ховатиметься між валунами десь внизу. І наша обвішана ракетами камуфльована «бабка» збуджувала інстинкт сабозбереження, обвалюючи лавину гуркоту зі швидкістю так під 300 км/год.
– Який страшний. – Сказала дружина, побачивши одного разу Мі-24 на світлині. А я думав - красивий. Як такий може не подобатися? Хоча військові називали двадцятьчетвірку некоректно - крокодилом. Не знаю, через вузьке тіло, либонь. А може назвисько походить від реальної небезпеки. Атака ланки крокодилів швидкоплинна, ефективна. Вони створені для ефективної зачистки територій, шоку і морального потрясіння. На цій моделі літали радянські і афганські екіпажі, а у деяких африканських країнах – аборигени жовтого континенту, у Європі - поляки і німці, та ще представники низки держав так званого соціалістичного табору. Колись тверде моє переконання у повній перевазі радянських літальних апаратів над західними помалу еволюціонувало. Зараз я вже не переконаний, а небезпідставно сумніваюся. А як ви вважаєте, чому досі Мі-24, Мі-8 і інша техніка 80-х років минулого століття стоїть на озброєнні нашої армії? Вона настільки бездоганна? Має гумовий модернізаційний ресурс? Судячи з історії створення Мі-24, його конструкція не була чимось проривним.
На початку кар’єри дітище конструкторського бюро Міля проектували як транспортно-бойову одиницю. За основу взяли надійний (на той час) транспортник Мі-8, лишивши всі агрегати як є. Змін зазнала кабіна екіпажу та вантажно-пасажирський відсік. Порожня машина літала блискуче. Напівкрила додавали їй підйомної сили, а швидкість перевищувала 300 кілометрів на годину. З перших змахів лопатями вертоліт почав воювати. Тут і виявилося, що з десантом на борту позитивні якости геть нівелюються. Тоді інженери пішли шляхом вдосконалення штурмових перспектив. Пілотів розсадили тандемом по окремих кабінах. З погляду на покращення кругового обзору рішення було правильне. Робоче місце борттехніка організували у транспортному відсіку. Однак, Мі-24 нерідко літав без третьго члена екіпажу. Не вдавалося конструкторам покращити одночасно всі параметри. Тактико-технічні характеристики машин, як куца ковдра: натягуєш на шию, мерзнуть ноги. Спочатку було так. А тогочасна військова доктрина вимагала якомога більше хоч такої техніки.
Широке застосування ударних вертолітів на афганській війні відбилося на кількісних показниках втрат. Спираючись на статистичні дані, я нарахував приблизно 105 безповоротно втрачених машин. Думаю, реальна кількість близька до вказаного числа. Уявили? Зі 105 красивих летючих танків зробити 105 друшляків. Це ми там із середньовічними лучниками воювали?
Наявність подібної техніки радикально змінило малюнок війни. Там, де супротивника не діставав бойовий літак, несподівано вигулькувала плямиста бабка, накривала все пакетами некерованих ракет і давала тягу. При цьому на полі бою екіпаж мусив іти назустріч вогняному смерчу. Кабіни пілотів хоч і захищені бронесклом, металевими плитами, машина мала свої ахіллесові п’яти. Не можливо все закути у панцир, інакше крім самого себе вертоліт нічого не підніме. А психологічне навантаження льотчиків під час атаки на вогневу позицію не порівняти ні з чим.
Перший Мі-24 втратили 6 лютого 1980 року. Від куль ДШК вертоліт вибухнув у повітрі. З пошкоджених машин вистрибнути також не означало врятуватися. Використати парашут для порятунку із вертоліта при його падінні практично складніше. Восени 1982 року свій шанс не зміг реалізувати борттехнік лейтенант Безкровний. Відштовхнувшись, він відразу потрапив під несучий гвинт. Подібні випадки не поодинокі.
Всіх історій забагато для моїх невеличких нарисів. Є найяскравіші, як, наприклад, з льотчиком Джелалабадського полку капітаном Лєгковим. 1 жовтня 1983 року, у день, коли мене якраз призвано на військову службу, він попав під обстріл ДШК. Із значними ушкодженнями машина дотягнула до бази. Командир і льотчик-оператор з пораненнями потрапили до госпіталю, де останній помер. А капітан невдовзі повернувся в ескадрилію. Рівно за півроку, 2 квітня 1984-го історія повторилася. Він довів недобитий вертоліт до бази, рятуючи себе, машину і свого, теж пораненого оператора. Але сам другого поранення не пережив. Кепсько, чи не так?
