Напишу мабуть сотні дві віршів,
Побачу з нею кілька тисяч снів,
І осені її почую сто казок,
А її ночі – моє марево зірок …
Її грудей відчую подих мрій,
Її очей теплом усе заллю,
І може оминуть мене вітри,
Я про останню з мрій моїх молю ….
Коли її вуста - мої вуста,
Рука печеться ніжністю плеча,
Коли в моїх очах її душа,
Її моя в одному подиху стріча …
Я добіжу, хоч вже летить стріла,
Я встигну дотягнутись до мети,
Чому ж мене ти так обійняла,
Що та стріла попала не туди …
Я тут тепер живу на самоті,
Напишу мабуть тисячу віршів,
Молю тебе про мить одну у сні,
Щоб в вірші завтра я це розповів …
Коли напишу тисячу віршів,
Ти по краплинці знову оживеш,
Я б може все по іншому хотів,
Як я піду, то ти тоді прийдеш …
Мені цю плату Мерлін заповів,
Та я на все готовий був тоді,
Сьогодні був останній з моїх снів,
Дивись, остання крапля вже в тобі …
У нас лиш мить, мені тепер іти,
Ти ще без сил, пусти мене, пусти,
Я бачу по очах, це не кінець,
Щасливий я, як тільки може мрець …
І так уже десятки тисяч літ,
Вона і Він встають на мить з колін,
Чекаючи, у спогадах живуть,
Тому вони ніколи не помруть …
* фото з фільму "Мерлін і Артур"