Час минає…
Минає час…
Для одних – швидше.
Для інших – повільніше,
хоч для всіх однаково.
Час минає…
Минає час,
залишаючи на нас
таємні знаки,
що не підлягають істинному тлумаченню.
Роззирнись-но. Їх – безліч.
(Чи хоч пильно подивись на себе
в дзеркало!)
Вони і є наповнювачем твого життя.
У вигляді полуничного джему чи гірчиці…
Більшість просто не помічаєш.
Меншості не придаєш суттєвого значення,
а те, що залишилося – поруч.
З тобою. В тобі. На тобі.
Але не просто знаки – то
віхи зморшок сивого,
срібноголового тривання.
На моєму обличчі – два рубці.
Перший – на лівій вилиці
від того, що матуся ціпко вдержала
чарівним манікюром
малу бешкетницю,
коли рушила електричка.
Другий – на переніссі від польоту
у трирічному віці
через поливальний шланг.
(Треба ж – не помітила!).
Знаки дитини-вертухи. На пам'ять.
На все життя…
Чи залежить їх поява від нас?
Наших можливостей? Характеру? Вподобань?
Хтозна.
Хочеться сказати: «Авжеж!», та дуже тихо.
Але в будь-якому випадку
будьте обережніше та обачніше.
Знаки часу –
не завжди приємний сюрприз….
Хоч буває різне… 2008.