Під час проведення військових операцій, а також у винятково небезпечних районах, як Панджшерська ущелина, зелені зони поблизу Кандагара, Джелалабада, Баграма, екіпажі обстрілювалися по кілька разів на день. Ескадрілії несли втрати щомісяця. Здавалося, на якомусь напрямку є результат – район зачищено, супротивника викурено. А вони все-одно виходили з печер, кидаючи виклик сучасній броньованій машині. Навіть старовинна гвинтівка 19 століття вмілими руками перетворювалась на ефективну зброю месників проти нашого «крокодила».
Нариси військових журналістів і багатьох радянських письменників-баталістів страждають необ’єктивністю. Ідеологія превалювала навіть у художніх творах. З одного боку, не хотіли занадто підносити моральні достоїнства суперника, але логічні нестиковки випливали чи не у кожній статті. Автори нав’язливо торочили про моджахедів, як про підлих боягузів, які бояться відкритого бою. У них душман завжди підступно стріляв з-за скелі, начебто радянський солдат, перш ніж вистрілити, зачитував вирок суду. Дивна логіка. На те і війна. На землі, що горить під ногами, ніхто не стріляється на площі дуельними пістолетами. І кожен робить свою справу в міру переконань. Загарбник, за логікою афганця, – підла собака, недостойна людської смерти. Це свідомість людини, яка по праву вважає, що кожен народ має свою територію, на якій йому Богом накреслено жити, впроваджувати свої закони. Правильні вони, справедливі, чи ні – всякий дасть відповідь перед Богом.
Як керівникам опору не пропонували чесне змагання, так, відповідно, й вони боролися, знявши білі рукавички, можна сказати - гризли зубами ворога. Радянські війська випробували в Афганістані десятки видів нової сучасної зброї. До бомбардувань гірських баз долучали навіть стратегічну авіацію. Важкі літаки Туполєва ніколи не сідали на афганські аеродроми. Вони, виваливши тони надпотужних боєзапасів з недосяжної для Стінгерів висоти, повертали додому. І це не називалося підлістю, так що, звиняйте!
Скільки би західні держави не вкладали мільйардів на боротьбу із радянським союзом, вони не могли наситити нашого супротивника ні надсучасними стратегічними засобами ведення війни, ні елементарною бойовою технікою, як то танки, авіація, важка артилерія й інше. Але у нас… У Шинданді до 1987 року на озброєні зенітно-ракетного полку стояли ретельно замасковані ракетні комплекси. Під час першої хвилі виводу шести полків (ще та була оперета), ця частина фігурувала як звичайний зенітний полк без додатку «ракетний». На церемонію виводу злетілися журналісти усього світу. Вони не бачили, що ховалося під об’ємними чохлами за потужними тягачами. І я ніколи не бачив. Розміри вражаючі, а достеменно назвати установки ракетами певної моделі хіба хто міг? Ну, може й міг. Напевно, під виглядом преси на церемонії виводу понаїхали і спеціалісти по військових питаннях, розвідники якісь. Проте, навіть факт виводу полку давав право сказати знамениту останніми роками фразу – «настамнєту». Шураві грали роль чесних хлопців, а іноземці вдавали, що вірять виставі.
Маніпуляції інформацією, наскільки ми розуміємо прозу життя – частина повсякденної роботи спеціально відібраних для цього людей. При виводі полків з Афганістану, метою політичних керівників срср і вищого командування було створення умов для зменшення тиску провідних держав на міжнародній арені, вихід з-під санкційного пресу, підтримка декларованого іміджу миролюбності, а якщо коротше висловлюватися – чергова спроба перевалити провину з агресора на ті ж Сполучені Штати, мовляв, подивіться, як ми всіляко сприяємо демілітаризації конфлікту і закликаємо «винних» зі свого боку піти назустріч «мирним ініціативам» кремля, припинивши постачання західної зброї, створення тренувальних баз, бла-бла-бла. Насправді ж, цю операцію спробували провернути у такий спосіб, щоб загальна боєздатність контингенту залишилася на тому ж рівні. На вихід з «пляжу» з усіх частин збирали таку техніку, яка ледве могла доповзти до кордону, а з особовим складом теж військові шамани провели деякі перестановки, щоб позбутися не найнеобхідніших спеціалістів. Тож, вважати, що додому повертали на сто відсотків боєздатні частини було би смішно.
