Моє ти сонце, як багато слів, —
червоних яблук, ароматних вишень,
медових слив, —
я не скажу, бо вимовити сором.
Як у глибокій мисочці вода
йде колами, бо доторкнувсь губами
чи подихом збентежив, так і я,
вода така ж жива і неспокійна,
бува, переливаюсь через край,
коли ти близько. А на дні тарілки
ні тріщин, ні джерел, ані судин,
ані западин, а тому це диво,
що я себе доповнюю, стаю
за себе більшою, об'ємнішою. Ти
хіба такої повені чекав?
Моє ти сонце, спалахи твої,
твоя жага як не розплескували мене,
не випаровували — меншою не стала.
Країв сягаю і виходжу з них —
слова невимовлені у мені зростають.
То що є джерелом для них, адже
я й досі в порцеляновій тарілці?
