Тоненькі пальчики намагалися склеїти два аркуша паперу А4, які неслухняно ковзалися від клею ПВА по білій поверхні столу, ніби незграбні фігуристи — по гладкій поверхні льоду. Акуратно обрізані кутики і краї аркушів рясно мастилися клеєм, тож не дивно, що він швидко скінчився. «Нічого. Тато завтра купить ще. Ех... і червоний фломастер — без ковпачка. Не пише. Тоді сердечка буудуууть... синіми. Наче небо. Уявляю, як зрадіє мама. Ура!»
..........................
— Мамо! Де мої крила?! Вони лежали тут!... Ти їх викинула?! Ти викинула їх!
— Ти ж знаєш, що я нічого не викидаю без твого відома і згоди.
— Маааам!.. Вони лежали тут! Я ж так старалась!
Моя донечка сиділа на землі. Її худеньке тільце здригалося від плачу. Мене ніби пронизало струмом. Від серця і аж до кінчиків пальців.
Коли я прибирала в її кімнаті, під руку потрапив жмут згорнутих аркушів, зашкарублих від клею. Сміття. І нічого більше. Я вигребла їх з-під меблів, не розгортаючи, кинула у смітник. Тільки тепер зрозуміла, що цей жмут паперу був «надійно» захований, щоб потім стати сюрпризом. Подарунком.
— Я хотіла, щоб ми полетіли удвох! Мені на твої не вистачило клею...
Клубок в горлі не давав мені дихати, думати, не те що говорити. Викинула! Викинула крила, зроблені її ручками. Я ледве змогла вичавити з себе перше, на що спромігся мій мозок:
— Доню, люди не можуть літати... вірніше — можуть... але у мріях... чи у снах... Ці крила... вони паперові.
— Знаю, що парерові... ми б заплющили очі... ми б уявили...
Її оченята. Два рідних озерця, наповнених слізьми. Я ніколи не забуду і не знаю, чи пробачу колись собі цей погляд, переповнений відчаєм. І причиною цього відчаю є я — мама...
Боляче... Як же боляче... серед суєти і проблем я пропустила найголовніше... Горло душило відчуття, ніби у смітнику— ЇЇ крила... навіть не обрізані, вирвані мною... Прости, донечко...
— Ходи я обійму тебе, моє мишеня. Ти — мої крила.
— Мааам...
— Що, рідна?)
— Ти пахнеш мамою...
P.S. Ми дивимось в небо і спостерігаємо, як наш повітряний змій знайомиться з хмарками. Його крила з аркушів А4 — різні, бо одне вирізане мною, а інше — моїм окриленим янголятком. Він кружляє, підхоплений чи то вітром, чи мріями. А небо — синє-синє... як намальовані нами сині сердечка. Сині. Не через те, що у нас немає червоного фломастера. Просто нам так захотілося.
Наша весна. Наші кульбабки. Наш крилатий змій. Ми. Сім‘я. Щастя...
P.P.S. Її сміх... Як же вона сміється))
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874154
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.05.2020
автор: BeZodnia