В добра обличчя стомлене, старе...
І мучить ревматизм ще з Ренесансу,
І серце не радіє вже романсам ,
Й тремтить рука, як в неї щось бере.
Старіє все у світі...Ось воно
За кілька тисяч років постарі́ло.
І ті, застряглі здавна, в спині стріли
Набридли...І терновий той вінок...
Така у нього доля, що живи
Й терпи усе, чи хочеш, чи не хочеш...
Хоч піт червоний заливає очі,
Хоч шлях неле́гкий й повсякчас кривий...
які цікаві ідеї виникають у вас! ніколи б не здогадалась, що добро може виглядати саме так, але після вашого твору подумала: може, й справді? гарний твір. а знаєте, я дещо зрозуміла зараз. у цій поезії я знову не відчула завершення. таке враження, що зараз от прозвучить фінальний акорд, і ти продовжуєш дослухатися. у цьому - фішка, родзинка чому б і ні?
Я люблю, коли в творах є недосказаність, якесь продовження, яке собі може уявити читач На тему добра і зла можна фантазувати і фантазувати...Дякую за візит і приємно, що Вам твір сподобався