Через відсутність роботи, шкіл, лікарень, магазинів і віддаленості від великих міст близько 500 сіл в Україні були стерті з карт і атласів за останні 20 років. Аби дізнатися, як виживають люди в них, зовсім відрізаних від цивілізації селах, ми з друзями вирішили завітати до Матеївки, що на Вінниччині.
Підбила нашу компанію на це Камбарова. Звати її Наталка, але вона дуже не любить, коли її називають по-імені. Вона із тих жінок, яких називають Некрасовськими – коня на скаку зупинить і до палаючої хати ввійде. Вона має глибокі карі очі, коротке каштанове волосся, підтягнуту фігуру і доволі підірваний характер. Для неї подорожі, пізнання чогось нового і відсутність роботи – найліпше задоволення. Із нею сумно точно не буває, тому ми і погодились податися в дорогу.
Наші пошуки цього населеного пункту були від початку непростими, адже GPS- навігатор був безпорадним і вся інформація, якою ми володіли, що це десь у Могилів-Подільському районі, який межує з Молдовою.
У компанії був ще і Вадим. Йому вже скоро 40, він все життя в журналістиці, вміє водити авто, тому ми з ним часом міняємося. У нього низький зріст, горбатий ніс, вугільно-чорне волосся і хриплуватий голос. Він дуже любить жартувати і розрядити обстановку для нього не проблема. Коли у всіх почергово починали сіпатися очі і з’являвся нервовий смішок, Вадим вмикав режим коміка і розповідав смішні історії, та в один момент і його настрій змінився.
«У мене таке враження, ніби ми ніколи не доїдемо туди. Дорога якась безкінечна! Взагалі це все нагадує кадри з фільмів жахів – зв’язок не ловить, GPS не працює, навіть радіо пищить, а не грає», - кинув знервовано Вадим.
«Ой, та я тебе прошу, прорвемося! Я так часто броджу, коли шукаю нові місцини для «дослідження». Та і по-любому нам попадуться люди, які все знають і все підкажуть», - сказала у відповідь Наталка.
Так, навмання проїхали 140 кілометрів і остаточно заблукали: опинилися у Шлишківцях Вінницької області, тож довелося у жителів розпитувати про Матеївку. Та як Наталка і казала, без допомоги ми не лишились. Місцева бібліотекарка Анастасія Погребняк показала нам дорогу до села.
«Там буде невеличка річечка, а потім за нею вам треба буде повернути вліво», - зорієнтувала нас привітна й усміхнена жінка.
За її словами, ще 30 років тому в Матеївці жили 3000 селян, нині – одиниці.
Як виявилося, хоч до села і недалеко – близько 3 кілометрів, однак після дощу дібратися туди непросто, бо дорога розмита, а місцями, взагалі, заросла чагарником та деревами.
Про те, що ми вже дібралися до пункту призначення здогадалися не відразу: жодного знаку, обабіч вузької дороги за густими деревами – лише покинуті та занедбані хати. Розгледіти їх серед заростів практично неможливо. Тому дорогу до декількох таких будівель пробивав нам доблесний Вадим.
«Аай, на біса я погодився з вами їхати!? Лажу тут, одяг деру, ще й кросівки нові забруднив. От чого вам не сиділося в Києві? Чим вам в офісі не цікаво?» - бурмотів собі під ніс колега.
«Слухай, та припини вже. Ти починаєш нагадувати того лисого грабіжника із «Один удома», який після загорання шапки на голові тільки те й робив, що матюками булькотів», - сказала я, а Наталка засміялася.
«Вадиме, а чим краще сидіти в офісі? Тут он природа, свіже повітря, незвідані місця», - намагалася втішити Наталка.
«Та тим, що там сухо, тепло і затишно. А тут немає природи, тут є джунглі», - хоч і невдоволено, але вже не настільки, відповів Вадим і наштовхнувся на стіну хатини.
Ми заглянули до середини і у нас склалося враження, що люди збиралися поспіхом, і, забираючи все найнеобхідніше, тікали з рідного села. На кухонному столі стояли тарілки і чашки, у спальні застелені ліжка, на яких лежав одяг, книги на полицях, у холодильнику лежали вже давно згнилі продукти, а на серванті розставлені фото і лише деякі фото-рамки пустували.
«Це все, звичайно, цікаво, але гайда ще кудись!» - промовила, махнула рукою (показавши «ходімо за мною») і рушила протоптаним нами шляхом Наталка.
