У прив`ялих складках осінніх одеж є чимало цікавих речей : колюча мжичка, серед якої жевріє кленовий багрянець, глибоке небо, наповнене гарячими серцями журавлів та останніми зернами сонячного тепла; світанням і смерканням старої скрипки, хазяїн якої видобуває назовні розмірені повільні симфонії, від котрих з`являється чи зникає світло у багатоповерхівках прадавнього міста, що й саме нагадує химерну симфонію почуттів, стосунків, вражень, зустрічей, розставань, радощів, смутку, голосистого сміху чи причаєного зітхання…
Захований у тих складках і місток на околиці села, перейшовши через який потрапляєш до прозорої брами, зачиненої на останній знічений листок. За тою брамою хтось бачить тільки туманний космос, а хтось лише три дороги (чомусь,лише три ) одна – проминула, друга – теперішня, а третя, і найзагадковіша – дорога майбутнього. Обираючи собі до вподоби одну з тих доріг, не забувай, про що мріяв, збагни, про що мрієш , подумай, про що хотів би мріяти, пам’ятаючи при тому, що вперед іти непросто, як і непросто буває відпустити нав’язливі тіні минулого , котрі переслідують тебе цієї меланхолійної осені, в складках одежі якої є чимало цікавих речей…
