Співай, гітара моя,
пісня проста.
Не забуваю я
юні літа.
Була в нас доля одна,
та заблукала вона.
Видно наснились мені
щасливі дні.
Я пам’ятаю її
очі ясні,
як ми раділи своїй
ранній весні,
як причащались в садах
сіллю на спраглих устах,
як розгорявся і блід
вишневий цвіт.
Для нас у кронах дубів
місяць світив,
а вітер пісню без слів
нам присвятив.
Віяв акацій дурман,
ніч нас ховала в туман,
тільки дивились здаля
світлі поля.
Свідком був місяць один,
як ми клялись, –
будемо разом завжди,
тільки колись, −
і потекла по щоці,
блиснула в русій косі,
як на травинці роса
її сльоза.
Співай, гітара моя,
тільки не плач,
поки чекаю я
тихе, – пробач.
Впала остання зоря.
Видно прощатись пора.
Вітер шумів у саду:
«…я ще прийду».
Як красиво! Нехай прийде...і ще не раз... 
