Бджола віддавши своє жало
Вже відчуває, що помре.
До цього змалку готували,
Та пульс життя у ній ще б’є.
Зустрівши ворога безстрашно,
Зробивши все, що лиш могла,
Спокійно й гідно відлітає
До місця, де вона жила.
Та щось підказує їй:
Зайва, вона тепер у цій юрбі,
Вона рішуче повертає,
Щоб зникнути на неба тлі.
Уперше аж за ціле літо,
Та бджілка має вихідний,
Не мусить тяжко працювати
Та захищати вулик свій.
Від всіх обов’язків є вільна,
Від всіх боргів, турбот, провин,
Від колективного свавілля,
Від правил й зайвих дисциплін.
Блаженно й щиро посміхнувшись,
І сонцю, й вітру і квіткам,
Вбирає всю красу у себе,
Дивуючись цим відчуттям.
Не з точки зору, що корисне,
По-іншому побачив світ,
Де кожна квітка - фантастична,
Не впустить в серце суму лід.
Життя миттєвості прекрасні!
Із них складаються віки!
Секунда без суспільних матриць,
Веде туди, де справжній Ти.
В родині думають - померла…
Ні! Не померла - ожила!
Побачити, що є в цім світі,
Спішать два ока й два крила...