Далі ми вирішили поїхати вглиб села і зупинилися біля невеличкого охайного будиночку. Там пахнуло квітами і сушеними травами. На нефарбованому, покритому мохом заборі висіли глечики, килимок (напевно придверний) і серпи. Почувши звук мотору авто, з’явилася і хазяйка обійстя.
«Добридень, тьотю!» - гукнув Вадим.
І жінка ще ближче підійшла до нас. На ній був червоний із гофрованого велюру халат у білі горохи, на голові червона квітчата хустина із люрексною ниткою і темно-сірий у зелену крупну клітинку фартух.
«Добрий! А ви хто такі? Чого вам треба?» - відповіла жінка.
«Та ми журналісти із столиці. Шукаємо села, про які вже всі давно забули. От хотіли дізнатися як тут у Матеївці», - мовила я.
«Ой, та й як же ви сюди дібралися? Потомилися, напевно. Ходімо до хати, я вас чаєм напою та коржиками пригощу, сьогодні лишень зранку готувала», - запросила бабуся.
Не встигла бабця договорити як Наталка вже відповіла: «З радістю! Спасибі!»
Всередині хати – тісно, але прибрано і затишно. На стінах – вишиті власноруч рушники, на столі – фотографії рідних. На печі спить і злегка муркотить кіт, а в кутку кімнати висять старезні дерев’яні Ікони.
«А як вас, бабцю, звати?» - запитав Вадим.
«Лідія Іваницька я, але для вас я просто бабця, так і кажіть, - мовила старенька, – а вас то, діти, як звати?»
«Мене звати Юля, а це, - показала я на колег, - Наталка і Вадим».
«То будемо знайомі», - усміхнено мовила бабуся.
Нам стало цікаво як живе старенька у такі глушині, тому і почали розпитувати.
За словами пенсіонерки, єдина розрада для неї – телевізор, а ще – коти і собака, адже сусідів немає вже багато років, тож навіть поговорити ні з ким.
У відвертій розмові зізналася нам крізь сльози: «Звичайно, сумно тут, боляче і шкода, що село вимерло».
Жінка розповіла, що автобус до села не їздить, магазин зачинено, а базар у сусідньому селі працює раз на тиждень.
Аби розрадити жінку, ми розповіли їй трохи новин, поділилися веселими історіями і, подякувавши за частування, відправилися далі.
За кілька кілометрів від будинку Лідії зустрічаємо ще одну жительку села.
«Бабцю, – гукнула Наталка, – день добрий!»
У відповідь тиша. Ми підійшли ближче і тільки тоді жіночка обернулася до нас і привіталася.
Виявилося, що матеївчанку звати Марія Янушкевич і їй вже аж 91 рік. Хоча на свій вік вона не зовсім виглядала. У неї рівна постава, обличчя зморшкувате, але міміка не втрачена, голос трішки хриплуватий, руки натруджені, але з акуратними нігтиками і непокрученими пальцями. У свої роки вона досі вправно порається по господарству, замітає подвір’я, тримає в чистоті квітники і грядки, збирає та сушить кизил і квіти, аби взимку варити компот і запарювати чай. Навіть за одягом жінка пильно слідкує – ходить не у зашарпаному і без дірочок. До речі, поки ми дійшли до її порогу, вона встигла переодягнути фартушка із домашнього на гостьового (попросила хвилинку почекати, поки це зробить).
«А чому ж ви тут саменька? Хіба до вас ніхто не приїздить?» - поцікавилася я.
«Та яке там… Чоловіка я давно поховала, ще по 50 нам було тоді. Дітей у нас не було, я до сусідських ставилася як до своїх, але і вони повмирали. Вже років з 10 як немає», - розчулено відповіла пані Марія.
Багато чого розповіла нам старенька. Із сумом в очах бабуся згадала й минулі часи, коли їх колгосп був мільйонером.
«У кожній хаті жила велика родина, люди мали гарні городи, тримали худобу. Добре було, а зараз що?», - жінка витягнула із рукава хустинку і втерла сльози.
Як виявилося, більшість людей виїхали через безробіття, а згодом три найближчі села об’єднали, саме тому Матеївки немає на мапі України.
Добрих години зо дві ми розмовляли із бабусею, та часу у нас було не так багато, адже потрібно було ще знайти дорогу назад і повернутися до Києва.