Серйозні аналітики з усіх боків давали звіт тому, що відбувається і наперед прикривали вуха аби не зчищати з них статистичну локшину. Серйозною статистику оперувати непросто, але існує і проста, доступна для аналізу кожній незаангажованій людині. Наприклад: на кожного вбитого радянського бійця припадало кілька десятків вбитих партизанів. Пам’ятаєте, найперша офіційно озвучена кількість втрат з нашого боку склала 13300 осіб. Не беремо кілька десятків, а хоча б співвідношення втрат 1 до 10 і отримуємо щонайменше 133 тисячі моджахедів безповоротно втрачених. Приблизно у 1985 році наше командування офіційно нараховувала кількість сил контрреволюційного опору у 120 тисяч, проти стотисячного контингенту плюс збройні сили ДРА. Виходячи з простих міркувань, люди у контрреволюціонерів мали закінчитися задовго до виводу військ і 1989 році. За іншою статистикою, для кого фатальною, а для когось і приємною, протягом всієї війни афганці втратили понад мільйон осіб вбитими. Я тут не кажу про моджахедів, ні – мешканців країни Афганістан. Після такої інформації хочеться проковтнути заготовлені питання і поставити тільки одне: з ким воювала радянська армія в Афганістані? Якщо вірити статистиці, а не вірити їй немає підстав, тому що навіть мільйон – занижене число, відбувалася війна чужої армії проти простого народу країни. Якщо й говорити про чиюсь перемогу, то совєти перемогли не у війні, а у брехні протягом років. Їй вірили ми самі і частина афганців. Їй досі вірить певна частина моїх тодішніх побратимів, вважаючи себе захисниками. Інтервенціоністи з промитими довічно мізками досі називаються інтернаціоналістами, виконавцями священого обов’язку. Тільки, якщо я не помиляюся, священим обов’язком молодої людини є захист власної країни, а не багатолітня окупація чужої.
Я, за звичкою, маніпулювати думкою своїх читачів не беруся, бо і сам не належав до цинічних м’ясників, і знався з величезною кількістю побратимів, готових дійсно до останнього захищати простих афганців, навіть тоді, коли розум підказував скористатися шансом на своє спасіння. Кабульська влада вже кілька разів помінялась, але, можливо, столичні ще не забули нашого вертолітника підполковника Піянзіна. Вранці 21 лютого 1986 року на борту його Мі-24 розірвалася зенітна ракета. Вертоліт падав з висоти один кілометр від землі. Часу для порятунку вистачало. Командир наказав стрибати оператору. Визначитись з власною долею льотчик мав повне право. Покинути кабіну до зіткнення з житловим масивом (свої не судитимуть), або увійти до списку героїв, відвівши небезпеку від багатьох мешканців міста? Іван Піянзін витягнув штурмовика на пустир. Там у нього не залишилось шансів. Подібний вчинок повторив екіпаж капітана Полєтаєва у жовтні того ж року. Два офіцери виявили шляхетні риси, рятуючи тих-таки кабульців. Через рік просто над кабульським аеродромом ракетою «Стінгер» збивають ще один Мі-24, який провів у повітрі лише 40 секунд після зльоту на супровід «крилатого». Ухиляючись від виробничих корпусів і інфекційного госпіталю, наклали життям четверо людей.
Останню двадцять четвірку ВПС втратили за пів місяця до остаточного виводу військ. Екіпаж прокладав маршрут виводу і доповідав погоду. Останні слова командира: «Погода на переліт сприятлива, випуск групи за планом дозволяю.» За 8 кілометрів від перевалу Саланг в умовах поганої видимости вертоліт врізався у скелю.
