Тоненькі пальчики намагалися склеїти два аркуша паперу А4, які неслухняно ковзалися від клею ПВА по білій поверхні столу, ніби незграбні фігуристи — по гладкій поверхні льоду. Акуратно обрізані кутики і краї аркушів рясно мастилися клеєм, тож не дивно, що він швидко скінчився. «Нічого. Тато завтра купить ще. Ех... і червоний фломастер — без ковпачка. Не пише. Тоді сердечка буудуууть... синіми. Наче небо. Уявляю, як зрадіє мама. Ура!»
..........................
— Мамо! Де мої крила?! Вони лежали тут!... Ти їх викинула?! Ти викинула їх!
— Ти ж знаєш, що я нічого не викидаю без твого відома і згоди.
— Маааам!.. Вони лежали тут! Я ж так старалась!
Моя донечка сиділа на землі. Її худеньке тільце здригалося від плачу. Мене ніби пронизало струмом. Від серця і аж до кінчиків пальців.
Коли я прибирала в її кімнаті, під руку потрапив жмут згорнутих аркушів, зашкарублих від клею. Сміття. І нічого більше. Я вигребла їх з-під меблів, не розгортаючи, кинула у смітник. Тільки тепер зрозуміла, що цей жмут паперу був «надійно» захований, щоб потім стати сюрпризом. Подарунком.
— Я хотіла, щоб ми полетіли удвох! Мені на твої не вистачило клею...
Клубок в горлі не давав мені дихати, думати, не те що говорити. Викинула! Викинула крила, зроблені її ручками. Я ледве змогла вичавити з себе перше, на що спромігся мій мозок:
— Доню, люди не можуть літати... вірніше — можуть... але у мріях... чи у снах... Ці крила... вони паперові.
— Знаю, що парерові... ми б заплющили очі... ми б уявили...
Її оченята. Два рідних озерця, наповнених слізьми. Я ніколи не забуду і не знаю, чи пробачу колись собі цей погляд, переповнений відчаєм. І причиною цього відчаю є я — мама...
Боляче... Як же боляче... серед суєти і проблем я пропустила найголовніше... Горло душило відчуття, ніби у смітнику— ЇЇ крила... навіть не обрізані, вирвані мною... Прости, донечко...
— Ходи я обійму тебе, моє мишеня. Ти — мої крила.
— Мааам...
— Що, рідна?)
— Ти пахнеш мамою...
P.S. Ми дивимось в небо і спостерігаємо, як наш повітряний змій знайомиться з хмарками. Його крила з аркушів А4 — різні, бо одне вирізане мною, а інше — моїм окриленим янголятком. Він кружляє, підхоплений чи то вітром, чи мріями. А небо — синє-синє... як намальовані нами сині сердечка. Сині. Не через те, що у нас немає червоного фломастера. Просто нам так захотілося.
Наша весна. Наші кульбабки. Наш крилатий змій. Ми. Сім‘я. Щастя...
P.P.S. Її сміх... Як же вона сміється))
ох, ті вже крила. ніколи не знаєш, де вони тебе можуть чекати - навіть у смітнику. від твого оповідання хочеться летіти. високо. туди, куди сягають мрії. гарно.
я б замінила чимось «область серця». може, «кудись туди, де серце», чи що...
Дяяякую, Уль) ми ще з тобою не раз політаємо)
А струм, може, хай просто в серце лупашить? щоб мама перевіряла що викидає)
Дійсно... область серця) ще б написала «через міокард, плече, передпліччя, кисть, фаланги пальців- аж до нігтьової пластини» а ще якби описала процеси в гортані, трахеї, бронхах це був би шедевр Дякую!, Уль!!!