Я не ходжу на зустрічі шкільних друзів.
Ображайтесь. Не можу. Простіть.
Бо я знаю: її там ніколи не буде.
Посміхнулась, пішла. А ви, друзі, живіть …
Ти розказуєш вірш так неначе літаєш.
Запросила усіх в зачарований круг.
Я так слухаю тихо, уважно. Ти знаєш.
Подивилась. На місці твій друг.
Розлетілись по світу. Що зробиш? Так сталось.
Випадково зустрілись. І знову тепло́.
А востаннє чомусь більше нам не сміялось …
Я не знав, десь уже зачаїлося зло.
Я не знав, що усе це тривало востаннє.
І хоч стільки вже років тому́ це було.
Озиратися, вибачте, не перестану …
Я не ходжу на зустрічі, хоч вже сиве чоло.
Хочу вірити, ти там ще є.
На цих фото, що в мене в столі назбирались.
Це болить. Це назавжди моє.
Тут лежить, хоч і трішки порвалось.
Я сідаю за парту свою.
Там далеко. Аж ряд під стіною.
Бачу знову усмішку твою.
Я любуюсь востаннє тобою ...