Так, ну а що ж там було у моєму першому польоті на Мі-24, який став одночасно останнім (можна вважати двома польотами)? Скільки не розповідай про неповторність польоту на ударному вертольоті, словами нічого не передаси. Його треба відчувати тілом, нервами. Керуючись настроєм, пілот почав розбіг, як роблять літаки. Гвинт трохи відхилився вперед і машина покотилася, набираючи швидкість. Через кілька метрів командир потягнув шаг-газ і додав обертів турбінам. Лопаті збільшили кут атаки, створивши підйомну силу, яка відірвала нас від бетону. Колеса сховались у нішах. Вертоліт пішов у спіраль на пружній подушці перегрітого повітря. Сегменти бокових дверцят лишалися відкритими. Перед нами напоготові сидів бортовий технік, виставивши чорний ствол назовні. П’ятипалий гвинт мерехтів своїми тінями і створював ефект древнього кінопроектора, коли око вловлює маленьку паузу між кадрами. Лівий віраж – на нас навалилося небо. У отворі синь літнього безхмарного ранку, а ми просто лежали на стільцях спиною до землі і дивилися у височінь. Правий віраж – і все перевернулося догори дригом. Відцентрова сила притискала до шпангоутів і ми зависли над отвором, як приклеєні.
Командир піднімав десятитонну бабку на максимальну висоту. Попереду гори. Щоб вийти до гератської рівнини їх треба перескочити. На такій висоті навіть літаючий танк – хороша мішень, дає час приготуватися оператору ПЗРК до влучного пуску ракети. Піднятися вище – не піднімешся, але іти на мінімумі висоти, коли від розпеченого каміння піднімаються струми гарячого повітря, теж небезпечно. Невидимі провали можуть миттєво призвести до втрати опори, вертоліт просяде на скелі і – наступний рейс пасажирами чорного тюльпану. І так, і сяк ризиковано. Про правильність рішення роблять висновок тоді, коли гвинти зупиняться у місці призначення. Долетіли без пригод, значить не помилилися.
Мене кожен політ із солдата перетворював на туриста. Я люблю зазирати через паркани, заглядати у вікна намагаючись зрозуміти, як же живуть люди у тій місцевості? Суворість афганської землі викликала особливий інтерес. Виявляється навіть така сувора земля годує людей. Ознаки життя є у горах, хоча бескиди не такі, як у Карпатах, де течуть річки, ростуть дерева і гриби, а полонинами попасаються рогаті. По горах розкидані кишлаки, – чим вони виживають? Куди веде вівчар свою отару? Не каміння ж гризуть вівці, набираючи вагу і годуючи малі ягнята? І зима, коли приходить, то засипає снігом усі стежини, відрізуючи від навколишнього світу піднебесні оселі. Взимку не кожного дня гелікоптер подолає перевал, а як люди на своїх двох? Звідки вони дізнаються, що робиться у світі? Хіба, може, кудись прийдуть пересидіти до весни незнайомі бородані зі своєю версією господарського устрою. Зміна влади нічого не міняла у житті мешканців круч. Якого кольору прапор країни, які піджаки тепер у моді – такі питання не мали сенсу. Народжений понад хмарами знає інший бік життя. Можливо там, де ми безпорадні, він лише підсміюється у вуса, прикриті вільним кінцем завою. Дивився я на усе з неба поглядом небожителя і думав: а хіба я знаю, що таке справжнє життя? І що я тут роблю, та для чого мені це потрібно? Або тим, хто мене відправив сюди? Хіба цим людям потрібні такі «анголи», як ми? Вгрузли ж по самісінькі плечі у талабаню, але морочили голову всьому світові, самим собі… за народні наші грошики.
