Ким ми стали. Незнайомці, подорожні, мимоволі, мимохіть,
Сталактити, що порожні, крізь породи, б'ють прохід.
Твоя доля, твоя воля, твоє слово, твоє все,
І життя - мов на долоні, і свобода - твоя зброя - в моє серце.
Я люблю тебе. Як сповідь. Наче повінь, наче лава...Наче ти.
Скільки йтимеш ще до бою, і за кого, й проти кого далі йти?
І я знаю вже напевне, що забрали тебе в мене, мимоволі, мимохіть...
Скільки вас було у неї? Я ж - мов та трава зелена. Не ходи.
Я покличу - обернешся, але в неї, наче в сонце крізь пітьму,
Ввійдеш - рицар в обладунках. Хто чека твоїх цілунків і обійм?
Не вона! У її обоймах дещо, що стискає твою душу і болить:
Війна кличе за собою, і життя - мов на долоні...
Не ходи.