Вже на виїзді з села зустріли ще одну його корінну жительку – пенсіонерку Світлану Дігтяр. Жінка привітно посміхнулася нам, запросила до подвір’я, зітхнула і побідкалася, що наразі й пригостити нічим, а раніше тримала велике господарство: дві корови, свині, гуси, а нині – тільки 4 курки та собака Тішка.
«З ним хоч поговорити можна, песик у мене – то більше для розради, а не охоронець. Від кого мене охороняти? Кому ми тут потрібні?», - зітхнула Світлана.
«Раніше життя в селі вирувало: дорослі поспішали на роботу, діти – в школу, вранці кричали півні, мукали корови, стадом поверталися вечорами додому, гавкали собаки, вулицями гуркотіла сільськогосподарська техніка, на своїй «Ниві» під'їжджав до будинку агроном, на призьбах сиділи наші бабці, ділилися останніми новинами, а ввечері в клубі були танці... І раптом все це щезло, нічого не стало. Ніби й війни не було чи якоїсь іншої катастрофи, але кругом ні душі, похилені будинки і паркани і доживають свій вік такі оце нещасні, як і я», - жінка втерла сльози зі своїх небесно-синіх, але трохи вже вицвілих очей, і якось безпорадно подивилася на нас.
Від того погляду стало гірко і з’явилося бажання по-дитячому її обійняти і заспокоїти. Але що їй на те сказати? Це питання риторичне, бо вимираючі села – це сумне сьогодення і біль України. Держава забула, покинула людей, тож вони виживають, як можуть.
«А знаєте, бабцю, - звернувся до старенької Вадим, - у нас тут дещо є для вас».
Він побіг до автівки і повернувся з пакетами наших перекусів. У них були і печиво, і цукерки, і пиріг домашній із маком. А ще я на вечерю купувала вакуумовані сир, ковбасу і шинку. Хлібина була у нас. От Вадим усе це зібрав і приніс бабусі. Ми з Наталкою посміхнулися і так тепло на душі обом стало…
«Нащо ж ви? - зі сльозами на очах і тремтінням у голосі кинула старенька. - Я не візьму цього! Це великі гроші, та і дорога далека, нелегка у вас попереду!»
«Беріть-беріть! Вам ці продукти потрібніші, ніж нам!» - наполягала Наталка.
«Бабусю, можете вважати, що це маленький обмін у нас, бартер», - запропонувала я.
«А що ж я можу вам взамін дати?» - здивувалася пані Світлана.
«Посмішку! Ну і теплі обійми…» - відповіла я.
Бабуся пригорнула кожного з нас так, ніби ми найрідніші і найдорожчі. Від неї злегка пахнуло полином, нагідками і м’ятою. Я вдихнула її запах і мимоволі на мить опинилася у своєму дитинстві – не такому далекому і болісному, бо моїх бабусі й дідуся, які точно такий мали аромат, вже давненько нема.
Світлана Дігтяр запам’яталася нам своїм довгим сивим волоссям, густими чомусь чорними бровами і тремтячими рухами, бо тіло вже давно полонила болячка Паркінсона.
Тяжко було прощатися, але нам довелося.
Ми поверталися додому мовчки, кожен думав про щось своє. Та ще довго ми будемо згадувати будинки, в яких давно ніхто не живе, зарослі бур'яном городи, напіврозвалену церкву, в яку вже багато десятків років ніхто не приходив молитися (і тільки у воротах стоїть кілька перегорілих лампадок, які ставили три бабці), занедбане сільське кладовище, на якому закінчили свій шлях багато поколінь жителів села Матеївка…
Важко уявити, що тут народжувалися, жили і вмирали люди, такі ж як ми, що вони росли самі і ростили дітей, були щасливі і нещасливі, любили і ненавиділи, як ми всі... І все зникло без сліду, зникло у віках і назавжди, як і не було. А лишилися тільки три бабусі, для яких навіть чужі люди можуть стати рідними за кілька годин…
P.S.: будь-які збіги в іменах й інших деталях прошу вважати випадковими!
ID:
894260
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Сільська лірика
дата надходження: 07.11.2020 16:41:35
© дата внесення змiн: 07.11.2020 17:59:09
автор: Yuliia Opanasiuk-Borovska
Вкажіть причину вашої скарги
|
російськорадянськість України
України