О, потягнуло мене щось розумне сверзти і про народні фінанси, яких ми самі не відчуваємо так гостро, як кишенькові гроші. Та як же про них не згадати, коли навколо і скрізь у тому Афганістані ми були свідками досить активного руху всіх видів техніки. Колони по сотні машин кудись рухалися, щось переміщуючи, бронетехніка теж гуркотіла, а у небі свій напружений ритм. Коли дивишся на життя міста, розумієш, що так працює економіка. Хтось щось перевозить – заробляє копієчку. Значить десь щось виробляється і від виробників переїжджає до споживачів. Пасажир сів у літак, заплативши за квиток – стюардеса посміхається, бо пасажир заплатив їй зарплату. Їй, пілоту, заправнику, механіку, касиру, прибиральниці, директору авіакомпанії. Коли я і підполковник Сінєльников сіли у Мі-24, ми не заплатили за нашу подорож, так само й інші військові пасажири, ні за себе, ні за вантаж. Вертоліт щосекундно випльовує через отвори копійки, спалюючи гас, бо з порожніми баками він навіть не запуститься. Все, що навколо нас рухалося, будувалося, стріляло, кралося і продавалося афганцям все-одно мало ціну, оплачену платниками податків. Крім збитків воно не давало до скарбниці ні шеляга, а активність нашої далеко не мишачої армії нагадувала води широкої ріки. Вона тече і все. Вражаючу картину потоку ми характеризуємо як силу. Рух армії – також сила. Висякає сила лише тоді, коли зупиняється невидимий фінансовий потік. Кілька хвилин польоту вертоліта фінансист елементарно здатен перевести у дні роботи шахтаря на лопаті, та кого завгодно при своїй справі. Все, бачене нами на афганській землі свідчило про швидкість виснаження нашої країни. Ми могли би бути заможними громадянами найбільшої країни світу, якби не оте «якби».
Потягнуло зробити ще один не ліричний відступ, розповівши, як я за кілька хвилин списав втраченої бронетехніки на багато мільйонів радянських карбованців. До розвалу союзу я не був таким балакучим. Хто зна? Але криміналу в епізоді не так уже й багато, бо техніку, за будь яких умов, мав списати командир моєї дивізії генерал-майор Учкін. І списав би. Але ж трапився я у потрібному місці у потрібний час. Отож, сидів я на кабульській пересилці, ліниво і тоскно чекав літака на Шинданд, насолоджуючись атмосферою аеродромного життя. Раптом бачу, біжить до мене знайомий офіцер з управління дивізії, радісний що та циркова болонка. З чого би? Прибіг і благально зазирає у очі, наче хоче посягнути на мою сексуальну орієнтацію, а у руці тримає тугий портфелик. Сіли ми біля недіючого фонтану і розповів він мені свою печаль.
Кілька разів на рік його служба подавала до штабу Армії акти на списання бронетехніки. Війна все спише, як кажуть. Так воно, насправді, є - списати можна хоч цілу країну, але мало хто розуміє, яка то колосальна паперова піраміда Хеопса. Її треба надряпати у кількох примірниках вручну, долучивши до актів фотознімки, проляпати все печаткою, завізувати усім причетним чинам, начальнику штаба дивізії і комдиву. Протягом звітного періоду акти накопичувалися, збиралася потрібна інформація, а перед відправкою паперів відповідальний офіцер подавав весь стос командиру дивізії на останній підпис. Автограф генерала – не карлючка якась. В ньому все: рівень авторитету, влади, соціальний статус, смак і культура. Його підпис не можна сплутати з кривим гачком штабного писаря. Зразок генеральського розчерку затверджений на найвищому рівні і оформлено документально, так само, як ваш підпис на банківському документі.
І от, купу завізованих актів офіцер перевіз літаком, подав до штабу Армії, але документи забракували через те, що під ними стояв не власноручний генералів вензель, а факсимільний відбиток. Людину можна зрозуміти: цілий день голова забита клопотами про живих, поранених і вбитих. Виводити досить складні візерунки під кожним папірцем чисто фізично нелегко. А що ж робити бідному старлею, чия невдячна справа зійшла нанівець? Вже не знаю, скільки годин він поклав, щоб переписати всі бланки наново, але він зробив це. Тепер треба було летіти до Шинданду і повторно постати перед комдивом з переписаними документами. Печатки, підписи – легше, справді, застрелитися. А я мав таку таємну здібність відтворювати на непоганому художньому рівні загогуліну генерал-майора Олександра Учкіна. Звідки про це знав старший лейтенант? Не знаю, сам у шоці. Можливо, від стресу в офіцера відкрились надзвичайні таланти провидця. Я почав було відхрещуватись від афери з підписом, бо папери тягнули на таку суму, за яку в ті часи задавили б у камері. Та офіцер благально закочував очі, розкривши портфель: «Ти подивись, скільки праці пішло коту під хвіст!». Так тільки даму благають вийти заміж. Він мене розчулив. Отож, сидячи біля висохлого фонтану, мій прохач слинявив тремтячий палець, та гортав сторінки, а я крав хліб мого командира дивізії.
