Ходять чутки, що у Закарпатті на Рахівщині, у маленькому селу Кваси високо-високо в горах проживає дивна сім’я. Люди кажуть, щойно сонце заходить, у будинку загорається світло, проте вдень ніколи біля хати нікого не видко. У хліві поряд з хатиною чути як реве корова, у садку пасеться рогатий лахматий козел, а у квітнику буяє цвіт усіх кольорів веселки.
Дивно і те, що до незвіданої садиби навіть стежки немає. Ще за сивої давнини місцеві люди передають поколіннями легенду, що там у будиночку живуть мольфари. Які ночами літають, витають над світом, влітку цвіт папороті шукають, а взимку з нього чарівні ліки видобувають. Рідко хтось вірить у цю оповідку. Але одного разу почула про це жінка із Запоріжжя, у якої донька мала хворобу, що й лікарі не знали її. Звали ту пані Ірина, а дівчинку її Даринка. Довго знесилена безвихіддю матір розпитувалася закарпатців про мольфарів, та всі їй відмовляли у допомозі. Та з часом диво все ж сталося: старенька бабця стрілася їй по дорозі до Квасів – на Яблунецькому перевалі. За словами старенької, хатину ту дуже складно знайти, адже дійти до неї зможе лише той, хто справді вірить і живе надіями. Лише одиниці змогли дібратися на саму високу гору тієї місцевості і лише від тих людей стало відомо, які вони – мольфари.
«Так от, - каже бабця, - ти, дитино, не лукав, молися в дорозі. Довга і складна дорога тебе чекає. Потрібно тобі йти лише прямо, нікуди не звертаючи. Тобі стрічатиметься все: і хащі, і вовки, і хижі птиці, ба, навіть, мертві душі... Пам’ятай, що шлях твій – то шанс врятувати життя твоєї доньки і нічого не лякайся. Щойно ти дійдеш до самої вершини, хата перед тобою з’явиться, та вся ошатна, доглянута, біла-біленька. Ти одразу не заходь, попроси дозволу спочатку, поклонися, сповідайся, та так, аби від самого серця. От тоді тобі двері й відчиняться. Чекатиме на тебе там старезний дід: борода його сива до самого порогу простелиться, обличчя зморщене здасться тобі злим та насупленим, але ти не відступай. Глянь йому в очі! Вони зелені-зелені, немов молода весняна зрошена трава. А ще вони добрі, трішки стомлені, але такі привітні. Він буде мовчати і стрімко пронизувати тебе поглядом».
Після цих слів бабця затихла. Ірина злякалася, невже з нею що сталося!? Доторкнулася до старечої руки, а та, така тепла і м’яка, здригнулася. Старенька підняла очі на Ірину й мовила: «Ти більше нічого у мене не запитуй, я не скажу. Твій шлях чекає на тебе». Розвернулася і пішла.
Ірина ще довго стояла окам’яніло й думала про любу Дариночку. Та раптом вона відчула, як хтось торкнувся її плеча. Здригнулася. Різко обернулася і побачила, що довкола вже нікого не було. Ярмарок поїхав, люди розійшлися, а вона стояла сама-самісінька край дороги. У голову мами полізли дикі, нестримно голосні думки і вона подалася до мольфара, ім’я якого роками ніхто не знав.
ID:
888812
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Містико-езотерична лірика
дата надходження: 15.09.2020 15:44:50
© дата внесення змiн: 05.11.2020 17:55:26
автор: Yuliia Opanasiuk-Borovska
Вкажіть причину вашої скарги
|