Підписуючи, на багатьох світлинах я бачив сукупно масштаби розіграної драми. Десятки рознесених бронемашин, іноді тільки самий обгорілий кістяк, частину рами, окремі котки, відірвані танкові башти. Так це не за всю війну, а тільки за певний проміжок часу і у зоні відповідальности однієї нашої дивізії. Дані тільки щодо бронетехніки. Автомобільні, авіа служби, тилові підрозділи вели окрему статистику. Ми сіяли техніку як насіння і воно проростало гнівом.
Судячи з масштабів списання загубленої техніки, опір по всій території країни чинився страшенний. Одне із джерел повідомляє про кілометрові черги БТРів на ремзаводі, які підлягали капремонту після Афганістану. Наскрізні дірки у броні, вирвані з м’ясом колеса… Що могли відремонтувати на місцях, – лагодили, а інше розподіляли у союзі по заводах. Пропагандистська машина не брала до уваги систематизм і масовість у протидії окупації. Що значить вислів: «бандитська вилазка окремих контрреволюційних елементів»? Які ж вони окремі? Це що, жменька відморожених бандюків з рогаток постріляла наші вертольоти? Та ні, братове, там вночі ніхто не давав відповіді, кому належить влада у кишлаку. Як кажуть: «Вдень пашемо-сіємо, а вночі косимо, та до купи голови зносимо».
Весело вентилювала саму себе двадцятьчетвірка. Неподалік молотила лопатями її близнючка. Удвох безпечніше. Легше відбитись від «окремих хуліганів». Якщо духи стріляли по крокодилах, пілоти влаштовували вогняну карусель. Того разу земля мовчала. Гори поблажливо пропустили нас без стрілянини. Далеко внизу відкрився розбудований мотострілецький полк: алюмінієві й дерев’яні модулі, намети, танкові башти на постах, радіовежа. Наш штурмовик шулікою впав із неба, закрутивши спіральне піке. Друга машина тихим ходом ґрасувала над нами. Значить пара вертатиме, або відразу піде далі, на Турагунді. Можливо, якась колона, затиснута на гірських серпантинах, проситиме допомоги і вогневої підтримки.
Під час падіння внутрішні органи ожили і почали мінятися місцями: «Ви виходите? Ні? Тоді дозвольте пройти!» Від легкости здається, що частина їх вже покинула мене. Немолодому підполковнику поряд зовсім не хочеться того, що мені навпаки подобається. Адреналін пішов гуляти, готуючи тіло до невластивих йому випробувань, а вуха неначе хтось набив ватою. Льотчик зробив те ж, що робить, атакуючи кулеметне гніздо. Тільки, потягнувши на себе колектор, не перевів вертоліт у набір, а, працюючи шаг-газом, примусив м’яко цьомкнути вертолітний майданчик.
З підполковником ми зійшли на тверду поверхню, а тіло ще летіло. Відійшли вбік. Пілот дав оберти гвинту, потягнув лівицею шаг-газ і трохи віддав вперед колектор циклічного шагу. Крокодил слухняно піднявся, ховаючи на льоту до ніш три свої некрокодилячі лапи. Лишивши сотні півтори кіло на землі, йому легше давались метри висоти. То нам тільки здається, ніби залізяці сніг, чи спека – все єдино. Зовсім ні. У розрідженому гарячому повітрі турбіни задихаються, не дають повну потужність. Машина слабне. А порожня вона як непотріб якийсь, велика бляшанка.
Отак влітку не дуже вдало проходили випробування літаків вертикального зльоту-посадки Як-38. Техніка, яка нормально літала десь на океанському флоті, не могла підняти саму себе тут. Довелось експериментувати старт з коротким розбігом. Але переваги літака, що міг би паркуватись між двома автівками, було втрачено, Афганістан забракував цю модель через низький коефіцієнт корисної дії. Моделі «Су» і «МіГ», дарма, що вимагали довгі злітно-посадкові смуги, але брали під крила максимум бомбового вантажу. Ідея ж використати «яковлєвих» з невеликих п’ятачків не виправдала себе: вони вперто «не хотіли» злітати.
ID:
897426
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Воєнна лірика
дата надходження: 07.12.2020 07:47:06
© дата внесення змiн: 07.12.2020 07:47:06
автор: Ігор Рубцов
Вкажіть причину вашої скарги
|
